Розділ «Фотоальбом»

Я вже довгенько розглядаю один гурт, що його знято невдовзі після весілля. Доводиться взяти барабан і, дивлячись на цей коричнюватий матовий прямокутник, спробувати на полакованій блясі паличками оживити тризір’я, що прозирає на картоні.

Нагода зробити цей знімок трапилася, схоже, на розі Маґдебурґерштрасе і Гересанґер, поряд з гуртожитком польських студентів, тобто в помешканні Бронських, бо на задньому плані видно осяяний сонцем, напівзавитий крученою квасолею балкон такого фасону, який ліпили до помешкань тільки поляки в своїй слободі. Матуся сидить, Мацерат і Ян Бронський стоять. Але ж як вона сидить, як ті два стоять! Був час, коли я просто з дурної голови пробував виміряти шкільним циркулем, що його мусив купити для мене Бруно, а також лінійкою й трикутником розподіл сил у цьому тріумвіраті — атож, тріумвіраті, адже матуся цілком замінювала чоловіка. Кут нахилу шиї створював нерівнобедреного трикутника, і це призвело потім до зміщення паралелей, до насильної конгруенції, до того, що циркуль описав дути, які доленосно перетнулися вже за межами трикутиника, тобто на зеленому тлі крученої квасолі, внаслідок чого з'явилася певна точка, бо я й шукав ту точку, я не мав сумніву в тому, що вона є, я прагнув її знайти, ту вихідну точку, а то й узагалі зайняти на ній позицію.

Таке дилетантське вимірювання не дало нічого, крім манюсіньких, однак прикрих дірочок, які я наробив циркулем у найважливіших місцях цієї дорогоцінної світлини. Що ж у ньому такого особливого, в тому знімку? Що спонукало мене шукати і, коли хочете, навіть знаходити на тому чотирикутнику математичні, ба навіть — сміх, та й годі! — космічні асоціації? Троє людей: жінка на стільці й двоє чоловіків, що стоять обабіч. У неї — чорні коси й холодна завивка, у Мацерата — біляві кучері, в Яна — темно-каштановий чуб, гладенько зачесаний назад. Усі троє всміхаються, Мацерат ширше, ніж Ян Бронський, в обох горішні зуби оголені вп'ятеро дужче, ніж у матусі, в якої ледь помітна усмішка залягла лише в кутиках губів, а в очах від неї — взагалі ні сліду. Ліву руку Мацерат поклав на матусине праве плече, Ян вдовольняється тим, що легенько, ніби мимохіть, торкається правицею спинки стільця. Матуся, повернувши коліна праворуч, сидить досить рівно й тримає на колінах якусь книжку (я довгенько гадав, що то — один із Янових альбомів з поштовими марками, згодом — журнал мод і нарешті — колекція портретів знаменитих кіноакторів із сигаретних коробок). Матусині руки лежать так, немовби вони ось-ось, щойно клацне затвор і знімок буде зроблено, перегорнуть сторінку. Усі троє мають щасливий вигляд, вони наче оберігають одне одного від несподіванок, що можуть трапитися, якщо котресь із цього троїстого союзу заведе власні таємниці чи вже приховує їх від самого початку. Ці троє, пов'язані одне з одним, не можуть обійтися без когось четвертого, а саме без Янової дружини Гедвіґ Бронської, вродженої Лемке, яка під той час уже, мабуть, була вагітна Стефаном, — не можуть обійтися через те, що Гедвіґ мала націлювати фотокамеру на них, тобто на щастя цих трьох, щоб утримати їхнє потрійне щастя хоча б за допомогою світлин.

