Розділ «Виступ Ґюнтера Ґраса з нагоди вручення Нобелівської премії»

Я живу в країні, де спалювали книжки. Ми знаємо, що бажання в той чи той спосіб знищити ненависну книжку все ще або знов уже зринає в дусі часу й принагідно прибирає телегенічної форми, тобто знаходить своїх глядачів. Одначе багато гірше те, що переслідування письменників — а воно межує з погрозами вбивства чи й самим убивством — у всьому світі зростає, і світ уже звик до цього неспинного терору. Але та частина світу, що називає себе вільною, хоч обурено й галасує, як це сталося 1995 року, коли в Нігерії письменник Кен Саро-Віва разом зі своїми однодумцями був звинувачений у злочині проти батьківщини, засуджений до смерти й страчений, — ця частина світу до конкретних справ переходить лише тоді, коли екологічно обґрунтований протест загрожує зашкодити глобальному пануванню нафтового гіганта «Шель».

Одначе що обертає книжки, а відтак і письменників, на таку загрозу, що держава й церква, медіа-концерни й усілякі політбюро змушені вдаватися до контрзаходів? Рідко це бувають відверті виступи супроти панівної ідеології, відповіддю на які стає заборона слова, друку і щось ще гірше. Частіше достатньо вже самого літературного свідчення, що істина існує лише в множині — як, зрештою, існує не одна реальність, а численні реальності, — щоб назвати таке літературне явище небезпекою — смертельною небезпекою для того чи того власника однієї-єдиної істини. І те, що письменники — а це, власне, їхня робота — не можуть дати спокій минулому, надто хутко беруться розтроюджувати вже загоєні рани, викопують у запечатаних підвалах трупи, входять до заборонених кімнат, поїдають святих корів, одне слово, те, що для них узагалі нема нічого святого, навіть сам капіталізм, — усе це накликає на них підозру й покару. Проте найбільшою їхньою провиною було й лишається те, що в своїх книжках вони не хочуть ставати на бік того чи того переможця в історичному процесі, а радше люблять потинятися там, де на узбочині історичного процесу опиняються переможені, які не мають змоги взяти слово, хоч могли б розповісти багато чого. Бо той, хто надає їм слово, ставить під питання саму перемогу. Той, хто оточує себе переможеними, сам стає одним із них.

Певна річ, сильні світу цього, вбрані в ті чи ті кольори часу, загалом не мають нічого проти літератури. Вони навіть воліють оздоблювати нею свій дім і ладні її підтримувати. Нехай вона потішає людей, слугує розважальній культурі, тобто не лише бачить негативне, а й промінчиком надії світить людям у їхній скруті. Загалом «позитивний герой» був і лишається бажаним, хоч вимога щодо нього стоїть і не так однозначно, як це було за комуністичних часів. Нині в безмежних джунглях вільного ринку він може спокійнісінько поводитись, як Рембо, з усмішкою на вустах устеляючи трупами свій шлях до успіху; це — такий собі зальотник, що, перезаряджаючи автомата, встигає швиденько взяти жінку, переможець, що лишає позад себе переважно невдах, одне слово, герой, який ставить позитивні віхи в нашому ґлобалізованому світі. І бажання мати такого заядлого оптиміста сповнюється за допомогою завше і всюдисущих засобів масової інформації; Джеймс Бонд породив цілу плеяду схожих на себе, як вівця Доллі на свою маму, дітей. За його фасоном добро так само холоднокровно може й далі перемагати зло.

