Розділ «Перші ознаки людини»

— І рідкісна, інших звірів із живих скам’янілостей ми бачили багато, а цього вперше зустріли.

— Отже, його треба обміряти й захопити із собою череп та роги.

— Роги занадто важкі, та й зберегти їх не можна — дивіться, вони весняні, м’які, налиті кров’ю, — зауважив Костяков.

— Жаль! Ну, фотографія хоч буде. Я встиг зняти його, поки він відбивався від собак, — сказав Ордин.

На гаючи часу, обміряли, потім вирізали кращі частини м’яса, нагодували собак досита, відрубали роги й забрали голову для препарування на базі.

— Мозок і язик на вечерю! Це ласа страва! — захоплювався Горохов, який також вирізав шкіру зі спини для лагодження взуття.

За галявиною знов почався ліс, який тягнувся, поступово рідшаючи й дрібніючи, майже до крайнього урвища. Уздовж нього розстилалася метрів на п’ятсот багата мохова галявина: зелений печінковий мох і білуватий оленячий вкривали товстими подушками нерівний ґрунт, приховуючи уламки каменю, які впали з урвища.

— Ех, благодатне місце для оленів! Сюди б приганяти їх на літо, — зітхнув Горохов.

— А чи ви помітили, що на Землі Санникова, незважаючи на численні озера й болотисті луки, майже нема ґедзів? — запитав Горюнов.

— Так, так! Ані ґедзів, ані мошкари й навіть комарів зовсім мало, — підтвердив Ордин.

— Одне слово, рай земний! Не те що наш край, де влітку життю не радий від ґедзів, — додав Горохов.

— А пригадайте, Микито, що ви казали нещодавно про марево й шайтанів! — засміявся Горюнов.

— Можливо, все, що ми бачимо, тільки мара? — запитав Костяков.

Горохов зніяковіло посміхнувся й похитав головою. Усе, що він бачив за ці два дні, було незвичайне, але на мару не схоже.

— Ось коли ми благополучно повернемося до Козачого, тоді я скажу, мара це чи ні! — викрутився лукавий якут.

На моховищі помітили поблизу кілька північних оленів, що паслися й, побачивши людей, швидко сховалися в кущах.

Ближче до підніжжя урвища натрапили на стадо гірських баранів, які сховалися за величезною брилою, що звалилася зверху. Вони помчали спочатку вздовж урвища, а потім з дивовижною спритністю почали підніматися вузьким карнизом, перестрибуючи через широкі проміжки, які розтинали його на частини. На висоті метрів сто вони сховалися на ширшому уступі.

Урвище у вигляді похмурих чорних стін із буро-червоними патьоками й плямами лишаїв піднімалося високими уступами вгору; воно складалося з базальту, який, очевидно, утворював усю окраїну цієї незвичайної западини. Поблизу його підніжжя рослинності не було; тут тягнувся хаос звалених уламків, вкритих лишаями; подекуди в ямах поміж ними білів сніг. Нависла скеля привернула до себе увагу мандрівників. Вона захищала від дощу майданчик у кілька квадратних метрів, вільний від уламків, але весь витоптаний і загиджений гірськими баранами. У його заглибині було щось на зразок природної ніші, на стінці якої гострий погляд Горохова помітив наліт кіптяви.

— Ой, тут були люди! — вигукнув він.

— Ті, які пасли гірських баранів? — засміявся Костяков.