Розділ «Метелик і електрична лампочка»

Робота на порохівні врятувала Греґора від строкатого, а відразу потому й від сірого польового мундира. Вони жили втрьох у тому самому півторакімнатному помешканні, яке багато років слугувало притулком палієві. Одначе невдовзі виявилося, що Коляйчек Коляйчекові — різниця, бо не минуло й року після того, як бабця вдруге вийшла заміж, а їй уже довелося винайняти порожню крамницю у підвалі прибуткового будинку в Тройлі й торгувати всіляким дріб'язком — від шпильок до капусти, одне слово, трохи підробляти, бо Ґреґор хоч і заробляв на порохівні купу грошей, проте все пропивав, а додому майже нічого не приносив. Коли Ґреґор — він удався, либонь, у мою прабабцю — був п'яниця, то дід Йозеф любив перехилити чарчину шнапсу лише коли-не-коли. Ґреґор пив не через гнітючий настрій, ні. Навіть коли вигляд він мав, здавалося б, веселий, що траплялося з ним не часто, позаяк цей чоловік був схильний до меланхолії, то пив він не задля того, щоб розвеселитися ще дужче. Він пив через те, що в усьому любив доходити до суті, зокрема й до суті спиртного. Ніхто не бачив, щоб Ґреґор Коляйчек, поки він був живий, лишив на столі недопиту чарку ялівцівки.

Моя матуся, тоді повненька п’ятнадцятирічна дівчинка, теж не справляла посиденьок, а допомагала в крамниці, наліплювала продовольчі талони, щосуботи розносила товар і писала листи-нагадування боржникам — хоч і не вельми зграбні, а проте позначені її багатою уявою. Шкода, що в мене не зберігся жоден із тих її листів. Непогано було б у цьому місці процитувати кілька напівдитячих-напівдівочих криків душі з послань напівсироти, бо повноцінним вітчимом Ґреґор Коляйчек так і не став. Ба більше, моя бабця з дочкою ледве встигали ховати від меланхолійних коляйчеківських поглядів завжди спраглого порохняра свою касу, що складалася з двох перекинутих одна на одну бляшаних мисочок і була наповнена здебільшого міддю й дуже рідко — сріблом. Аж коли в сімнадцятому Ґреґор Коляйчек помер від грипу, доходи від їхньої крамниці з мотлохом трохи зросли, хоч і не надто, бо чим було торгувати в сімнадцятому році?

У комірчині півторакімнатного помешкання, яка після смерти порохняра стояла порожня, бо матуся зі страху перед пекельними муками не схотіла туди перебиратись, поселився Ян Бронський, на той час десь так двадцятирічний її кузен; він покинув і Бісау, й свого батька Вінцента і, маючи пристойне свідоцтво про закінчення неповної середньої школи в Картгаузі й пройшовши курс навчання на пошті в окружному містечку, надумав розпочати кар'єру середнього адміністративного службовця на головному поштамті Данциг-І. До тітчиного помешкання Ян, окрім валізи, привіз і чималу колекцію поштових марок. Марки він збирав ще з ранньої юности, тож його ставлення до пошти було не лише службове, а й суто особисте, завжди дуже дбайливе. Той худорлявий молодик, що ходив, трохи згорбившись, мав овальне, привабливе, можливо, ледь солодкаве обличчя й досить сині очі для того, щоб моя матуся, тоді вже сімнадцятирічна дівчина, в нього закохалася. Яна вже тричі викликали на медичну військову комісію, але щоразу відсилали додому через його нікудишнє здоров'я, а за тих часів, коли все бодай трохи струнке мусило вирушати під Верден, щоб на французькій землі навіки перейти в горизонтальне положення, — це досить промовисто свідчило про конституцію Яна Бронського. Їхній роман мав би початися, власне, ще тоді, коли вони вдвох гортали альбоми з поштовими марками, коли, схиливши голівку до голівки, розглядали зубчасті краї особливо цінних екземплярів. Але він почався чи, краще сказати, його прорвало аж тоді, коли Яна покликали на медичну комісію вчетверте. До окружного військового комісаріату з ним поїхала й моя матуся — адже їй однаково треба було до міста — й лишилася чекати на нього біля вартової будки, яку охороняв ополченець; напередодні вони з Яном дійшли згоди, що цього разу він таки має поїхати до Франції, щоб заразом і полікувати своє хирляве огруддя цілющим, багатим на залізо й свинець повітрям тієї країни. Певно, матуся не раз перелічувала ґудзики на мундирі в ополченця, і результат був щоразу інакший. Мені здається, кількість ґудзиків на всіх мундирах розрахована так, що на той ґудзик, котрого полічать останнім, завжди випадає Верден, або одна з численних вершин Вогезів, або якась річечка — Сома чи Марна.