То що ж, його протилежність чи противник — негативний герой? Не конче. Я вийшов, як ви переконалися, читаючи мої книжки, з мавритансько-іспанської школи шахрайського роману. У цій школі боротьба з вітряками лишилася моделлю, що пережила цілі сторіччя. Отже, пожива шахрая — це комізм поразки. Шахрай дотепно мочиться на стовпи влади, підпилює її опори, хоч і знає, що він ані розхитає святилище, ані перекине трон. А ось величне, щойно мій шахрай пошвендяє собі далі, має досить жалюгідний вигляд, а трон трохи захитається. Його гумор бере гору над зневірою. Поки в Байройті перед очима унизаної коштовностями публіки тягнуться «Сутінки богів», чуємо, як шахрай гиготить, бо в його театрі поряд ідуть трагедія й комедія. Він глумиться над переможцями, що невідворотно наближаються, й примушує їх спотикатись. І хоч його поразка викликає в нас сміх, однак сміх цей якийсь аж надто неоковирний: він застрягає в горлі, і навіть його щонайдотепніший цинізм має трагічний крій. Окрім того, на погляд пофарбованих у червоне або в чорне критиканів, цей шахрай — формаліст, авжеж, ман'єрист найвищого гатунку: він дивиться в далекоглядну трубу, повернувши її навпаки. Час маневрує в нього на сортувальній станції. Шахрай повсюдно ставить своє дзеркало. І ніколи не знаєш, чий черевомовець він тепер. Задля привабливої перспективи на шахраїв манеж іноді навіть виходять карлики й велети. Так Рабле все своє діяльне життя втікав від світської поліції та святої інквізиції, позаяк його неприродні завбільшки Ґарґантюа й Пантаґрюель поставили з ніг на голову світ, побудований на схоластичному вченні. Який пекельний регіт випустили вони на волю! А коли Ґарґантюа, вмостившися своєю широкою сідницею на вежах собору Святої Богоматері й, попісявши звідти, залив увесь Париж, люди сміялися, доки не потопились. Або, якщо в свідки ще раз закликати Свіфта: його кулінарну пропозицію пом'якшити голод в Ірландії можна було б підхопити в дусі часу й під час наступного світового економічного форуму, коли керівникам держав накриють стіл, подати дітей тепер уже не ірландських злидарів, а вишукано приготованих вуличних дітлахів із Бразилії чи з Південного Судану. Таку художню форму називають сатирою. Вона, як відомо, має право на все, навіть подразнювати сміховий нерв усілякими жахіттями.

Коли 2 травня 1973 року тут виступав з промовою Гайнріх Бьоль з нагоди вручення йому Нобелівської премії, він, порівнюючи такі нібито незбіжні позиції здорового глузду й поезії в дедалі вужчому середовищі, в останній фразі висловив жаль з приводу того, що за браком часу не встиг спинитися на одній речі: «Мені довелося пропустити гумор, що його, хоч він — також не класовий привілей, ігнорують і в поезії, і як пристановище опору». Що ж, Гайнріх Бьоль знав, яке місце Жан Поль, навряд чи ще популярний, посідає в паноптикумі німецьких світил, яку іронічну посмішку і з боку правих, і з боку лівих викликала — а я продовжу: і викликає — літературна творчість Томаса Манна. Бьоль мав на увазі, певна річ, не побутовий, не кухонний гумор, а, звісно ж, нечутний сміх між рядками, хронічну схильність свого клоуна до смутку, зневірений комізм того колекціонера, що архівував мовчання. Це, до речі, діяльність, яка в багатьох засобах масової інформації в розумінні отого нагадування «Далі буде...» обернулася на таку собі школу і як «добровільний самоконтроль» вільного Заходу стала привабливим прикриттям цензури.

На початку п'ятдесятих років, коли я почав писати свідомо, Гайнріх Бьоль був уже відомим, хоч іще й не загально-визнаним автором. Разом із Вольфґанґом Кьопеном, Ґюнтером Айхом та Арно Шмідтом він стояв збоку від тодішніх реставраційних процесів у культурному житті. Ще молода повоєнна література мала труднощі з німецькою мовою, яка в добу панування націонал-соціалізму виявилася скорумпованою. До того ж на шляху і покоління Бьоля, і молодших авторів, до яких я залічую й себе, засторогою стояла фраза Теодора Адорно. Цитую: «Написати вірш після Освенцима — це варварство, і це приводить також до усвідомлення того, чому стало неможливим писати вірші нині...»

Отже, більше жодного «Далі буде...». А проте ми все ж таки писали. Писали, звісно, вимушено сприймаючи Освенцим — як і Адорно в своїй книжці 1951 р. «Minima Moralia. Рефлексії знівеченого життя» — як цезуру й незагойну рану в історії цивілізації. Тільки так можна було оминути ту засторогу Адорно. Однак його попередження про небезпеку не втратило свого значення й понині. Автори мого покоління виявили йому відвертий спротив. Ніхто не хотів, не міг мовчати. Адже йшлося про те, щоб збити німецьку мову з її розміреної ходи, позбавити її ідилій і блакитної внутрішньої щирости. Нам, обпаленим дітям війни, залежало на тому, щоб зректися абсолютних величин, ідеологічної білизни й чорноти. Робили свою справу зневіра й скепсис, у дарунок від них нам діставалися численні сірі цінності. Принаймні сам я це каяття прийняв, щоб уже згодом відкрити для себе скарби своєї звинуваченої в усіх гріхах мови, її звабливу стриманість, її зачаєну схильність до глибокодумної проникливости, її надзвичайно гнучку твердість, переливи її діалектів, її простоту й багатозначність, її дивацтва й буйну красу умовного способу. Повернувши цю втрату, можна було йти далі — всупереч Адорно чи пам'ятаючи про його вердикт. Тільки так можна було після Освенцима писати далі — чи то поезію, чи то прозу. Тільки так повоєнна німецькомовна література, коли вона стала пам'яттю й не дала минулому скінчитись, могла виправдати для себе й для тих, хто прийшов у світ потім, загальноприйняте в літературі правило «Далі буде...». І тільки так пощастило тримати рану відкритою і за допомогою настирливого «Був собі...» чи «Була собі...» вберегти багато чого від забуття.

Досить часто на догоду тим чи тим інтересам лунала вимога підвести нарешті риску, віддати ганебне минуле історії й повернутися до нормального життя, однак література завжди повставала проти цієї такої зрозумілої і воднораз такої безглуздої вимоги. І не безпідставно! Бо щоразу, коли в Німеччині оголошували «нульову» годину, зчиняли галас про завершення повоєнного періоду — востаннє десять років тому, коли впала Берлінська стіна й постало питання про об'єднання Німеччини, — минуле знов наздоганяло нас.

У той час, у лютому 1990 року, я виступав у Франкфурті-на-Майні перед студентами з лекцією під назвою «Літературна творчість після Освенцима». Я підбивав підсумки, складав звіт, переходив від книжки до книжки й дійшов так до «Щоденника слимака», виданого 1972 року. Там рейки минулого й сучасного бігли паралельно, іноді перетиналися, а часом і зіштовхувались. У тій книжці дано відповідь на запитання моїх синів про мою професію: «Письменник, хлопці, — це така людина, що пише супроти минущости часу». Я сказав тоді студентам: «Таке ставлення до літературної творчости передбачає, що автор не підіймається над землею, не переходить у позачасся, а бачить себе сучасником, ба більше — підставляє себе під усі переміни минущого часу, втручається в них і стає на чийсь бік. Про те, чим загрожує таке втручання й ставання на чийсь бік, знають усі: відстань, яку має тримати письменник, може зійти нанівець, його мова починає перебиватися з хліба на воду, обмеженість сучасних йому обставин може обмежити і його самого та силу його уяви, звиклої до вільного розвою, і зрештою він наражається на небезпеку задихнутися».

Згаданий тоді ризик не покинув мене й по десятках років. Та чим би була професія письменника без такого ризику? Гаразд, можна було б жити в безпеці таким собі літературним службовцем. Та супроти сучасности письменник став би бранцем власних страхів на щось наштовхнутися. Зі страху втратити відстань він заблукав би серед речей надто периферійних, де лише ледве мерехтять міфи, а піднесене святкує саме себе. Ні, сучасне, що неухильно стає минулим, у такому разі наздожене письменника і влаштує йому допит. Бо кожен письменник народжується для свого часу, хай там як урочисто він запевняє, нібито з'явився на світ зарано чи запізно. Він не сам, не своєю волею визначає тему свого вибору, скоріше ця тема дається йому наперед. Принаймні я не міг ухвалювати рішення самостійно. Бо якби це залежало тільки від мене й мого азарту, то я шукав би собі виправдання за законами суто естетичними й, нічим не обтяжений і не завдаючи нікому шкоди, знайшов би свою роль у блазенстві.