Я діставав з альбома й інші чотирикутники і клав їх поряд із цим. Знімки, на яких можна побачити або матусю з Мацератом, або матусю з Яном Бронським. На жодному з них не проступає так виразно, як на тому, що його зроблено на балконі, щось невідворотне, якесь єдино можливе рішення. Ян із матусею в одному кадрі: тут відчувається трагізм, золотошукання й примха, яка обертається на пересит — той пересит, що несе з собою примху. Мацерат удвох із матусею: тут краплями сочиться перспектива вихідних, тут шкварчить шніцель по-віденському, тут трохи бурчать перед тим, як сісти до столу, й позіхають після того, як поїдять, тут перед сном мусять розповідати одне одному анекдоти чи нагадувати про сплату податків, щоб подружнє життя набувало духовної основи. І все ж оцій зафіксованій на фотопапері нудьзі я віддаю перевагу над отим просто-таки непристойним моментальним знімком пізніших років, де матуся сидить на колінах у Яна Бронського на тлі Олівського лісу поблизу Фройденталя. Це неподобство (Ян запустив руку матусі під спідницю) — всього-на-всього вияв нестямної пристрасті нещасливої пари, що чинить перелюб від першого дня подружнього життя матусі з Мацератом, а той виступає тут для цих двох, як я здогадуюсь, байдужим фотографом. Тут і сліду не лишилося від тієї незворушности, тих свідомо-обережних рухів, які ми бачимо на «балконному» знімку і які були можливі, очевидно, тільки тоді, коли обидва чоловіки стояли позаду матусі, поруч із нею або лежали у неї в ногах, як ото на морському пляжі в Гойбуде (див. знімок).

Є в альбомі й ще один чотирикутник, він показує трьох людей, які відіграли найважливішу роль у перші роки мого життя і які утворюють трикутник. Хоч цей знімок і не такий насичений, як «балконний», а проте випромінює той самий сповнений напруги мир, що його не можна укласти й підписати, либонь, інакше, ніж між трьома учасниками. Можна скільки завгодно сваритися з приводу улюбленої теми трикутника в театрі, та коли на кону лише двоє, то що їм робити, як не дискутувати до хрипоти чи потай чекати на третього? А на моїй картинці їх троє. Вони грають у скат. Тобто кожне тримає карти, як добре дібране віяло, але дивиться не в свої козирі, як це роблять, коли хочуть загострити гру, а в об'єктив. Янова долоня плиском лежить на столі поряд із дрібними грішми, тільки випростаний вказівний палець кудись показує; Мацерат уп'явся нігтями в скатерку; матуся дозволила собі невеличкий і, як мені здається, досить вдалий жарт: вона відкрила одну карту й показує її в об'єктив, але так, щоб інші два партнери ту карту не бачили. Як же легко, одним-однісіньким рухом, просто показавши чирвову даму, можна відродити давній невинний символ! Бо хто ж не присягався у вірності дамі свого серця!

Скат — а в нього, як усі, певно, знають, можна грати лише втрьох — для матусі й обох чоловіків був не просто гра і саме та, що треба; це було їхнє пристановище, їхня гавань, в якій вони ховалися щоразу, коли життя спокушало їх зійтися в парі, побути вдвох — у тому чи тому складі — й грати в оті безглузді ігри, як, скажімо, шістдесят шість чи мюле.

А тепер годі про тих трьох, що привели мене на світ, хоч їм і так нічого не бракувало. Перше ніж я перейду до самого себе, кілька слів про Ґретхен Шефлєр, матусину подругу, та її пекаря, себто законного чоловіка, Александера Шефлєра. Він — лисий, вона, як усміхається, виставляє напоказ усі свої конячі зуби, половина з яких — золоті. Він — куцоногий і, коли сидить на стільці, ніколи не дістає ступнями до килима; вона — у власноруч в'язаних сукнях та кофтах, геть заляпаних узорами. Далі — знімки обох Шефлєрів у шезлонгах або на тлі рятувальних шлюпок пароплава «Вільгельм Густлов», що належить товариству «Сила в радостях», а також на прогулянковій палубі «Таненберґа» від морського судноплавства Східної Пруссії. З року в рік ті двоє вирушали подорожувати на пароплаві й живі-здорові привозили сувеніри з Пілау, Норвегії, Азорських островів, Італії додому на Кляйнгамервеґ, де він випікав булочки, а вона оторочувала зубчиками наволочки. Коли Александер Шефлєр мовчав, він без упину облизував кінчиком язика горішню губу, а городник Ґреф, Мацератів товариш, який мешкав навскоси від нас через дорогу, цю його манеру називав вульгарною і непристойною.

