Розділ «Дезінфекційні засоби»

Ось що я хотів додати, хоч це доповнення, по суті, й зайве, бо рости я почав іще до того, як дістав камінцем по голові й упав у Мацератову яму. Одначе Марія й пан Файнґольд причину збільшення мого зросту від самого початку вбачали тільки в одному і називали це хворобою: удар камінцем у потилицю, падіння в яму. Марія відлупцювала Куртика ще на кладовищі. Мені було шкода малого, адже він, можливо, кинув того камінця задля мене ж таки, щоб допомогти мені, щоб пришвидшити мій ріст. Хлопчик, мабуть, хотів мати нарешті справжнього, дорослого батька чи бодай якусь заміну Мацератові. Адже батька в мені він ніколи не признавав і не шанував.

За той рік, хоч і неповний, поки я ріс, приходило чимало лікарів і лікарок, які потверджували, що причиною всього став камінець, а також те, що я невдало впав у яму; отож вони казали й записували до моєї історії хвороби таке: «Оскар Мацерат — недорозвинений пацієнт, який почав рости внаслідок удару камінцем у потилицю...» І таке інше, і таке інше.

Тут не завадило б згадати про мій третій день народження. Що могли розповісти дорослі про те, як насправді почалася моя історія? Коли Оскарові було три роки, він, мовляв, упав зі сходів на бетонну підлогу в підвалі. Внаслідок цього хлопчик перестав рости... Ну, і так далі, й таке інше...

У цьому поясненні можна розгледіти цілком зрозуміле й нездоланне бажання людини витлумачити будь-яке чудо. Оскар визнає, що й сам він якнайдосконаліше вивчає будь-яку чудодійність, перше ніж відкинути її як сумнівну, безглузду вигадку.

Повертаємося ми з кладовища в Заспе — а в помешканні матінки Тручинської вже нові пожильці. Польська сім'я — вісім душ — окупувала кухню й обидві кімнати. Люди досить милі, хотіли були навіть пустити нас до себе, поки ми напитаємо собі щось інше, однак пан Файнґольд рішуче заперечив проти такого гуртожитку й виявив бажання повернути нам спальню, а самому тимчасово обходитися вітальнею. Однак цього не схотіла вже Марія. Вона вирішила, що їй, щойно овдовівши, не подобає жити отак під одним дахом із самотнім чоловіком. А Файнґольдові, який іноді просто забував, що поруч нема ні дружини Люби, ні сім'ї, який досить частенько відчував у себе за спиною подих своєї енергійної половини, трапилася непогана нагода з Маріїними доказами погодитись. Отож задля пристойности й задля дружини Люби на цей варіант не пристали, а ось підвалом пан Файнґольд вирішив усе ж таки поступитися. Він навіть допоміг нам переобладнати склад на житло, однак і слухати не схотів про те, щоб до підвалу перебравсь і я. Позаяк я був хворий, тяжко хворий, то мені влаштували тимчасове ложе у вітальні, поряд із піаніно моєї бідолашної матусі.

Знайти лікаря було нелегко. Більшість лікарів поспішили виїхати з міста, скориставшись військовим транспортом, позаяк Західнопрусську лікарняну касу ще в січні перевели на захід, отож визначення «пацієнт» для багатьох лікарів стало чимость нереальним. Після довгих пошуків пан Файнґольд знайшов у школі імени Гелєни Ланґе, де поруч лежали поранені вермахта й Червоної Армії, одну лікарку з Ельбінґа, яка робила там ампутації. Вона пообіцяла прийти до нас і за чотири дні справді прийшла, сіла біля мого ложа, викурила, обстежуючи мене, три чи чотири сиґарети поспіль, а з четвертою в руці заснула.

Пан Файнґольд будити її не зважився. Марія лиш несміливо торкнула жінку, а прокинулась вона аж тоді, коли сиґарета у неї в лівій руці догоріла й припекла їй вказівного пальця. Тоді лікарка одразу підвелася, ногою роздушила на килимі недокурка й скоромовкою, роздратовано сказала:

— Вибачте. Три тижні очей не змикала. Була в Кеземарке на паромі з малими дітьми із Східної Пруссії. Не переправились. Тільки війська. Тисячі чотири. Усі пішли на дно.

