Розділ «Перші ознаки людини»

— Ось чому на озері не видно птахів, — сказав Костяков.

— Мабуть, нема й риби: сплесків ніде не помітно, — додав Ордин.

Але озеро не було зовсім мертвим. На дні його виднілися дивні червонуваті водорості, поміж якими снували купами дрібні ракоподібні, які, очевидно почувалися чудово в теплій воді. Але вищим тваринам вона була не до вподоби — кілька качок, які сіли на озеро, із переляканим кряканням знову піднялися, ледве торкнулися води.

— А чи не час нам подумати про ночівлю? — запитав Горюнов.

— Так, сонце вже збирається сісти за гори, а вражень ми за день дістали вдосталь, — погодився Ордин.

— І треба вибрати зручне місце, захищене від хижаків, — додав Костяков.

— Таке місце ми не знайдемо — хіба що заліземо на дерево й спатимемо, сидячи на гілках, як птахи, що навряд чи буде приємно.

— Я вважаю, що треба спати не в лісі, а на чистому місці й по черзі вартувати, — заявив Горохов.

— Звичайно, і весь час підтримувати вогонь, який лякає хижих звірів, — сказав Горюнов.

Оскільки поблизу озера палива не було, пройшли вздовж струмка, що витікав із нього, до узлісся, поблизу якого розташувалися під самотньою тополею. Засвітла нарубали дров на всю ніч і розклали два багаття, у проміжку між багаттями й лягли після вечері, розділивши час на двогодинні чергування. Ніч минула не зовсім спокійно: час від часу то ближче, то далі лунали різні звуки — мукання биків, іржання коней, ревіння носорогів, крики сов, а собаки відгукувалися на них гарчанням або гавканням. Із півночі туман почав огортати галявину, і світло щербатого місяця ледь пробивалося; туман повільно повз на південь, іноді розриваючись, і місяць на кілька хвилин яскраво освітлював галявину, а білий пагорб посеред озера іноді здавався плаваючим у молочному морі. Його виверження повторювалися кожні двадцять хвилин і також порушували тишу легким посвистом і шумом води, що спадала вниз.

На світанку повіяв досить сильний північний вітер, і туман швидко розсіявся. Сонце, яке зійшло над східним краєм улоговини, що мав вигляд чорного гострозубого хребта зі смугами снігу по уступах і складках, застало мандрівників уже готовими до роботи. Цього дня вирішили йти на схід до краю улоговини й уздовж неї повернутися на базу біля заметів, щоб відвідати Нікіфорова, повідомити його про існування великих ведмедів і носорогів та порадити не полювати на них.

Незабаром знайшли вузьку стежку, що вела з галявини на схід через ліс, який простирався на кілька кілометрів, поступово рідшаючи. Добули кілька рябчиків і великого глухаря, якого собаки загнали на дерево, звідки він із подивом розглядав дивних звірів, поки постріл не скинув його вниз. Галявина, яка змінила ліс, виявилася дуже вогкою, а середина її була справжнім моховим болотом, яке зайняло, очевидно, місце колишнього озера.

Довелося обходити її узліссям, де собаки незабаром вигнали великого оленя.

— Так і є, сохатий! — вигукнув Горохов.

Але це був не сохатий, а олень такий же на зріст, із гордо піднесеною красивою головою, увінчаною величезними рогами, які поєднували в собі особливості рогів як лося, так й ізюбра (благородного оленя); на роги останнього вони схожі були своїми розмірами, на роги першого тим, що закінчувалися широкою лопаткою із зубцями. Ця прекрасна дичина розпалила мисливців і, зупинена собаками, які напали на неї, стала жертвою розривної кулі.

— На сохатого схожий і не схожий, — заявив Горохов. — Що за звір, чи не знаєте, Матвію Івановичу?

— Мені здається, — відповів Горюнов, розглядаючи тварину, — що це — велетенський викопний олень, Cervus euryceros, сучасник мамонта.

— Але не з великих. Мабуть, молодий екземпляр, — додав Ордин.

— Ні, олень старий! — заявив Горохов. — Порахуйте, скільки відростків на рогах. Як на мене, йому років п’ятнадцять.

— Очевидно, це порода, яка дрібнішає, — припустив Костяков.