Хоч Ґреф і мав дружину, однак був він скоріше ватажок скаутів, ніж її чоловік. На одному зі знімків ми бачимо його, кремезного, сухорлявого, у формі з короткими штанями, командирськими аксельбантами і в скаутському капелюсі. Поруч із ним у такій самій уніформі стоїть білявий, трохи волоокий, хлопець років тринадцятьох; Ґреф поклав йому на плече ліву руку й, засвідчуючи свою прихильність, притискає його до себе. Того хлопця я не знав, а Ґрефа мені ще належало пізнати й зрозуміти згодом через його дружину Ліну.

Розглядаючи моментальні знімки тих, що подорожували із «Силою в радощах», і свідчень ніжної еротики скаутів, я замріявся. Тепер я хочу швиденько перегорнути кілька сторінок і нарешті підступити до себе, до свого першого фотографічного зображення.

Я був гарненькою дитиною. Сфотографували мене на Трійцю у двадцять п'ятому році. Мені сповнилося тоді вісім місяців, і я був на два місяці молодший від Стефана Бронського, такий самий завбільшки знімок якого наліплено на наступній сторінці; Стефан випромінює там таку посередність, що її просто важко описати словами. Ту. поштову листівку (у неї хвилясті, майстерно обрізані краї, а зворотний бік розграфлено, щоб там писати адресу) надрукували, мабуть, чималим накладом — для сімейного вжитку. Віконце на розтягненому вширшки прямокутнику має форму надто симетричного яйця. Голенький, символізуючи жовток, я долілиць лежу собі на білій шкурі — якийсь арктичний білий ведмідь, мабуть, пожертвував її східноєвропейському фотографові-професіоналу, що спеціалізувався на дитячих знімках. Для мого першого портрета, як і для багатьох інших знімків того часу, вибрали також той неповторний, коричнюватий теплий відтінок, що його хотілося б назвати гуманним — на відміну від негуманних, гладеньких чорно-білих відбитків наших днів. Тьмяне, розмите — певно, намальоване — листя створює темний, пожвавлений кількома світлими плямами задній план. Моє гладеньке здорове тільце спокійно лежить на шкурі — трохи навскоси, випроставшись, перебуваючи під впливом полярної батьківщини білого ведмедя, — тоді як круглу, як м'яч, дитячу голівку я напружено тягну вгору й блискучими очима дивлюся на того, хто розглядатиме потім мою голизну.

Можуть сказати: знімок як знімок, дитячі знімки всі такі. Але ви тільки подивіться на оці ручки, і вам доведеться визнати: мій перший портрет зовсім відрізняється від незліченних окрас різноманітних альбомів, де суціль — чарівні створіннячка. Я лежу, стиснувши ручки в калаки. Пальчиків-сардельок, які безтямно, піддаючись ще темному хапальному інстинкту, граються кудлами шкури білого ведмедя, ви не побачите. Натомість обабіч голови пурхають не на жарт стиснуті невеличкі хапалочки, щомить ладні впасти вниз, задати тон. Який тон? Барабанний!

Поки що його ще нема — того, якого з нагоди мого народження під електричними лампочками мені пообіцяли подарувати на мої треті роковини; однак досвідченому монтажерові нічого не варто було б додати сюди відповідне, тобто зменшене зображення дитячого барабана, навіть не вдаючись до жодної ретуші моєї пози. Довелося б тільки прибрати оте безглузде ганчір'яне звірятко, на яке я навіть не звертаю уваги. Воно й так як приший кобилі хвіст у цій загалом вдалій композиції, темою якої обрано той кмітливий, прозорливий вік, коли ось-ось мають прорізатися молочні зубки.

Згодом на шкуру білого ведмедя мене вже не клали. Я мав, певно, півтора року, коли мене в дитячому візку на високих коліщатах поставили під штахетником, зубці й поперечки якого так чітко відтіняло снігове покривало, що напрошується припущення: цей знімок зроблено в двадцять шостому році. Той грубо збитий паркан, що пахнув просмоленими дошками, нагадує мені, коли його розглядати довше, передмістя Гохштріс, у просторих казармах якого колись розквартировувалися гусари макензенського полку, а за моїх часів — поліція Вільного міста. Але ніхто з конкретних мешканців того передмістя на думку мені не спадає, тож можна гадати, що мене там сфотографували, коли батько з матусею один раз гостювали в людей, яких згодом я вже ніколи не бачив, а якщо й бачив, то лише мимохідь.

