Розділ «Широка спідниця»

Коли такого суботнього вечора бабця, поприбиравши в хаті й помивши підлоги, насмаживши й наваривши, поправши й попрасувавши, видоївши корову й нагодувавши її, з головою сідала в кадуб і ділилася чимось із мильним розчином, а тоді вилазила з кадуба — вода в ньому знов опадала, — сідала край ліжка й накидала на себе квітчасту хустку, на долівці перед нею лежали, розпластавшись, чотири спідниці, які вона вже вдягала, й одна свіжовипрана. Бабця підпирала вказівним пальцем правої руки нижню повіку правого ока й, позаяк нічиїх порад, зокрема й свого брата Вінцента, не слухала, швидко ухвалювала рішення. Стоячи босоніж, вона пальцями ніг відгортала вбік ту спідницю з чотирьох, на котрій картопляний колір найдужче втратив свій лиск. Місце, що звільнилося, діставалося чистій спідниці.

На славу Ісусові Христу, уявлення про якого бабця мала досить виразне, другого дня, в неділю, вранці нову послідовність спідниць освячував похід до церкви в Рамкау. Де бабця носила випрану спідницю? Вона була жінка не лише чепурна, але й досить гонориста, тож найкращу свою спідницю, а надто за гарної погоди, коли світило сонечко, виставляла напоказ.

Та коли моя бабця сиділа біля багаття й пекла картоплю, був саме понеділок і пора вже пообідня. Недільна спідниця в понеділок ставала їй на один шар ближчою, тоді як та, котру в неділю зігрівало тепло її тіла, в понеділок тьмяво, суто по-понеділковому спадала їй із клубів. Бабця насвистувала, не тримаючись якоїсь певної пісні чи мелодії, і вигрібала ліщиновою палицею з попелу першу спечену картоплину. Вона відкотила бульбу досить далеченько від купи ще непригаслого картоплиння, щоб вітрець обвіяв її й остудив. Потім гостра лозина наштрикнула обвуглену й укриту хрумкою, луснутою шкуринкою картоплину і піднесла її до бабиного рота, який тепер кинув свистіти й пошерхлими на вітрі, потрісканими губами заходився здмухувати зі шкірки попіл та землю.

Дмухаючи, бабця заплющила очі. Подмухавши, на її думку, скільки треба, вона розплющила одне око, потім друге, відкусила передніми зубами — хоч із щілиною, та загалом бездоганними, — півкартоплини, відразу знов розвела зуби, тримаючи в роззявленому роті ще гарячу, борошнисту й паруючу картоплину й дивлячись округленими очима поверх роздутих ніздрів, що втягували дим і жовтневе повітря, вздовж поля аж до недалекого обрію, утиканого телеграфними стовпами, а також на куцувату верхню третину димаря цегельні.

Між телеграфними стовпами щось рухалося. Бабця стулила рота, підібгала губи, примружила очі й пожувала картоплину. Щось рухалося між телеграфними стовпами. Там щось стрибало. Між телеграфними стовпами стрибало троє чоловіків. Вони дісталися до димаря, оббігли його спереду, тоді один повернув назад, знов розігнався — схоже, він був низенький і товстенький, — перескочив через цегельню, решта двоє, тонші й вищі, хоч і не так спритно, та все ж подолали цегельню й собі, і ось вони вже знов між стовпами, але низенький і товстенький почав петляти, як заєць, низенький і товстенький поспішав дужче, ніж тонші й вищі, оті решта двоє стрибунів, яким знов довелося мчати до димаря, бо той перший уже переплигнув через нього, а вони, відставши на якихось кілька стрибків, ще тільки набирали розгону — і раптом зникли, втративши будь-яке бажання до цих перегонів (принаймні таке враження складалося збоку), та й сам низенький, не доскочивши туди, куди хотів, упав з димаря за обрій.

Там усі вони й лишилися — влаштували собі перепочинок чи, може, надумали перевдягтися або заходилися складати цеглу, щоб заробити грошей.

