Розділ «Плавання по землі»

Горюнов поступився, і попливли далі. Але на наступній галявині байдара почала де-не-де сідати на мілину й із води виступали стебла трави, очерету, тростини навколо колишнього озерця. У каналі за галявиною глибина була всього в півметра й менше, а попереду видно було, що його ледь вкрито водою.

— На наступній галявині можемо натрапити на онкілонів, — заявив Горюнов.

— Ваша правда. Он видно навіть дим багать над лісом, а це доводить, що вони на сухому місці, — підтвердив Ордин. — Мабуть, почуємо й голоси.

Він припинив веслувати й прислухався: із того боку, звідки піднімався димок, справді час від часу лунали людські голоси.

— Унаслідок землетрусу й повені онкілони переселилися в північну частину улоговини, де продовжуватимуть свій попередній спосіб життя, — сказав Горюнов.

— А через те, що грілка поновилася, судячи з двох озер, що пузиряться, як ми бачили, — додав Ордин, — то нам хвилюватися про долю онкілонів нічого. Проте повернутися до них і в разі якихось нещасть знову потрапити під підозри й ризик зробитися полоненими буде нерозумно… Якщо море буде надто відкритим і не дозволить нам переправитися, ми можемо повернутися на уступ і чекати там холодів, маючи поблизу паливо й корм для собак, але подалі від онкілонів, відділені від них водою. Тільки от Горохова залишаємо напризволяще; тепер він, мабуть, змінив своє рішення.

— Горохов, може, вже на уступі, — заперечив Горюнов. — Якщо повінь похитнула його думку про хороше життя тут, він міг скористатись берестянкою й у метушні поплисти до нас один чи з дружиною. Він знає, де берестянку сховано на озері, тому що часто користувався нею для рибальства. До завтрашнього ранку ми його чекатимемо, як було домовлено.

Під час цієї розмови відпочили й попливли назад, але для прискорення забралися знову на окраїну улоговини, щоб не плутатися по галявинах і каналах. І все ж таки на зворотний шлях витратили чотири години. Пропливаючи повз колишнє священне озеро, переконалися, що притік води із жерла ще тривав, але був дуже слабкий, — очевидно, рівні майже вирівнялися. Глибина в цьому місці була понад три метри, багор не сягав дна. Поруч із заметом за час їхньої відсутності вода сильно прибула, і глибина була тут більш як два метри.

Ті, хто залишився на уступі, зустріли товаришів біля початку крижаних сходів, щоб допомогти їм висаджувати врятованих.

— Ви нікого не привезли? — вигукнув Костяков із подивом.

— Тільки марно проїхалися? — додав Нікіфоров.

— Усі, усі потонули? — прошепотіла Аннуїр, збліднувши. Ордин, звичайно, заспокоїв її.

— Ось єдині утопленики, яких ми знайшли, — пожартував Горюнов, витягаючи з байдари жіночі костюми й передаючи їх Аннуїр.

Об’єднаними зусиллями втягли байдару нагору; із підйомом її на уступ довелося возитися, бо за день урвище над заметом збільшилося до двох з половиною метрів, тому що замет, який омивала вода, почав розповзатися, або ж тому, що дно улоговини продовжувало повільно опускатися. Для більш зручного сполучення казак уже влаштував сходи з льодових брил.

За обідом розповіли одне одному події доби. Троє тих, хто залишився, проклали стежку-сходи на урвище над уступом і побували вже нагорі, бачили досить близько відкрите море. Але несподівано, скоро після від’їзду решти товаришів, на замет зі сходами вилізли з води два величезні ведмеді й почали підніматися нагору, очевидно розраховуючи врятуватися від повені разом із людьми на уступі. Таке сусідство, звичайно, було дуже небажаним, і довелося зустріти клишоногих пострілами: один упав на заметі й скотився до води, другого вбили вже на уступі. Запас свіжого м’яса на дорогу виявився дуже до речі.

У ковдрі й жіночому одягу, який Ордин виловив із землянки, Аннуїр упізнала речі Аннуен.