Коли менше ніж за годину той хлопчина після четвертого медичного огляду вискочив із порталу окружного військового комісаріату, збіг, спотикаючись, сходами вниз і, кинувшись на шию Аґнес, моїй матусі, прошепотів таку модну тоді приказку: «До лісу, до гаю — ще рік погуляю!», матуся вперше обняла Яна Бронського, і я не певен, чи була вона коли-небудь потім, обіймаючи його, така щаслива.

Подробиць того юного кохання воєнних років я не знаю. Ян продав частину своєї колекції поштових марок, щоб мати змогу задовольняти забаганки матусі, — вона ж бо дуже жваво сприймала все гарне, модне й дороге; крім того, він тоді нібито писав щоденника, який згодом, на жаль, десь пропав. Бабця, схоже, на взаємини цих двох молодих людей — не важко здогадатися, що ті взаємини виходили за межі суто родинних зв'язків — дивилася крізь пальці, адже Ян Бронський так само жив, трохи ще й по війні, у тісному помешканні в Тройлі. Вибрався він звідти аж тоді, коли вже не можна було заплющувати очей на те, що є такий собі пан Мацерат, і це довелося навіть визнати. З тим добродієм матуся зазнайомилася нібито влітку вісімнадцятого, коли служила помічницею сетрижалібниці в Зільбергамерському шпиталі під Олівою. Альфред Мацерат, родом із Райнської области, лежав там із наскрізь простреленим стегном і дуже скоро, маючи веселу райнську вдачу, став улюбленцем усіх сестержалібниць. Не була винятком і сестра Аґнес. Трохи одужавши, він шкутильгав коридором попідручки з тою чи тою санітаркою на кухню й допомагав там сестрі Аґнес, тому що сестринський підкапок так пасував до її округлого личка, до того ж сам він був запеклий кухар і вмів виливати свої почуття в усіляких супах.

Коли рана зажила, Альфред Мацерат лишився в Данцигу й одразу знайшов роботу представника своєї рейнської фірми — чималого підприємства паперообробної промисловости. Війна доходила кінця. Настав час підписувати мирні угоди, закладаючи основу майбутніх війн. Територію довкола гирла Вісли, приблизно від Фоґельзанґа на Свіжій косі, вздовж річки Ногат до Пікеля, а там Віслою вниз до Чаткау, потім ліворуч під прямим кутом до Шьонфліса, далі дугою повз Заскошінський ліс до Отомінського озера — Матерн, Рамкау й бабине Бісау лишаються збоку, — й нарешті біля Кляйн-Каца до самого Балтійського моря — всю цю територію проголошено Вільним містом Данциг і підпорядковано Лізі націй. Польщі в межах міста дістався вільний порт Вестерплате з арсеналом, управлінням залізницею і власна пошта на Гевеліусплац.

Коли поштові марки Вільного міста із зображеннями ганзейських вітрильників та гербів надавали листам червоно-золотистої ганзейської пишноти, то поляки на свої листи ліпили марки з картинами в похмурих фіолетових тонах, картинами, що ілюстрували історії про Казимира й Баторія.

Ян Бронський перейшов на службу до польської пошти. Його перехід здавався несподіваним, так само, як і його вибір на користь Польщі. Причину того, що він узяв польське громадянство, багато хто вбачав у поведінці моєї матусі. Двадцятого року, коли маршал Пілсудський розбив під Варшавою Червону Армію і це чудо на Віслі такі люди, як Вінцент Бронський, приписали Діві Марії, а військові фахівці — або генералові Сікорському, або генералові Вейґану, одне слово, того польського року моя матуся заручилася з громадянином Німецької імперії Альфредом Мацератом. Я схильний гадати, що бабця Ана, як і Ян, не схвалювала тих заручин. Вона лишила дочці крамничку в підвалі у

Тройлі, яка тим часом почала трохи розквітати, переїхала до брата Вінцента в Бісау, тобто на польські землі, і, як за коляйчеківських часів, перебрала на себе садибу й картопляні та бурякові поля, надавши змогу братові, на якого чимдалі більше сходила благодать, спілкуватися й провадити бесіди з непорочною королевою Польщі; а сама бабуся вдовольнялася тим, що сиділа в чотирьох спідницях біля осіннього багаття з картоплиння й задивлялася на обрій, що його й досі поділяли телеграфні стовпи.