Коли бабця, скориставшись цією перервою, хотіла була настромити на лозину ще одну картоплину, то не поцілила в неї. Бо той, що був нібито низенький і товстенький, переліз, так і не перевдягнувшися, через обрій, немовби через звичайнісінький паркан, немовби решта двоє стрибунів лишилися по той бік паркану, десь серед цегли чи на шосе до Брантау. Але той низенький і товстенький усе ж таки дуже поспішав, він намагався навіть перегнати телеграфні стовпи й сягнистими, повільними стрибками долав поле, з його підошов грудками відлітав бруд, і він мчав від того бруду геть, і як досі розгонисто стрибав, так тепер уперто дерся по глині. Часом він, низенький, але товстенький, здавалося, застрягав ногами, а тоді знов зависав у повітрі — доти, доки встигав у стрибку втерти чоло, перше ніж його опорна нога знов торкалася тієї свіжої ріллі, яка всіма своїми борознами разом із п'ятьма морґенами картоплища збігала до яру.

І він, низенький і товстенький, таки доп'явся до яру. Та скоро лиш він у тому яру зник, як решта двоє, вищі й тонші, що тим часом уже встигли, мабуть, побувати на цегельні, теж перелізли через обрій, розгонистою ходою рушили по глині, обидва високі й тонкі, хоч і не сказати, що худі, тож моїй бабці знов не пощастило настромити картоплину, адже не щодня побачиш, як троє дорослих людей, хай навіть неоднакових заввишки й завтовшки, вистрибують навколо телеграфних стовпів, мало не обламують димаря на цегельні, а потім один за одним, спершу низенький і товстенький, а тоді два вищі й тонші, але всі троє однаково натужно, вперто, виряджені як на свято, скачуть, набираючи на чоботи щораз більше глини, полем, що його три дні тому зорав Вінцент, і зникають у яру.

Отож усі троє зникли, а моя бабця нарешті перевела дух і настромила вже майже холодну картоплину. Вона нашвидку з дмухала зі шкірки землю та попіл, одразу запхала цілу картоплину до рота, подумала, якщо, звісно, взагалі про щось думала: «Видко, вони з цегельні», — і ще жувала, як ото жують жуйку, коли це один раптом знову вискочив з яру, якось несамовито повів очима над густими чорними вусами, двома стрибками опинився біля багаття, став перед ним, став позад нього, став поряд із ним, а тоді лайнувся, затремтів од страху, не знаючи, куди податися, бо назад було вже пізно — звідти, з яру, вже насували оті високі й тонкі, — і тоді він ляснув себе рукою по коліну, ляснув у розпачі й витріщив очі, аж вони йому рогом полізли, а на лобі в нього виступив рясний піт. Отак, задихаючись, із тремтячими вусами, він зважився підповзти ближче, доповзти до бабиних ступень, майже до самісінької бабці, зазирнути їй в очі, немовби якесь низеньке й товстеньке звірятко, аж вона мимоволі зітхнула, й картопля їй уже не жувалася, ступні в неї гойднулись, вона вже не думала ні про цегельню, ні про цеглу, ні про її формувальників та випалювачів, а просто задерла спідницю, ба ні, не спідницю, а чотири спідниці, всі відразу, й задерла досить височенько, отож той, що був не з цегельні — низенький, зате товстенький, — шаснув під них з головою, щез укупі зі своїми густими вусами, і вже не нагадував звірятко, і був не з Рамкау й не з Фірека, а був разом зі своїм страхом під бабиними спідницями, і вже не ляскав себе по коліну, і був ні товстенький, ні низенький, а проте знайшов своє місце, забув про те, як задихався і як тремтіли в нього вуса, забув ляскати по коліну. Стало тихо, як першого дня чи, може, як останнього, в багатті, де тліло бадилля, ледве чутно гомонів собі вітрець, нишком перелічували самі себе телеграфні стовпи, димар на цегельні тримався рівно, а вона, моя бабця, розважливо погладжувала верхню спідницю поверх другої, ледве відчуваючи його під четвертою, і разом зі своєю третьою спідницею ніяк не могла збагнути, що ж такого нового й дивовижного відчувала там її шкіра. А позаяк це було так дивовижно, хоч зовні все мало добропристойний вигляд, а по-друге й по-третє, ще нічого не можна буде второпати, то вона вигребла з попелу дві чи три картоплини, дістала з кошика, що стояв у неї під правим ліктем, чотири сирі бульби, повтикала їх одну по одній в гарячий попіл, нагорнула на них зверху ще жару й розворушила багаття так, що з нього знов пішов густий дим. А що їй іще лишалося робити?

