Розділ «Останні дні серед онкілонів»

— Так, він вирішив лишитися. Покохав тут жінку, каже, тут краще, ніж у Козачому.

— Так і вирішив? От наволоч така! Адже в Козачому в нього дружина є, правда, стара й злюща баба.

— А тут молода й добра. Він тут наче князь буде.

— А хто ж це прийшов із вами? Проводжає, чи що? — запитав казак, показуючи на Аннуїр.

— Ні, це моя дружина, йде з нами на материк, — відповів Ордин.

— Он воно що! — вимовив Нікіфоров, із цікавістю оглядаючи збентежену жінку, котра недостатньо знала російську, щоб розуміти швидку розмову, але зрозуміла, що говорять про неї.

— Отже, замість Микити з нами піде баба тутешнього племені! Не знаю, як ми із собаками справимося, — вона Микиту не замінить, звичайно, собачок не бачила навіть, не те що нартами правити. Ех, прикрість!

Довго ще Нікіфоров філософствував на цю тему біля багаття, навколо котрого розташувалися мандрівники. Вправність, із якою Аннуїр справлялася з приготуванням вечері, трохи примирила його з цією заміною, і він у кінці вечора сказав навіть:

— А жінка у вас славна, роботяща, Семене Петровичу! І дуже кохає вас, якщо наважилася від своїх у чужі краї за море йти… А ваші, видно, не забажали? — звернувся він до решти двох.

— Так, не захотіли… — відповів Горюнов і коротко роз’яснив Нікіфорову, як склалися обставини, що змусили їх поспішно йти з цієї цікавої землі. — Навесні ми сюди повернемось, — закінчив він, — якщо все буде добре.

Нікіфоров розповів за вечерею, що негайно йти з улоговини не можна, бо замет за літо дуже понизився й уже не доходить до гребеня урвища, а тільки до верхнього уступу, над яким доводилося ще метрів п’ятнадцять дертися по скелях. Для підйому нарт і вантажу треба було розчистити шлях, зробити сходи. Замет також вимагав підготовки: він дуже обледенів із поверхні, і треба було вирубувати по всій довжині сходинки.

— За день з усім цим, одначе, не впораємось, — сказав він.

— У нас є два дні, — сказав Горюнов. — Ми обіцяли Микиті чекати його ще дві доби. Може, він передумає й прийде.