Аж коли Як Бронський знайшов свою Гедвіґ — одну міську кашубку, що, однак, тримала ще землю в Рамкау, — знайшов і одружився з нею, взаємини між Яном і моєю матусею поліпшилися. Якось на танцях у кав'ярні «Войке», де вони випадково зустрілися, матуся, кажуть, відрекомендувала Яна Мацератові. Обидва такі різні, проте одностайні щодо моєї матусі, чоловіки сподобались один одному, хоч Янів перехід на Польську пошту Мацерат відверто й суто по-райнському назвав «п'яним вибриком». Ян запрошував танцювати матусю, Мацерат — крижасту, довготелесу Гедвіґ із тупим коров'ячим поглядом, через який родичам і знайомим завжди здавалося, що вона при надії. У кав'ярні вони ще довго танцювали одне з одним, мінялися парами й, поки кружляли в одному танку, вже думали про наступний, у ванстепі ще трохи поспішали одне поперед одного, в англійському вальсі вже почувалися розкутіше, в чарльстоні нарешті набули впевнености в собі, а в повільному фокстроті — чутгєвости, що межувала зі святобливістю.

Коли Альфред Мацерат у двадцять третьому — а того року коробка сірників коштувала таких грошей, що банкнотами з нулями на них можна було замість шпалер обклеїти цілу спальню, — брав заміж мою матусю, одним свідком у них був Ян, другим — бакалійник Мюлен. Про цього Мюлена я можу розповісти не багато. А згадати про того чоловіка треба лише через те, що матуся з Мацератом відкупили в нього бакалійну крамницю на околиці Ланґфура; справи в тій крамниці йшли кепсько, боржники вже довели її до ручки, і Мацератові з матусею вона дісталася саме під ту пору, коли запровадили рентну марку. Збігло небагато часу, й матуся, яка в підвальній крамничці на Тройлі навчилася витрушувати гроші з боржників, до того ж від природи була жінка бідова, метикована й за словом до кишені не лізла, знов налагодила справи в занепалій крамниці, отож Мацератові довелося полишити місце представника фірми, тим більше що в паперообробній галузі людей уже аж кишіло, й допомагати в крамниці.

Обоє чудово доповнювали одне одного. Те, чого матуся домоглася за прилавком, обслуговуючи покупців, корінний райнландець досягав у спілкуванні з представниками фірм та роблячи закупки на оптовому ринку. Не треба забувати також і про любов Мацерата до кухарського фартуха, до роботи на кухні; не цурався він і мити посуд, розвантажуючи матусю, яка більше полюбляла приготувати щось нашвидкуруч.

Хоча помешкання на Лабесвеґ, що сусідило з крамницею, було тісне й захаращене, однак порівняно з житловими умовами на Тройлі, про які я знаю лише з розповідей, воно було досить міщанське, тож матуся, принаймні в перші роки свого заміжжя, просто-таки розкошувала.

Крім довгого коридору з невеликим вигином — у цьому коридорі майже завжди лежали гори прального порошку «Персіль», — була ще й простора, однак так само наполовину, не менше, заставлена товарами — як, скажімо, консервні бляшанки, мішки з борошном та пакунки з вівсяними пластівцями — кухня. Основу цього помешкання на першому поверсі становила вітальня, що двома вікнами виходила в палісадник, оздоблений влітку мушлями з Балтійського моря, та на вулицю. Коли на шпалерах переважали бордові тони, то канапа була обтягнена майже пурпуровою тканиною. Розсувний обідній стіл із заокругленими ріжками, чотири чорні шкіряні стільці й кругленький курильний столик, якому раз у раз доводилося змінювати місце, стояли своїми чорними ніжками на синьому килимі. На підлозі між вікнами — чорний із золотом годинник. До пурпурової канапи притулилося чорне піаніно, що його спершу взяли напрокат, а згодом помалу викупили, біля нього — обертовий стільчик, накритий хутром із довгою шерстю. Навпроти піаніно — мисник. Чорний мисник із зсувними шліфованими шибками, обрамленими чорними декоративними планочками з орнаментом, на якому чергуються яйця та наконечники стріл; з чорним, масивним фруктовим барельєфом на нижніх дверцятах, за якими стояв посуд і лежали скатерки; з чорними ніжкамилапами, з чорним різьбленим верхом... А між низенькою й широкою кришталевою вазою з декоративними фруктами й зеленим, виграним у лотерею келихом — отой проміжок, що його згодом, завдяки матусиній діловій активності, мав заповнити світло-коричневий радіоприймач.