Матуся й Мацерат, попри холодну пору, стоять обабіч мого візка без зимових пальт. Ба більше, на матусі — російська кофта з довгими рукавами, а вишитий візерунок на ній надає цьому зимовому знімку ось якого вигляду: десь у глибині Росії фотографують царську родину, камеру тримає Распутін, я — царевич, а за парканом причаїлися меншовики з більшовиками й, майструючи саморобні бомби, вирішують занапастити мою самодержавну сім'ю. Коректна, середньоєвропейська і, як з'ясується згодом, доленосна дрібнобуржуазність Мацерата згладжує насильну гостроту цієї трагічної теми, яку приховує знімок. Люди навідалися до мирного Гохштріса, ненадовго, навіть не накидаючи зимових пальт, вийшли з помешкання надвір, попросили, щоб господар сфотографував їх із маленьким і веселим, як того й хотілося татові і мамі, Оскаром посередині й одразу потому повернулися в тепло, щоб смакувати кавою з печивом та збитими вершками і тішитися життям.

Є ще добрий десяток моментальних знімків, на яких однорічний, дворічний, двозполовиноюрічний Оскар лежить, сидить, повзе й біжить. Знімки повиходили більш-менш непогані й загалом є мовби підготовчою стадією того портрета на повен зріст, що його замовили з нагоди мого триріччя.

А тут я його вже маю, свого барабана. Ось він, новесенький, з білими й червоними зубчиками вже висить у мене на животі. Ось я з почуттям власної гідносте, з поважним, сповненим рішучосте обличчям склав навхрест на блясі дерев'яні палички. Ось на мені смугастий светрик. Ось я стою в лискучих лакованих черевичках. Ось чубчик на голові в мене стирчить, наче щітка, — хоч бери та чисть нею що завгодно. А тут у моїх синіх очах, у кожному з них прозирає жадання влади, яка нікому не хоче коритися. А ось мені пощастило тоді зайняти позицію, відмовлятися від якої я не мав жодної причини. Тут я сказав, я зважився, я поклав собі нізащо в світі не ставати політиком, а вже бакалійником — і поготів, краще вже поставити крапку й лишитися таким навік — і я таким і лишився, намагаючись не змінювати ні зросту, ні вигляду впродовж багатьох-багатьох років.

Маленькі люди й великі люди, Малий Бельт і Великий Бельт, малі літери й великі літери, карлики й Карл Великий, Давид і Ґоліаф, хлопчик-мізинчик і гвардійці-велети; а я лишився трилітком, гномиком, капшуком, від горшка три вершки, лишився, щоб потім не довелося дошукуватися всіляких різниць — як, скажімо, між малим і великим катехізисом, щоб не стати так званим дорослим чоловіком заввишки метр і сімдесят два сантиметри й не потрапити до лап чоловікові, який, голячись перед дзеркалом, сам себе називає моїм батьком, і щоб не звалити на свої плечі підприємства, яке під назвою крамниця бакалійних товарів на бажання Мацерата мало стати для двадцятиоднорічного Оскара світом дорослих. Щоб не довелося бряжчати касою, я вчепився в барабан і після того, як мені сповнилося три роки, не виріс ні на йоту, зостався трирічним, зате й утричі розумнішим, тим, кого всі дорослі перевершували зростом, хто в такий спосіб мав перевершувати дорослих розумом, хто не хотів порівнювати власну тінь з їхніми тінями, хто завершив свій розвиток — і внутрішній, і зовнішній, тоді як дорослі ще у похилому віці мусили розводитися про розвиток, хто легко осягав те, що дорослим давалося коштом неймовірних зусиль, а незрідка й мук, кому не треба було з року в рік купувати більші черевики й штани для того, аби лишень довести, що щось там росте.

І все ж таки — й цього не може заперечити навіть сам Оскар — у нього дещо таки росло, і не завжди мені на добро, і зрештою воно досягло месіанських розмірів; та хто ж із дорослих за моїх часів придивлявся, хто прислухався до завжди трирічного барабанщика Оскара?