Потім вона так само стримано, як перед цим розповіла про дітей, що пішли на дно, поплескала мене по дитячій щоці, яка теж росла, стромила собі до рота нову сиґарету, закотила рукава на лівій руці, дістала з течки ампулу й, роблячи сама собі підбадьорливий укол, сказала до Марії:

— Я не можу вам сказати, що з хлопцем. Треба було б покласти його до лікарні. Тільки не тут. Спробуйте виїхати звідси. Кудись на захід. Коліна, зап'ястки, плечі — все розпухло. З головою запевно буде те саме. Прикладайте холодні компреси. Залишу вам кілька пілюль — на той випадок, якщо почнуться болі й він не зможе заснути.

Мені сподобалася ця небагатослівна лікарка, яка не знала, що зі мною, і щиро в тому зізналася. Протягом наступних тижнів Марія і пан Файнґольд багато разів робили мені холодні компреси, і мені ставало легше, але й після них коліна, зап'ястки, плечі, а також голова так само розпухали й боліли. А особливо жахала Марію й пана Файнґольда моя голова, яка щодалі більшала й ширшала. Мені давали лікарчині пілюлі, але вони дуже швидко скінчилися. Пан Файнґольд узяв лінійку та олівця й почав виводити мою температурну криву, але надто захопився експериментуванням, вносив у свої сміливі конструкції мою температуру, яку по п'ять разів на день міряв Градусником, виміняним на чорному ринку за штучний мед, і потім на його графіках усе це мало вигляд гірського хребта, страшенно покраяного ущелинами (в моїй уяві поставали Альпи, засніжені пасма Анд); а насправді нічого аж такого дивовижного з моєю температурою не діялося: вранці градусник показував здебільшого тридцять вісім і одну, а ввечері температура підіймалася до тридцятьох дев’ятьох. За весь час, поки я ріс, Градусник жодного разу не показав більше, ніж тридцять дев'ять і чотири десятих. У лихоманці мені ввижалося багато всякої всячини: я вибирався на карусель, хотів був злізти, але мені не давали. Вкупі з багатьма маленькими дітьми я сидів у пожежних машинках, у порожнистих лебедях, на собаках, котах, свинях і оленях, усе катався, катався й катався, поривався злізти, а мені не давали. Тоді всі діти розплакалися, вони хотіли, як і я, повиходити з пожежних машинок і порожнистих лебедів, позлазити з котів, собак, оленів і свиней, вони вже не бажали кататися на тій каруселі, але злазити їм не давали. Бо поруч із господарем каруселі стояв Отець небесний і сплачував за нас коло за колом. А ми молилися: «Ох, Отче наш, ми знаємо, що в тебе багацько дрібняків, що ти любиш катати нас на каруселі, що тобі приємно показувати нам, який круглий цей світ. Але, благаємо тебе, сховай ти свого гаманця, скажи: годі, спиняємось, досить, зачиняємось, вилазьте, стій! У нас, бідолашних дітей, паморочиться в голові, нас, усі чотири тисячі, везли до Кеземарка на Віслі, але переправитись ми так і не встигли, бо твоя карусель, твоя карусель...»

Але милостивий Господь, Отець наш, господар каруселі тільки всміхнувся, як сказано в Святому Письмі, витрусив зі свого гаманця ще одну монетку, щоб оті чотири тисячі маленьких діточок, а вкупі з ними й Оскар — у пожежних машинках і порожнистих лебедях, на котах, собаках, свинях і оленях — все кружляли й кружляли, і щоразу, коли мій олень — а мені ще й нині ввижається, що я сидів на олені, — проносив мене повз Отця нашого й господаря каруселі, той являв мені щораз нове обличчя: це був то Распутін, який, регочучи, зубами знахаря впивався в монетку за ще одне коло на каруселі, то поет над поетами Ґьоте, що вишукано діставав із гаптованого гаманця монетки, на лицьовому боці кожної з яких було викарбувано його отченашівський профіль, а тоді знов Распутін, чарівник, і знову пан Ґьоте, стриманий. Трішечки безумства з Распутіним, а потім — керуючись здоровим глуздом — Ґьоте. Екстремісти — навколо Распутіна, здорові сили — навколо Ґьоте. Юрбища, бунт — навколо Распутіна, втерті істини — навколо Ґьоте... І нарешті нахилився... Не через те, що жар спав, а через те, що хтось, нахиляючись у той жар, щоразу приносив полегкість... Отож пан Файнґольд нахилився й спинив карусель. Спинив він і пожежну машинку, й лебедя, й оленя, знецінив распутінські монети, Ґьоте відіслав до матерів униз, а чотирьом тисячам маленьких дітей, в яких крутилася голова, дав спурхнути й полетіти — до Кеземарка, через Віслу, в царство небесне... А тоді підняв Оскара з його ложа, де той марив у лихоманці, й посадовив на край лізолової хмаринки — одне слово, він продезінфікував мене.

