Розділ без назви (37)

— Я вас слухаю.

— Перше: чому ви боїтеся більшовиків? Хіба ми з рогами?

— Тих, що з рогами, я не боюся, — сказала Михася. — Ні волів, ні корів…

— Ось бачте — ви одразу йдете супроти. А нас хвилює ваша доля. Ми хочемо, щоб ви не поневірялися по чужих кутках, а розпочали нормальне життя.

— Я не поневіряюся.

— Де ви були останні три дні?

— У Раковці.

— Одну ніч. А перед тим?

Михася подивилися в його напівсонне, добродушне лице, на якому навіть повіки були важкими і млявими, й подумала, що це велика омана. За тією байдужістю причаївся, як за кущем, хитрий ловець. Треба бути вкрай обачною, щоб не заплутатися в його­ сітях. Швидка згода на співпрацю викличе підозру. Затятому спротиву теж є межа, за якою почина­ється недовіра.

— Я маю право на приватне життя? — спитала вона.

— Так, звісно. Не хочете казати — не кажіть. Якщо ви думаєте, що досі є підпільницею, то це смішно. Справжніх підпільниць залишилося одиниці. Соня, Марта… Хто ще?

— Знаєте, що мене завжди дивує?

— Що? — пихнув він димом.

— Людина, котра каже, що їй смішно, ніколи не сміється. Ви помітили?

Свердлов мовби не зрозумів, що це про нього, і правив своєї:

— Василь ваш також сміявся з тих жінок, що нічого не роблять, а тільки ховаються. Леся, Хвиля, Квітка… Вони давно нікого не цікавлять, сидять в одному селі, і з них уже кури сміються.

Що він хотів від неї почути? Схвалення чи заперечення? Чи вивідати, кого з них Михася знає?

— Добре, що людям весело, — сказала вона. — Нехай сміються.

— Василь ваш бачив цих людей наскрізь. І своїх, і чужих. Його біда була в доброчесності. Знаєте, як він переживав, коли прийшов до нас? Казав, що якщо над Стрипою впаде хоч один підпільник, поки він у нас, то пустить кулю собі в лоб.

— Він так і зробив, — сказала Михася.