Спальня була витримана в жовтих тонах і виходила вікнами у двір чотириповерхового будинку з помешканнями на винайм. І повірте мені на слово: балдахін над широким подружнім ложем був блакитний, а в головах під цим блакитним склепінням лежала в печері, засклена в рамцях, покаянна Маґдалена тілесного кольору, зітхала в бік правого верхнього кута картини й заламувала на грудях руки, на яких було стільки пальців, що, здавалося, їх більше, ніж десять, і щоразу доводилося перелічувати. Навпроти подружнього ліжка — біла лакована шафа на одяг, із дзеркальними дверцятами, ліворуч — туалетний столик, праворуч — комод з мармуровим верхом, а зі стелі звисає спальна люстра — не обтягнена тканиною, як у вітальні, а на двох мідних ланцюгах з ясно-рожевими порцеляновими плафонами, так що крізь них було видно електричні лампочки, з яких лилося світло.

Сьогодні я барабанив довго, від ранку до самого полудня, я ставив своєму барабану запитання, бо хотів знати, які лампочки висіли в нашій спальні — сорокаватні чи шістдесятиватні. Це вже не вперше я ставлю собі й барабану таке важливе для мене запитання. Нерідко минають цілі години, поки я знов знайду дорогу до тих лампочок. Бо ж хіба мені щоразу не доводиться спершу забувати про ті тисячі джерел світла, які я, входячи до численних помешкань чи виходячи з них, оживляв або присипляв за допомогою відповідних вимикачів, щоб потім пустодзвонним барабанним дробом повернутися з хащ стандартних освітлювальних приладів до отих світильників у нашій спальні на Лабесвеґ?

Народжувала матуся вдома. Коли почалися перейми, вона ще стояла в крамниці й фасувала цукор у голубі півкілограмові й чвертькілограмові мішечки. Скінчилося тим, що везти її до жіночої лікарні було вже запізно; довелося бігти на сусідню Герташтрасе по бабу-сповитуху, яка вряди-годи ще бралася за свою валізку. У спальні вона помогла нам із матусею звільнитись одне від одного.

Світло цього світу мені вперше явилося в подобі двох шістдесятиватних електричних лампочок. Тим-то я ще й тепер не знаю кращого рекламного гасла для фірми «Осрам», ніж біблійні слова «Хай буде світло, і стало світло». Якщо не брати до уваги неминучого розриву промежини, то моє народження минало досить гладенько. Я легко вийшов головкою вперед, до чого так прагнуть усі породіллі, ембріони й пупорізки.

Скажу відразу: я був одним із тих вразливих і чутливих немовлят, духовний розвиток яких завершується з їхньою появою на світ, і надалі його треба лише підтверджувати. Якою мірою незалежно я, ще коли був ембріоном, прислухався лише до самого себе й, віддзеркалюючись у навколоплідних водах, відчував до себе повагу, такою самою мірою критично потім, уже під отими електричними лампочками, вислуховував перші мимовільні репліки моїх батька й матері. Вушка мої виявилися дуже чуткі. Хоч їх і не можна було назвати інакше, ніж малесенькі й приплюснуті, хоч вони й позлипалися, проте на означення «чарівні» однаково заслуговували; хай там як, а вони не проминали жодної з тих таких важливих потім для мене фраз, бо то були мої перші враження. Ба більше: те, що схоплювали мої вушка, я ту ж мить оцінював своїм крихітним мозочком і, належно обміркувавши все, що почув, ухвалював рішення: це чи те — робити, а решту — певна річ, облишити.

— Хлопчик, — сказав той пан Мацерат, що, на його гадку, був мій батько. — Колись наша крамниця перейде до нього. Тепер ми нарешті знатимемо, задля кого так надриваємось.