Розділ «Полювання на мисливців»

— От вони вже перетворилися на нерпу! Дивіться, дивіться! — кричали ті, хто зібралися на березі.

Проте Аннуїр, яка була вже трохи цивілізована й дещо знала, після першого переляку заспокоїлася — вона впізнала обличчя Ордина й почала сміятися з онкілонів. А втім, останнім довелося здивуватися ще більше, коли мандрівники вийшли на берег і, розтираючи собі тіло й голову, почали вкриватися чимось білим, схожим на сніг, воїни, що не мали жодного уявлення про мило, були вражені.

— От дивіться: на цих чаклунах вода замерзає й перетворюється на сніг! — казали вони одне одному.

Знов Аннуїр, яка вже дізналася про вживання мила, пояснила онкілонам, у чому річ. Але вони заспокоїлися тільки тоді, коли білі люди вдяглися й повернулися до багаття, де всі воїни крадькома уважно оглядали їх — чи нема якоїсь зміни.

Поки всі вечеряли, Аннуїр, захопивши мило, теж побігла купатися, відійшовши далі від табору. Не вміючи плавати, вона не пішла далеко у воду й милася біля самого берега. Коли вона повернулася, всі воїни підняли її на сміх.

— Ти натерлася снігом, щоб стати білою, як твій чоловік! Не побоялася влізти у воду, де водяний дух міг схопити тебе за ноги й потягти на глибину. Але ти лишилася такою ж чорною, як і була! — так жартували її одноплемінники.

Аннуїр потім зізналася Ордину, що у воді їй було дуже лячно: їй увесь час здавалося, що от-от хтось схопить її за ноги й потягне. Як і всі онкілони, вона вірила в існування злих духів, які живуть у воді, лісах, печерах, у духів туману й заметілі. І тільки бажання в усьому наслідувати його змусило її полізти у воду.

— Наступного разу я піду в озеро разом із тобою. Але ти маєш мені показати, як ти робиш, щоб плавати, як нерпа, — заявила вона.

Під час ночівлі два воїни по черзі вартували разом із Кротом і Білухою, які вже заприятелювали з онкілонами, отримуючи від них обгризені кістки й обрізки м’яса. Воїни почали цінувати пильність собак і шкодували, що їхні предки не захопили із собою кілька подібних тварин.

— Чому б їм не спіймати й не привчити вовченят? — запитав Горохов.

— Вовк ніколи не стає свійським, — пояснив йому Горюнов. — Хіба що впіймати вовчицю й спарувати її з нашими собаками. У нас, на жаль, у зграї нема сук.

Онкілони поставилися з недовірою до цієї пропозиції, але сказали, що спіймати вовка не так важко.

Ще день минув у дорозі на північ. Ліси ставали дедалі нижчими й рідшали, трава на галявинах була менш густою; бики й коні зустрічалися не часто й були дуже обережні — очевидно, переслідування вампу навчили їх не довіряти людині. Зате частіше траплялися носороги, які самі наганяли жах на вампу й не боялися ані списів, ані дрючків.

Надвечір, перед виходом на одну галявину, розвідники, які йшли із собаками попереду, зупинили загін звісткою, що з’явилися вампу. Сховавшись у кущах узлісся, почали спостерігати.

На галявині паслося кілька биків; один стояв трохи далі й, очевидно, дрімав, ремиґаючи.

Позаду до нього по траві повільно повзли п’ять або шість вампу.

Підповзши кроків на двадцять до бика, передній вампу швидко піднявся й кинув один за одним два списи; решта, підскочивши, підбігли з боків, піднявши списи й готуючись до нападу. Один із списів улучив у хребет і врізався в шкіру; бик заревів з переляку й від болю і, помітивши ворогів, кинувся на них, опустивши голову й виставивши свої величезні роги; вампу встигли вчасно відскочити, і тварина пробігла повз них, одержавши ще по одному удару списом у кожний бік; але кременеві наконечники, очевидно, неглибоко проникали крізь товсту шкуру, бо списи в ту ж мить випадали. Розлючений бик розвернувся, несподівано наздогнав одного з мисливців і змахом голови підкинув його досить високо; але інші вампу знову кинули списи й відвернули увагу бика від того, хто впав.

Побачивши, що на нього нападають із різних боків, бик обрав за краще шукати порятунку у втечі й помчав галявиною слідом за рештою. Вампу кинулися за ним, але, незважаючи на швидкість своїх ніг, одразу почали відставати. Кілька кинутих списів не справили враження на тварину, яка мчала щодуху.

— Не вдалося їм полювання! — сказав Горюнов. — Тепер підстрелимо бика в них на очах, але, звичайно, не для них.

Бик біг тепер кроків за двісті від спостерігачів, а чотири вампу — кроків за тридцять позаду; п’ятий залишався на місці свого падіння. Вампу бігли величезними кроками, сильно нахиливши тулуб уперед; їхні патли розвівалися на вітрі; у кожного в руках залишився тільки один спис. Вони сподівалися, що від утрати крові бик ослабне й дасть себе наздогнати. І раптом він на повному ходу впав на землю.