Та щойно спідниці в бабці вляглися, щойно густий дим від багаття з картоплиння, що не знав тепер, у який бік тягтися, — адже тут стільки ляскали себе по коліну, стільки метушилися довкола та ворушили палицею попіл, — знов поповз жовтими пасмами над полем, поповз за вітром на південний захід, як із яру вигулькнули обидва оті високі й тонкі, котрі гналися за низеньким, але товстеньким, який мешкав тепер під спідницями, і ось тепер з'ясувалося, що вони такі високі, тонкі та ще й у мундирах через свою службу польових жандармів.

Вони мало не промчали повз бабцю. Здається, один із них навіть перескочив через багаття. Та раптом обидва похопилися — адже на них формені чоботи, виходить, є чим думати, отож вони пригальмували, обернулися, рішуче рушили назад — і опинилися в своїх мундирах та чоботях серед диму, а тоді, кашляючи, заходилися витягувати свої мундири з диму, разом з мундирами потягли за собою й дим і, все ще кашляючи, запитали в бабці, чи не бачила вона Коляйчека, адже вона не могла його не побачити, вона ж бо сидить тут над яром, а він, Коляйчек, тікав, мовляв, саме яром.

Ніякого Коляйчека бабця не бачила, бо ніякого Коляйчека вона не знала. «А він, бува, не з цегельні?» — поцікавилася бабця, бо вона знає, мовляв, лише тамтешніх. Але мундири пояснили їй, що з цеглою Коляйчек нічого спільного не має, а з себе він низенький і товстенький. Тоді бабця щось пригадала, ага, мовляв, бачила, пробігав тут один такий, і показала паруючою картоплиною на загостреній лозині куди саме — в бік Бісау, що, як вірити картоплині, мало бути між шостим і сьомим телеграфними стовпами, коли лічити праворуч від димаря цегельні. Та чи то біг саме якийсь там

Коляйчек, цього бабця не знала; нехай уже їй, мовляв, вибачають, але у неї в ногах он багаття, досить їй клопоту і з ним, не горить, а тліє, тож ніколи їй дивитися за людьми, що пробігають тут чи стовбичать у диму, вона взагалі не любить підглядати за чужими людьми, вона знає, мовляв, лише тих, що з Бісау, Рамкау, Фірека та з цегельні, досить їй і цього.

Сказавши про це, бабця зітхнула — легенько, а проте досить гучно для того, щоб мундири поцікавилися, чого це вона так зітхає. Бабця кивнула головою в бік багаття — мовляв, зітхає вона через оцей нікудишній вогонь, та й людей шкода, що стоять ото в диму, потім відкусила своїми розкарякуватими передніми зубами півкартоплини й, ніби забувши про все на світі, заходилася жувати, а очі закотила вгору й ліворуч.