Спершу це було пов'язано з вошами, а тоді ввійшло в звичку. А воші він знайшов спочатку в Куртика, потім — у мене, далі — в Марії, а тоді й у себе. Вошей нам заніс, певно, отой калмик, який забрав у Марії Мацерата. Ох, як же пан Файнґольд кричав, коли знайшов тих вошей! Він кликав дружину й своїх дітей, запідозрив, що воші вкинулися в усю його сім'ю, понавимінював за штучний мед цілі пакунки різноманітних дезінфекційних засобів та вівсяних пластівців і заходився що Божого дня дезінфікувати самого себе, свою сім'ю, Куртика, Марію, мене й моє ложе. Він натирав нас, оббрискував і обсипав. А поки він бризкав, посипав і натирав, моя лихоманка розквітала, словам його не було стриму, і я довідувався про повні товарні ваґони карболки, хлорки й лізолу, які він розбризкував, розсипав і розливав, коли був іще дезінфікатором у таборі Треблінка й щодня о другій годині оббризкував лізолом у таборі всі дороги, бараки, душові, печі в крематорію, вузли з одягом, тих, котрі ще чекали, щоб прийняти душ, і тих, котрі вже лежали, прийнявши душ, і все, що виходило з печей, і все, що хотіло потрапити до печей, — і отак він, дезінфікатор Маріуш Файнґольд, що Божого дня оббризкував усе розчиненим у воді лізолом. І пан Файнґольд перелічував мені імена, бо він знав усі імена, розповів про Білауера, який одного спекотного серпневого дня порадив дезінфекторові полити дороги в таборі Треблінка не лізолом, а гасом. Пан Файнґольд так і вчинив. А той Білауер мав при собі сірники. А старий Зев Курлянд із Єврейської бойової організації взяв з усіх клятву. А інженер Ґалєвський зламав двері на складі зі зброєю. А Білауер застрелив пана гауптштурмфюрера Кутнера. А Штульбах із Варинським — на Цізеніса. А інші — на травниківців. А ще інші завалили паркан і попадали разом з ним. Але унтершарфюрер Шьопке, який полюбляв усілякі жартики, коли вів людей у душові, — той стояв у табірних воротях і стріляв. Та це йому не помогло, бо на нього накинулися решта — Адек Каве, Мотель Левіт із Генохом Лерером, і Герш Ротблат теж, і Летек Заґіль, і Тозіас Баран зі своєю Деборою. А Лолек Беґельман кричав: «Нехай з нами йде і Файнґольд, поки не налетіли літаки». Але пан Файнґольд чекав іще на свою дружину Любу. А втім, вона вже й тоді не приходила, коли він кликав її. І вони підхопили його з одного боку й з другого, ліворуч — Якуб Гелєрнтер, праворуч — Мордехай Шварцбард. А попереду біг маленький доктор Атлас, який ще в таборі Треблінка, а згодом і в лісах під Вільно став запеклим лізольщиком і завше казав: «Лізол — це важливіше, ніж життя!» І пан Файнґольд міг лише підтвердити його слова, адже він оббризкував лізором мерців — не одного мерця, ні, а мерців, навіщо називати числа — кажу ж, лізолом він оббризкував мерців. І імена їхні він знав — стільки, що їх не переслухаєш, але мені, хто плавав у лізолі, питання про життя і смерті сотень тисяч було не таке важливе, як те, чи можна дезінфекційними засобами пана Файнґольда вчасно й достатньою мірою продезінфікувати життя, а якщо не життя, то хоча б смерть.

Але потім жар у мене минувся, і настав квітень. Згодом температура знов підскочила, знов закрутилася карусель, а пан Файнґольд поливав лізолом і мертвих, і живих. Потім температура знов упала, а квітень скінчився. На початку травня шия в мене покоротшала, груди поширшали й випнулась, отож я міг тепер, не опускаючи голови, потертися підборіддям об Оскарову ключицю. І знов трохи піднялася температура, а з нею — і трохи лізолу. Я тоді почув іще Маріїн шепіт, що ніби проплив у лізолі:

— Аби він лишень калікою не став! Аби лишень до горба не дійшло! Аби лишень рахітична голова не виросла!

Проте пан Файнґольд утішав Марію, розповідав їй про людей, яких знав і які, попри горб і рахітичну голову, в житті дечого досягли. Він навів приклад такого собі Романа Фрідріха, який виїхав зі своїм горбом до Аргентини, почав торгувати там швацькими машинками, справа його пішла дуже успішно, і він зажив слави.

