Розділ «Битва з вампу»

Нарешті все було готове, сніданок з’їдено, у торбини покладено запас коржиків, смаженого м’яса, і мандрівники вийшли із землянки. Їх огорнув густий туман, що нависав, як завжди, над улоговиною. Крізь туман було видно вогні багать і постаті, що рухалися туди й сюди. Здалеку долітали глухі удари барабана, які продовжували повідомляти подробиці нещастя, що спіткало їх. Амнунндак стояв уже в повному озброєнні біля входу у свою оселю і, побачивши, що білі люди готові, махнув рукою. Негайно загуркотів барабан, що стояв поблизу, сповіщаючи виступ і передаючи цю звістку сусіднім стійбищам. Біля багать люди заметушилися й почали шикуватися по родах у колони; попереду воїни, позаду жінки з ношею й підлітки, що поверталися на свої стійбища. Жінки роду Амнундака, звичайно, залишалися вдома; усі вони з дітьми вийшли подивитися, можливо, востаннє, на своїх чоловіків і синів. Прощання було дуже коротким; жінки не плакали, а, обійнявши чоловіка, терлися щокою об його щоку, що замінювало в них поцілунки. Під гуркіт барабана колона вирушила на чолі з Амнундаком і білими людьми, яких супроводжували обидва собаки, що могли бути дуже корисними під час вистежування вампу. Ішли швидким кроком просто до пограбованого стійбища, до якого було кілометрів двадцять п’ять. Ліси змінювали галявини, і час від часу партія, розпрощавшись зі своїми, відділялася від колони, щоб звернути до своєї оселі. Туман поступово розсіювався, проглядало сонце й починало припікати.

Задовго до полудня дійшли до стійбища, що являло собою сумне видовище. Землянка, підпалена вампу, вигоріла всередині й завалилася; із купи побурілого дерну де-не-де йшов дим і виривалися язики полум’я; чути було запах горілої шкіри й шерсті. Траву на галявині було витоптано, подекуди залито кров’ю. У кількох місцях лежали трупи старих людей; яких вампу не забажали забрати із собою, але відрубали їм голови як трофеї. Валялися зламані списи, стріли, шматки подертого одягу й тріски від поламаного начиння.

Жінки роду цього стійбища, побачивши таке руйнування, почали голосити — у них вкрали дітей, убили близьких. Воїни мовчали, але з їхніх похмурих облич і блискаючих очей видно було, що мстити вони будуть безжально. Амнундак наказав зробити короткий привал для відпочинку. Із лісу з’явився вцілілий пастух оленів із перев’язаною головою й розповів подробиці нападу.

Вампу, які, очевидно, дізналися, що на стійбищі немає більшої частини чоловіків, котрі пішли на свято, близько півночі, оточивши галявину, несподівано напали на пастухів: двох убили дрючками, третього тільки оглушили. Коли він прийшов до тями, усе було скінчено: землянка палала, олені викрадені, на галявині залишилися тільки трупи. Уранці пастух вистежив, у якому напрямку пішли грабіжники. Він урятувався тому, що стояв коло кущів і впав у зарості, — у темряві й тумані вампу не побачили його.

Залишивши жінок постраждалого роду на попелищі, колона рушила знов уперед, тепер на північний схід, по слідах дикунів і оленів. Собак пустили вперед, що дозволило рухатися швидко, бо засада дикунів не могла були пропущеною розумними тваринами. Тепер, не маючи жінок із ношею у кінці колони, воїни йшли ще швидше, іноді бігцем; чути було тільки легкий тупіт м’якого взуття й дихання людей. Так минули ще години дві, коли собаки зупинилися, побачивши велику тополю на краю галявини, яка їм відкрилася, і почали гавкати, задерши голови.

— На дереві засідка! — сказав Амнундак і пошепки передав розпорядження оточити галявину лісом.

У цей час Білуха заскавчала — в неї влучив камінь, пущений із дерева з пращі. Мандрівники помітили рухи листя й негайно постріли сповнили галявину, стріли онкілонів посипалися на тополю У відповідь із дерев пролунало голосне ревіння і дві темні маси, ламаючи гілки, впали на землю.

— Невже там були тільки двоє? — запитав Горюнов, заряджаючи рушницю.

— Ні, — відповів Амнундак, — у їхніх засідках менше п’яти не буває, ви зараз побачите.

Він віддав якийсь наказ, і кілька воїнів пірнули в хащу. На дереві все було тихо. Вампу зрозуміли, що вони виказують себе ворогам, коли рухаються. Тому на стріли, якими частина воїнів продовжувала обсипати дерево, ніхто не реагував — вампу сховалися за стовбур і товсті гілки. Але ось із найближчого до дерева узлісся вистрибнуло кілька онкілонів із великими пучками хмизу, закриваючись ними від списів дикунів, вони швидко підбігли до дерева, обклали хмизом підніжжя стовбура й так же швидко сховалися; хмиз уже було підпалено, бо купи почали диміти. Вампу, які ховалися в листі й спостерігали за діями ворогів, не помітили підпалювачів. Але коли з хмизу повалив густий дим, що здіймався клубами в листя, із дерева знову пролунало ревіння і кілька списів полетіло в багаття. Вони тільки погіршили справу — хмиз запалав дужче і становище на дереві стало нестерпним. Вампу почали підійматися на саму верхівку, але тут листя було менше, крізь нього стало видно темні постаті, і ще один залп звалив двох; один упав на землю, другий повис на гілках головою вниз, просто перед очима; через хвилину в ньому стирчав уже десяток стріл. Останній вампу перебрався на протилежний бік, проповз на кінець довгого сука й, ухопившись за нього руками, зігнув його і з висоти чотирьох метрів зістрибнув на землю. Він помчав галявиною, але онкілони, які вже обігнули її, зустріли його стрілами, і він упав, не добігши до узлісся.

Амнундак подав сигнал звуками труби, зробленої з рога первісного бика, — із узлісся галявини з усіх боків вискочили воїни, збігаючись до дерева, до якого вже підійшов загін із вождем і білими людьми. Три вампу, які впали з дерева, не рухалися: у них були кульові рани, але онкілони про всяк випадок прошили їх списами. Усі вони були схожі на того, із яким мандрівники зустрілися під час екскурсії: волохаті, м’язисті тіла, звіроподібні обличчя, довгі патли. Але, очевидно, через воєнні дії, обличчя в усіх було вимазане червоною вохрою, що надавало їм ще більш відразливого вигляду. Один із онкілонів заліз на дерево, щоб переконатися, що на ньому нікого не лишилося. Він скинув звідти палиці та списи вампу, які було кинуто в багаття, що вже догорало.

Першу битву було виграно без втрат для онкілонів. І загін вирушив далі по слідах, які прямували тепер просто на схід, до окраїни улоговини, де, очевидно, було стійбище. Засідок більше не зустріли; перша теж скоріше була спостережним пунктом, який мав звістити стійбище про наближення ворогів, але, знайдений собаками, не встиг це зробити.

Швидко пройшли ще кілька кілометрів. Низькорослість лісу попередила про близькість краю. Коли почалися кущі, загін зупинився — попереду чути було крики й стукіт. Вислані розвідники підповзли до узлісся й повідомили, що стійбище — у печері навпроти стежки й вампу укріплюють його, навалюючи брили каменю перед входом. Одержавши ці відомості, Амнундак розділив онкілонів на три частини: одна, із Ординим на чолі, пішла на північ кущами, друга, з Костяковим, — на південь. Відійшовши з півкілометра, обидва загони мали швидко перебігти безлісну смугу й потім рухатися з двох боків до стійбища вздовж підніжжя урвища. Третій загін пройшов стежкою до узлісся і тут, сховавшись, став чекати на прихід флангових, щоб одразу напасти на стійбище з трьох боків. Вампу старанно працювали, споруджуючи стіну з брил, яка оперізувала вхід до печери; понадіявшись на свою засідку, вони не виставили вартових і не помітили наближення ворогів. Стіну зводили, очевидно, вже зранку, вона сягала тепер грудей вампу. Осіб двадцять вибирали з-поміж розсипу підходящі пласкі камені й тягали їх до стіни, де інші укладали. Ці носії раптом помітили онкілонів флангових загонів, які перебігали вдалині через безлісну смугу. Почулися тривожні крики, носії поспішили зі своєю ношею до стіни.

