Розділ «Дезінфекційні засоби»

— Така вже в кашубів щербата доля, Оскарчику. Їм завше дістається по макітрі. Але ви тепера переберетесь туди, де буде ліпше, тілько оця стара баба зостанеться тут. Бо кашубам переїздити нікуди не можна, вони мають лишатися на своїй землі й підставляти свої довбешки, щоби інші по них молотили, бо наш брат — і поляк несправдешній, і німець несправдешній, а коли вже ти кашуб, то цього замало й німцям, і полякам, їм подавай щось одне — або те, або те.

Бабця гучно засміялась і сховала пляшки з гасом, штучний мед та дезінфекційні засоби під ті чотири спідниці, які, попри такі бурхливі події, військові, політичні й всесвітньо-історичні, не втратили свого картопляного кольору.

Коли вона вже зібралася йти і пан Файнґольд попросив її на хвилинку затриматись, позаяк він, мовляв, хотів би ще познайомити її зі своєю дружиною Любою й рештою сім'ї, а дружина Люба так і не вийшла, Ана Коляйчек сказала йому:

— Що ж, не побивайтесь. Я теж, бува, все гукаю та гукаю: «Аґнес, доцю моя, ти хоч би прийшла та помогла своїй старенькій матусі білизну викручувати!» А вона не йде і не йде — достоту, як оце ваша дружина Люба. А Вінцент — той, що мій брат, — устає, хоч і недужий, серед ночі, коли темінь безпросвітна, підходить до дверей і будить сусідів або що є духу гукає свого сина Яна — того, котрий був на пошті й наклав там головою.

Вона вже стояла на порозі, закутуючись хусткою, коли я гукнув з постелі — по-її, по-кашубському:

— Бабцю! Бабцю!

Вона обернулася, вже навіть трохи підібгала була спідниці, так наче хотіла сховати мене під ними й забрати з собою, та, мабуть, згадала про пляшки з гасом, штучний мед і дезінфекційні засоби, які вже зайняли там моє місце, — й пішла, пішла без мене, пішла без Оскара.

На початку червня люди почали вирушати на захід. Марія нічого не казала, але я бачив, що й вона прощається з меблями, крамницею, з усім нашим будинком, з могилами обабіч Гінденбурґалєе і з горбочком на кладовищі в Заспе.

Вечорами вона, перше ніж спуститися з Куртиком до підвалу, часом сиділа край мого ліжка, що стояло біля піаніно бідолашної моєї матусі, в лівій руці тримала свою губну гармоньку, а правою намагалася підібрати одним пальцем супровід до своєї мелодії.

Пан Файнґольд від тої її музики дуже потерпав, він благав Марію кинути грати, та щойно вона опускала руку з гармонькою й збиралася закрити піаніно, просив пограти ще трохи.

Потім він попросив її вийти за нього заміж. Оскар уже бачив, що до цього воно йде. Пан Файнґольд чим-далі рідше кликав свою дружину Любу, а одного літнього вечора, коли мухи своїм дзижчанням уже не давали проходу, він, переконавшись, що Люби таки нема, запропонував Марії руку й серце. Він ладен був узяти і її, і обох дітей, у тому числі й хворого Оскара. Він запропонував їй помешкання й пайку в крамниці.

Марія мала тоді двадцять два роки. Її перша краса, що розквітла мовби випадково, тим часом зміцніла, щоб не сказати затверділа. В останні місяці війни й перші повоєнні місяці вона ходила без перманентної завивки, за яку колись платив Мацерат. І хоч Марія вже не заплітала кіс, як було за моїх часів, однак її довге волосся й тепер спадало на плечі, виказуючи в ній досить поважну, може, навіть трохи люту дівчину. І оця дівчина сказала «ні», вона відмовила панові Файнґольду. Марія стояла на колишньому нашому килимі, лівою рукою пригортала Куртика, великий палець її правої руки показував у бік кахельної груби, і пан Файнґольд та Оскар почули, як вона промовила:

— Нічого з цього не вийде. Тут усьому кінець, минулося. Ми поїдемо в Райнланд, до моєї сетри Густи. Вона там за старшим кельнером, він служить у готелі. Звати його Кьостер, і він поки що візьме нас до себе, всіх трьох.

Уже другого дня Марія подала клопотання, а за три дні ми одержали папери. Пан Файнґольд уже нічого не казав; він зачинив крамницю, поки Марія спаковувала речі, сидів потемки на прилавку, біля ваг, і навіть не їв ложечкою штучного меду. Аж коли Марія хотіла була з ним попрощатися, він зісковзнув із прилавка, взяв велосипеда з причепом і запропонував провести нас на станцію.

Оскара й речі — нам дозволили взяти з собою по двадцять п'ять кілограмів на душу — повантажили на причіп із двома гумовими коліщатами. Пан Файнґольд штовхав велосипеда. Марія вела за руку Куртика, й коли на розі Ельзенштрасе ми повертали ліворуч, то ще раз озирнулася. А ось я вже не зміг озирнутися в бік Лабесвеґ, бо крутити головою мені було боляче. Отож Оскарова голова спокійно сиділа собі на плечах. Тільки очі мої, якими я ще міг поводити, послали вітання Марієнштрасе, Штрісбаху, Кляйнгамерпарку, підземному переходу до Бангофштрасе, де за шию так само капало щось огидне, вцілілій моїй церкві Серця Ісусового й залізничній станції в передмісті Ланґфур, що його тепер називали Вжешч — словом, яке годі було й вимовити.

Нам довелося чекати. Коли згодом підійшов потяг, то виявилося, що він товарний. Людей було багато, дітей — сила-силенна. Багаж перевірили й зважили. Солдати кинули до кожного товарного вагона по оберемку соломи. Музика не грала. Але дощу теж не було. А було хмарно з проясненням, і віяв східний вітер.

Ми сіли в четвертий від хвоста ваґон. Пан Файнґольд зі своїм ріденьким рудуватим чубчиком, що розвівався на вітрі, стояв унизу, на колії, а як дав про себе знати локомотив, різко штовхнувши вагони, підійшов ближче, простяг Марії три пакуночки маргарину й два пакуночки штучного меду, і коли команди польською мовою, а тоді крики й плач сповістили, що потяг відходить, до харчів на дорогу додав іще й мішечок з дезінфекційними засобами (лізол — це важливіше, ніж життя); і ми рушили, а пан Файнґольд лишився, і він, як завжди, як воно в таких випадках і має бути, коли відходить потяг, робився зі своїм рудуватим чубчиком, що маяв на вітрі, дедалі меншим і меншим, потім від нього стало видно лише руку, що махала нам услід, а тоді його й геть не стало.