Двоє в мундирах польової жандармерії не знали, як їм розуміти оцей непритомний бабин погляд — може, піти пошукати за телеграфними стовпами, в Бісау? — отож поки що вони тільки стояли та штурхали багнетами в сусідні, ще не підпалені купи картоплиння. А тоді зненацька, немовби про щось здогадавшись, одночасно перекинули обидва майже повні кошики з картоплею, що стояли в бабці під ліктями, й довго не могли втямити, чому з тих плетених посудин до ніг їм котяться самі бульби, а не Коляйчек. Вони недовірливо обійшли картопляний бурт, немовби Коляйчек за такий короткий час устиг би сховатися в нього, про всяк випадок поштурхали в нього багнетами й аж пошкодували, що там ніхто не зойкнув від болю. Підозру викликав у них кожнісінький миршавий кущик, кожнісінька мишача нірка, колонія кротовин і знову й знову — моя бабця, яка сиділа, ніби приросла до місця, та раз у раз зітхала, та закочувала під лоба очі, але так, що білки було видно, й згадувала всіх кашубських святих, хоча кволе багаттячко та два перекинуті кошики з картоплею навряд чи могли викликати такі гучні й скорботні зітхання.

Мундири простовбичили біля бабці добрих півгодини. Часом вони ставали поодаль, потім підходили знов ближче до багаття, задивлялися на димар цегельні, поривалися зробити наскок і на Бісау, проте відкладали свій напад і гріли почервонілі, аж сині, руки над багаттям, поки нарешті кожен дістав від бабці, що й далі зітхала та охала, по луснутій картоплині на патичку. Та навіть жуючи, мундири не забували, що вони в мундирах, і то відбігали на кілька десятків метрів у поле, то кидалися вздовж дроку над яром, то сполохували зайця, який, однак, теж виявлявся не Коляйчеком. Біля багаття вони знов застали гарячі, духмяні й борошнисті бульби і, трохи стомившись, миролюбно вирішили зібрати картоплю знов до кошиків, поперекидати які було їхнім обов'язком.

Аж коли вечір вичавив із жовтневого неба дрібненький скісний дощ та чорнильні сутінки, мундири ще хутенько й без будь-якого бажання атакували чималий кругляк, що бовванів поодаль, але потім, упоравшись із ним, від подальших пошуків відмовилися. Вони ще трохи потупцяли довкола, потримали руки над майже пригаслим під дощем багаттям, ніби благословляючи його — тепер з нього на всі боки курився ядучий дим, — ще раз закашлялися від зеленуватого диму, пустили сльозу від диму жовтуватого й нарешті, покашлюючи й утираючи сльози, розгонистою ходою вирушили в бік Бісау. Коли того Коляйчека нема тут, виходить, він у Бісау. Польові жандарми завжди припускають лише дві можливості.

Дим від багаття, що повільно вмирало, огорнув мою бабцю, наче п’ята спідниця, така простора, що бабця в чотирьох власних, охаючи, зітхаючи та проказуючи імена святих, також опинилась, як і Коляйчек, ніби під спідницею. Й аж коли мундири вже обернулися на дві цятки, що, похитуючись, повільно танули у вечірніх сутінках між телеграфними стовпами, бабця підвелася — так спроквола, так важко, наче вже встигла пустити коріння й тепер, тягнучи за собою вусика й грудки землі, перериває ріст, який тільки-тільки розпочався.

Коляйчекові стало холодно — раптом виявилося, що він, низенький і товстенький, лежить на землі, без накривала, та ще й під дощем. Він швиденько застебнув штани, тримати які розстебнутими під спідницями його примусив страх і безмежна потреба в пристановищі. Побоюючись надто швидко перестудити свого прутня, він похапки пробіг пальцями по гудзиках, бо за такої погоди схопити якусь осінню болячку було аж-аж-аж як легко.

Ще чотири гарячі картоплини в попелі знайшла саме моя бабця. Три з них вона віддала Коляйчекові, одну взяла собі й, перше ніж надкусити її, спитала ще, чи він не з цегельні, хоч сама вже мала б здогадатися, що Коляйчек — звідки завгодно, тільки не з цегельні. А втім, на його відповідь вона не звернула жодної уваги, натомість завдала йому на плечі легшого кошика з картоплею, сама згорбилася під важчим, підхопила ще вільною рукою граблі та мотику й, похитуючись, у чотирьох своїх спідницях вирушила з кошиком, картоплею, граблями й мотикою в бік Бісау-Аббау.