— Треба стріляти, поки їх видно, сказав Горюнов. — Це викличе паніку, й опір буде менш запеклим під час атаки.

Від кущів до вампу було близько чотирьохсот кроків. Горюнов і Горохов вистрілили. Вампу зупинилися, вражені, бо чули тільки грім і не бачили поблизу ворогів; вони оглядалися на всі боки й обмінювалися криками з тими, хто стояв за стіною. Інші із жаху кинули камені і з дикими криками кинулися бігти врозсип: одні до стіни, інші до кущів. За стіною лунало звірине ревіння жаху. Вампу, які підбігали до кущів, потрапляли під стріли онкілонів; частина впала, інші повернули вздовж узлісся. За ними погналися онкілони.

За стіною ніхто не з’являвся, і, помітивши, що флангові загони близько, Амнундак подав сигнал до атаки. Його загін кинувся вперед, крім кількох, які переслідували втікачів через розсипи до стійбища. Коли до стіни лишалося кроків сорок, із-за неї з’явилися плечі й голови вампу, і в нападаючих полетіли списи й камені; кілька онкілонів упали, але два постріли з близької відстані знову вразили жахом вампу й вони сховалися, розгубившись. У цей час обидва флангові загони ввірвалися через проходи, залишені в стіні біля підніжжя урвища, і коло стійбища зав’язався рукопашний бій; фронтальний загін, перебравшись через стіну, приєднався до нього. Вампу захищалися слабо, тому що револьвер Ордина постійно поновлював паніку.

За кілька хвилин усе було скінчено: мертві й поранені усіяли широкий майданчик; десяток вампу, які перескочили стіну й рятувалися втечею, упали під пострілами переслідувачів. Серед захисників полягли й жінки, що билися поруч із чоловіками.

Проникнувши до печери, мандрівники побачили в глибині її кількох старих, які збилися в купу, і десятків три дітей, які тремтіли від жаху й пронизливо кричали. Онкілони почали розтягати цю купу, щоб знайти своїх викрадених дітей, яких легко було відрізнити й за відсутністю волосся на тілі, і за більш світлою шкірою, і за обличчям; із купи, що борсалася й вищала, витягали дітей одного за одним, причому діти вампу шкрябалися й намагались укусити руки, що їх хапали. Викрадені діти знайшлися в самій середині купи, але в жахливому вигляді — із подряпинами, синцями, укусами, якими їх почастували «гостинні» хазяї. Знайшли тільки семеро дівчат і двох хлопчиків, а викрадено було тринадцять — чотирьох хлопчиків не вистачало. Розлючені онкілони вивели всіх хлопчиків вампу з печери й перекололи їх; вони хотіли зробити те ж саме зі старими й дівчатами, але мандрівники вмовили Амнундака припинити винищення.

Оглядаючи всі кутки печери, побачили в найтемнішому кутку жінку із зв’язаними руками і ногами, вкриту купою шкур. Коли її витягли на світло, виявилося, що це онкілонка, захоплена на самому початку весни вампу; нещасна ледь не задихнулася під шкурами, усе тіло її було вкрите синцями від ударів ременями й дрючками. Прийшовши до тями, вона розповіла, що її били й катували постійно, особливо жінки, які глузували з її голого, наче в ропухи, тіла. Коли почалася атака на стійбище, старі її зв’язали й сховали під шкури.

У печері знайшли також вкрадену в онкілонів зброю, начиння, одяг і постелі. Старих і дівчат вигнали з печери, у якій склали в купу зібрані на полі битви дрючки та списи вампу й підпалили. За цей час розвідники виявили в кущах коло печери стадо вкрадених оленів; вампу, не вміючи пасти їх і не будучи в змозі з’їсти всіх одразу, прив’язали всіх тварин ременями до кущів; не вистачало тільки кількох, яких могли загубити дорогою або встигли з’їсти.