Але вийшло не так. Зусібіч відчувався спротив. Викинуті з історичної вагітности, повсюдно лежали гори руїн і трупів. Я почав розгрібати цю масу матеріалу, але вона щодалі зростала, і на неї вже годі було заплющувати очі. До того ж я — із сім'ї біженців. Тому, крім усього, що жене письменника від книжки до книжки, — звичайнісіньке шанолюбство, острах перед нудьгою, механізм егоцентризму, — провокативну роль відіграла певність того, що безповоротно втрачено батьківщину. Розповідаючи, треба було зруйноване, втрачене місто Данциг не те що відвоювати назад, а просто підтримати. Писати мене спонукала ця одержимість. Я, чоловік досить-таки впертий, хотів показати самому собі й своїм читачам, що втрачене не повинне безслідно канути в забуття, а скоріше навпаки: в художніх засобах літератури воно має знову знайти свій образ — в усій своїй величі й нікчемній малості, зі своїми церквами й кладовищами, гуркотом верфей і запахом та глухим рокотом Балтійського моря, з давно змовклою мовою, цим теплим, мов корівник, буркотінням, з гріхами, що чекають на сповідь, і давніми, але не забутими злочинами, яких не відпустить жодна сповідь.

Такі втрати стали парником для творчої наснаги й невгасимої одержимости і в інших письменників. У кожному разі багато років тому ми із Сальманом Ружді в розмові дійшли спільної думки, що для нього його втрачений Бомбей, як і для мене мій втрачений Данциг, став джерелом і смітником, початком координат і центром усесвіту. Таке зухвальство, така химерність — неодмінна риса літератури. Ця риса була й лишається передумовою творчости, здатної мобілізувати всі можливості. За допомогою філігранного ремесла тонкої психологізації чи за допомогою реалізму, що його хибно тлумачать як достеменну, але нікудишню копію дійсности, з такими масами матеріалу не впоратися. Хоч як багато ми, з огляду на просвітницьку традицію, завдячуємо розумові, абсурдний перебіг історії глумиться над будь-яким її розумним тлумаченням.

Як і Нобелівська премія, що, коли розглядати її без усіх оцих святкових урочистостей, стоїть ногами на винаході динаміту, винаході, котрий, як і багато інших творінь людського розуму — хай це буде розщеплення атома чи також увінчана Нобелівською премією генна теорія, — приніс світові добро й страждання, так і література, зі свого боку, пов'язана з вибуховою силою, хоч викликані нею вибухи не відразу, а, сказати б, під лупою часу обертаються подіями й змінюють світ. Скільки часу потрібно було європейському просвітництву — від Монтеня через Вольтера, Дідро, Канта, Лесінґа й Ліхтенберґа, — щоб донести світильника розуму до найпохмурішого куточка схоластичної пітьми! Дуже часто той пломінчик гасили. Цензура стримувала ясне світло розуму. Та коли воно, зрештою, спалахнуло на повну силу, то саме прохололий, обмежений технічними можливостями, покликаний лише до економічного й соціального поступу розум виставив себе просвітництвом і прищепив своїм від самого початку непримиренним дітям, капіталізму й соціалізму, резонерський жаргон і кожному — свій шлях до поступу будь-якою ціною.

Сьогодні ми бачимо, до чого докотилися Геніально недолугі діти просвітництва. Не важко зробити висновок про те, в якому небезпечному становищі ми опинилися внаслідок спричиненого словами й уповільненого в часі ефективного вибуху. Звичайно, засобами просвітництва — бо інших у нас нема — ми намагаємось усунути цю шкоду. Ми з жахом виявляємо, що капіталізмом, відколи його брата, соціалізм, оголошено мертвим, рухає манія величі й що він почав безперешкодно заспокоюватись. Він повторює помилки свого живцем похованого брата й, збиваючись на догми, видаючи ринкову економіку за єдину істину, засліплений своїми просто-таки необмеженими можливостями, божевільно грає далі, тобто об'єднує все у світових масштабах, що дає лише надприбутки. Не дивно, що капіталізм, як і комунізм, який вдавився сам собою, виявляється нездатним до реформ. Глобалізація — це його диктат. І вже вкотре чуємо бундючно-непохибні заяви про те, нібито альтернативи глобалізації нема.

Як послухати їх, то виходить, що історія завершилася. Жодного «Далі буде...» очікувати не варто. Або лишається сподіватися, що коли вже не політиці, яка й так усі функції вирішувати переклала на економіку, то принаймні літературі спаде на думку щось таке, що похитне новітній догматизм.

Але як могла б обернутися така руйнівна творчість своєрідним літературним динамітом? Чи було б у запасі досить часу для того, щоб дочекатися, поки спрацює механізм уповільненого запалювання? Чи слід сподіватися на книжку, в якій пропонує вихід такий дефіцитний товар, як майбутнє? Чи не складається вже нині ситуація радше так, що література мусить відходити на «заслужений відпочинок», а молодим авторам у найкращому разі залишається Інтернет як майданчик для забав? Промислове затишшя, якому послужливе слово «комунікації» створює певну ауру, поглиблюється. Будь-який запас часу розплановано аж до колапсу, що межує з людськими можливостями. Культурно-підприємча водоверть засмоктує в себе весь західний світ. Що робити?

Мені з моєю безбожністю не лишається нічого іншого, як схиляти коліна перед кожним святим, що й досі ладен підставляти своє плече і котити перед собою важенні брили. Тож я благаю: святий Сізіфе, з ласки Камю вшанований Нобелівською премією, прошу тебе, подбай про те, щоб камінь не зоставався лежати вгорі, щоб ми котили його далі, щоб ми, як і ти, були щасливі зі своїм каменем і щоб розповідь про наше тяжке життя-буття не мала кінця-краю.

Чи ж почує хто-небудь мої тяжкі зітхання? Чи, може, спершу треба, як тепер зринають чутки, вивести нову, клоновану людину, щоб вона була здатна продовжувати людську історію?

Відтак я повертаюся до початку свого виступу й ще раз розгортаю роман «Пацючиха», у п'ятому розділі якого в умовному способі можна прочитати роздуми про присудження Нобелівської премії лабораторному пацюку, одній з мільйонів піддослідних тварин на службі в науки. І мені одразу стає очевидно, як мало всі увінчані преміями досягнення прислужилися тому, щоб позбавити людство його великого лиха — голоду. Хоча кожне, хто має чим заплатити, може придбати собі нові нирки. Можна пересадити й серце. Ми без дротів телефонуємо в усі куточки світу. Довкола нас турботливо кружляють супутники й космічні станції. З використанням увінчаних преміями наукових відкриттів придумано й удосконалено такі системи озброєнь, за допомогою яких їхні власники можуть стократ захистити себе від смерти. Просто дивовижно, але все, на що тільки здатна людська голова, має застосування. Не можна дати раду лише голоду. Він навіть зростає. На путівцях усього світу бачимо біженців; їх супроводжує голод. І жодна політична воля вкупі з науковими знаннями не зважується покласти край чимдалі більшим злидням.

1973 року, саме тоді, коли в Чилі, за діяльної згоди США, набирав розмаху терор, перед Організацією Об'єднаних Націй уперше промовляв з нагоди свого вступу на пост німецький канцлер Віллі Брандт. Він говорив про всесвітнє зубожіння. Його вигук «Голод — це також війна!» пролунав так переконливо, що в залі вибухнули оплески.