Розділ без назви (34)

— У чому він був зодягнутий?

— Як за…

О Боже, як таку гуску могли тримати в підпіллі! Вона ледь не сказала: «як завжди». Але схаме­нулася:

— Якось дивно. Він був зодягнутий у чуже, москальське…

Тут де не взявся їхній найменшенький братик Влодко. Схоже, він ховався у возівні, підслуховуючи їхню розмову. Малий не витримав, вискочив і потяг Марійку за руку.

— Ходи до хати, бо й тебе вб’ють! — по-дорос­лому сказав він. Потім вовченям подивився на Сірка й закричав: — Не приходіть до нас! Чули-сьти? Не приходіть!

— Жаль, — мовив Сірко до Марійки, ховаючи перстень. — Місько щиро любив вас.

— На ньому кров брата мого.

Вона пішла за Влодком, котрий щосили тягнув її за руку, вовкувато та настрашено озираючись на Сірка.

— Не приходіть! Чули-сьти? — зіпав малий. — Не приходіть, бо я сам вас постріляю!

Він міг. Я добре запам’ятав це хлоп’я, хоч бачив його лише раз. Колись ми вдвох зі Стодолею зайшли до них додому і тільки-но сіли до столу, як малий ухопив братів автомат, спритно його розбезпечив, шарпнув замок. «Ти обіцєв, що й мені такий принесеш!» Анна вирвала у нього «папашку» й дала такого запотиличника, що Влодко відлетів до порога. Але навіть не скривився.

— Нащо було обіцєти? — почухав він потилицю.

— Аж труситься до зброї, — задоволено сказав ­Стодоля.

— Кілько літ маєш? — спитав я.

— Семий минув.

— Ще стільки — і матимеш.

— Коли то буде? — Влодко дивився спідлоба, вовкувато, і я думав, що з нього виросте справжній вовк.

Два роки минуло, лишилося п’ять. Тільки немає вже брата Василя, і Славка, Сума, мабуть, не буде; мусиш, Влодку, покладатися лише на себе.

Сірко переймався іншою думкою і довірливо чекав на мій висновок з приводу його візиту до подруги Веселки.

— Вона щось знає про Міська, — сказав я. — І про Стодолю знала давно.