Розділ «Останні дні серед онкілонів»

— І якщо ми баритимемось, то дочекаємось того, що до нас поставлять у землянку варту, і тоді піти буде не так-то легко, — додав Горюнов.

— Поки Горохова немає, приготуємо все до відходу, — зауважив Ордин. — Але цікаво, куди він пішов, — чи не до Амнундака, виказати наші наміри?

Горохов і жінки протягом усього вечора не поверталися. Мандрівники самі приготували собі вечерю, зварили чай, склали торбини, потім ще довго сиділи, обговорюючи становище, нарешті, лягли спати. Горохов, очевидно, залишився ночувати в Амнундака.

Серед ночі Ордин був розбуджений Аннуїр.

— Іти вам треба скоріше, — сказала вона пошепки. — Воїни кажуть: от підземним духам принесли в жертву вампу — вони повернули воду до священного озера; духам неба пожертвували тільки оленя — вони розсердилися й прислали зиму. Треба і їм жертву кращу. Не кажуть, а я вважаю — вас мають на увазі.

— А Микита чув це?

— Ні, це було раніше. При ньому не говорили. Він прийшов і почав казати, що хоче онкілоном зробитися, від вас піде, буде з нами жити, він їм не хоче лиха робити. Так увесь вечір розповідав, як погано жити у вашій землі. Тепер онкілони зрозуміли, чому ви сюди прийшли: добру землю для свого племені шукаєте. А Амнундак і скажи: «Значить, вони підглядачі! Але ми їх звідси не випустимо, бо вони повернуться з великим загоном воїнів, воювати з нами почнуть своїми блискавками — тут онкілонам настане кінець!»

— А Микита не сказав, що ми завтра хочемо піти?

— Ні, не казав. Він усе тільки про себе розповідав. І Амнундак похвалив його й на ніч йому дружину повернув. Потім наказав, щоб завтра покликали шамана — увечері буде моління щодо вас, мабуть, і снігу.

— Ну, Аннуїр, завтра ми вдосвіта підемо. А ти як, підеш зі мною?

— Піду куди хочеш, якщо я там, у вашій землі, буду в тебе однією, першою дружиною, — відповіла Аннуїр.

— Та ти будеш у мене не першою, а тільки однією, єдиною.

Вони ще довго розмовляли, а потім, побачивши за годинником, що світанок близько, розбудили товаришів і, нашвидкуруч поснідавши, ледь почало світати, залишили свою затишну землянку назавжди. Горохову залишили записку з проханням повідомити Амнундака, що вони пішли за своїм теплим одягом і повернуться за день. Якщо він хоче наздогнати їх, то може ще це зробити: вони чекатимуть на нього дві доби на краю улоговини. Попереджали його, що Землі Санникова загрожує жахлива зима й що тут буде не краще, ніж у Козачому. Писали, що він може прийти пізніше з онкілонами й узяти запаси м’яса, наготовленого Нікіфоровим на зиму, тому що їм усього не забрати.

У землянці було залишено багаття, щоб дим, який із неї виходив, до пори до часу показував онкілонам, що в ній хтось є; свої ліжка закрили так, щоб здавалося, що в них сплять люди; тільки Аннуїр забрала з собою свою постіль і весь одяг, який у неї був.

Ішов невеликий сніг, який скоро міг сховати їхні сліди. А втім, погоню мав відвернути Горохов, у всякому разі до вечора. Йому залишили Пеструху, замкнувши її в землянці.

Коли розвиднілося, вони були вже за кілька кілометрів від стійбища, на сусідній галявині, яку насилу впізнали. Як змінилося все за чотири місяці! Тоді була новизна вражень, чудова щойно відкрита земля, сповнена таємниць, котрі чекали на їхнє розкриття, весняна природа, молода зелень. Тепер — оголені ліси, занесені снігом галявини; втеча від неосвіченого народу; попереду нудний, небезпечний і довгий шлях на материк; відсутність одного товариша, який досі поділяв із ними весь труд, а тепер зрадив; побоювання за його долю, нарешті, залишені жінки, до яких встигли звикнути. Тільки Ордин був веселіший за інших — поруч із ним бадьоро йшла по снігу Аннуїр, яка заради нього кинула своїх рідних й звичні умови життя, залишала батьківщину і йшла назустріч чужому й страшному для неї новому світові, не оглядаючись із тугою назад.

Надвечір дісталися до своєї бази й дуже порадували Нікіфорова, який давно не мав від них звісток. У нього все було добре, на зиму вже заготовлені великі запаси дров і м’яса; собаки ситі й здорові, не вистачало тільки одного, задушеного на полюванні ведмедем. Казак здивувався рішенню негайно йти з цієї благодатної землі.

— Пропали марно всі мої труди! — сказав він із докором. — Нащо я старався, стріляв, возив, сушив, коптив? Для чого знищив стільки створінь? Для чого дрова готував? Усе залишиться одним ведмедям, дідько їх забирай!

— Не журіться, Капітоне, не ведмеді, а люди з’їдять ваше м’ясо. Прийде Горохов із онкілонами й забере все до них на стійбище.

— Як, а невже Микита не їде з нами додому? — вигукнув здивований казак.