Історія про горбатого Фрідріха та його успіхи хоч і не втішила Марію, однак у самого розповідача, пана Файнґольда, викликала такий захват, що він надумав змінити обличчя нашої бакалійної крамниці. У середині травня, невдовзі по війні, сортимент у крамниці оновився. З'явилися перші швацькі машинки й запасні частини до них, хоча продовольчі товари ще довгенько лишалися на полицях, допомагаючи полегшити перехід. Райські часи! Живими грішми майже ніхто не платив. Люди міняли, вимінювали й перемінювали далі геть усе — і штучний мед, і вівсяні пластівці, й останні пакуночки пекарського порошку доктора Еткера; цукор, борошно й маргарин оберталися на велосипеди, велосипеди й запасні частини до них — на електричні мотори, електричні мотори — на інструменти, інструменти — на хутряні товари, а хутровину пан Файнґольд якимись чарами перетворював на швацькі машинки. У цих іграх «обміняй—виміняй—переміняй» Куртик показав неабиякий хист — він приводив клієнтів, виступав посередником і багато швидше, ніж Марія, вжився в нову галузь. Усе було майже так само, як при Мацератові. Марія стояла за прилавком і обслуговувала ту частину давньої клієнтури, яка ще не виїхали з країни, і водночас намагалася каліченою польською довідатись у нових покупців, чого ті бажають. А Куртик виявився дуже вдатним до мов. Куртик був усюдисущий. Пан Файнґольд міг на Куртика покластися. Хлопцеві ще не сповнилось і п'ятьох років, а він уже був неабиякий фахівець і з-поміж сотень поганеньких і посередніх моделей, виставлених на чорному ринку, що на Бангофштрасе, вмів одразу знайти чудові зінґерівські й пфафівські машинки. І пан Файнґольд, зі свого боку, вмів Куртикові знання гідно поцінувати. Коли наприкінці травня моя бабця Ана Коляйчек прийшла пішки з Бісау через Брентау навідати нас у Ланґфурі й, важко хекаючи, сіла на канапу, пан Файнґольд заходився й сяк, і так розхвалювати Куртика, та й для Марії знайшов добре слово. А коли він з усіма подробицями розповів бабці історію моєї хвороби, раз у раз нагадуючи про те, якими цілющими виявилися його дезінфекційні засоби, то не забув похвалити й Оскара, бо я, мовляв, поводився так тихо, так слухняно й за всю хворобу навіть жодного разу не зойкнув.

Бабці потрібен був гас, бо в Бісау не стало світла. Файнґольд почав розповідати їй про те, яка притичина з гасом трапилася йому в таборі Треблінка, а також про свої широкі обов'язки на посту табірного дезінфектора, потім звелів Марії наточити дві літрові пляшки гасу, дав іще пакуночок штучного меду, а також цілий сортимент дезінфекційних засобів. Потім, киваючи головою, хоч і з непритомним виглядом, вислухав бабину розповідь про те, якого лиха наробили пожежі в Бісау й у Бісау-Аббау, поки там точилися бої. Розказала й про шкоди, яких зазнав Фірек, що його тепер знов, як і колись, називають Фіроґа. А Бісау тепер, мовляв, знов, як до війни, — Бісево. А ось Елєрса, котрий у Рамкау був ортсбауернфюрером — такий роботящий чоловік, а ще був жонатий на жінці сина її брата, ну, одне слово, на Яновій Гедвіґ, того самого Яна, що зостався на пошті, — то отож, цього Елєрса сільські робітники повісили просто перед його конторою. Вони й Гедвіґ трохи не повісили, через те що вона, жінка польського героя, вискочила за ортсбауернфюрера, а ще через те, що Стефан дослужився до лейтенанта, а Марґа ж ходила у Спілку німецьких дівчат.

— А до Стефана, — прожебоніла бабця, — до Стефана їм тепера заськи, бо Стефан наклав головою в полярному морі, там, на Півночі. А ось Марґу хтіли згарбати й запроторити до табору. Але тоді вже роззявив рота Вінцент і так із ними побалакав, так побалакав, як ще зроду-віку не балакав. І теперечка Гедвіґ із Марґою живуть у нас і помагають у полі. Тілько Вінцентові після тих його балачок наче щось поробилося, теперечка, либонь, уже довго не протягне. А в самої вашої баби теж щось і з серцем, і з усім, і з головою теж, бо один бовдур по ній так молоснув — а чого ж, думав, чом би й не молоснути.

Так жалілась Ана Коляйчек, хапалася руками за свою голову, гладила мене по моїй, яка чимдалі росла й росла, а тоді висловила деякі свої спостереження: