Розділ «Мурашина стежка»

Тепер ми з того підземелля майже не виходили. Люди казали, нібито росіяни вже в Ціґанкенберзі, Піцґендорфі й підходять до Шідліца. У кожному разі вони вже, схоже, позаймали висоти, бо місто обстрілювали прямою наводкою. Праве місто, Старе місто, Перцеве місто, Передмістя, Молоде місто, Нове місто й Нижнє місто — все, що люди спільними зусиллями зводили протягом понад сімох сторіч, вигоріло за три дні. Але то була не перша велика пожежа в місті Данциг. Померанці, бранденбурзці, рицарі орденів, поляки, шведи й іще раз шведи, французи, пруссаки, росіяни, а також саксонці ще й раніше, творячи історію, що кілька десятиріч доходили висновку: це місто непогано було б пустити за димом. І ось тепер цеглу мистецької готичної кладки вже всоте обпалювали спільно росіяни, поляки, німці й англійці, хоч сухарі з тієї цегли в них і не виходили. Горіли Гекерґасе, Аанґґасе, Брайтґасе, Велика Вольвеберґасе й Мала Вольвеберґасе, горіли Тобіасґасе, Гундеґасе, Грабен у Старому місті й Грабен у Передмісті, горіли вали й Довгий міст. Кранова брама була дерев'яна й горіла особливо гарно. На Малій Кравецькій вогонь кроїв собі кілька на диво яскравих штанів. Церква Святої Марії спалахнула спершу всередині, полум'я перекинулося надвір, і тепер її стрілчасті вікна стояли в святковій ілюмінації. Поодинокі дзвони, яких ще не встигли евакуювати — на церкві Святої Катаріни, Святого Іоана, Святої Бріґіти, Барбари, Елізабет, Петра й Павла, Трійці й Святого Розп'яття, — плавилися на дзвіницях і скапували вниз, не бемкаючи й не передзвонюючи. У Великому млині мололася червона пшениця. На Фляйшерґасе, себто на Різницькій, пахло підгорілою недільною печенею. У

Міському театрі йшла прем'єра — двозначна одноактівка «Мрії палія». У ратуші Правого міста ухвалили рішення, що мало зворотну чинність: після пожежі підвищити пожежникам платню. Вулиця Святого Духа палала в ім'я Святого Духа. Францисканський монастир весело палав в ім'я Святого Франциска — адже той любив вогонь і оспівував його. А Фрауенґасе спалахнула й за Отця, й за Сина відразу. Те, що Дров'яний базар, Вугільний базар і Сінний базар згоріли також, зрозуміло само собою. А на Булочній вулиці булочки так і зосталися в печах. На Молочній вулиці збігло молоко. Тільки будівля Західно-прусської компанії «Страхування на випадок пожежі» з причин суто символічних згоріти не схотіла.

Пожежами Оскар ніколи аж так не захоплювавсь. Тож коли Мацерат подався сходами на горище подивитися згори, на охоплений пожежами Данциг, я з підвалу не виткнув би й носа, якби на тому самому горищі з дурного розуму не тримав нечисленні свої, однак легкозаймисті скарби. Треба було рятувати й останнього барабана, що лишився від театрального реквізиту ще фронтових часів, і Гьоте вкупі з Распутіним. А крім того, між сторінками в мене там було сховане тонюсіньке, розмальоване ніжним візерунком віяло, яким уміла так вишукано обмахуватись моя Раґуна, моя Розвіта, коли була ще жива. Марія зосталася в підвалі. А ось Куртикові скортіло разом з Мацератом і зі мною піднятися на горище й помилуватись пожежею. З одного боку, мене дратувало те, що мій син так нерозважливо всім захоплювався, але, з другого боку, Оскар сказав собі: «Либонь, це в нього від його прадіда, а мого діда — палія Коляйчека». Куртика Марія нагору не пустила, зате мені дозволила піти з Мацератом. На горищі я зібрав своє добро, визирнув з вікна — й мене вразила ота іскрометна жива сила, на яку спромоглося наше давнє, гідне поваги місто.

Коли снаряди й міни почали вибухати вже неподалік, ми з горища вшилися. Згодом Мацерат хотів був вийти туди ще раз, однак Марія йому заборонила. Він послухався і, коли на прохання Трефової вдови, що лишалась унизу, заходився з усіма подробицями розповідати про пожежі, заплакав. Потім Мацерат іще раз піднявся з підвалу до помешкання й увімкнув радіо. Але радіо тепер мовчало. Яке там екстрене повідомлення — не чути було навіть, як потріскує полум'я в охопленій пожежею будівлі радіоцентру.

Якось несміливо, мов хлопчик, що не знає, чи вірити й далі в Діда Мороза, стояв Мацерат посеред підвалу, посмикуючи свої підтяжки. Уперше в нього закрався сумнів в остаточній перемозі, й на пораду Трефової вдови він відшпилив зі свого лацкана партійного значка, хоч і не знав, куди його тепер подіти: підлога в підвалі була бетонна, взяти значка собі Ґрефиха не схотіла, Марія запропонувала сховати його в картоплі, яку заготували на зиму, але Мацератові картопля видалася схованкою не вельми надійною, а сходити знову нагору він не зважився — вони ж бо мали скоро прийти, якщо взагалі вже не прийшли, або ось-ось прийдуть, або, поки він сидів на горищі, вже підступили з боями до Брентау й Оліви, і він раз у раз шкодував, що не лишив цю цукерку на горищі, в протиповітряному піску, бо якщо вони застануть його з цією цукеркою в руці тут, унизу... Мацерат упустив її на підлогу, хотів був ще й наступити ногою, щоб показати, який він розлютований, але ми з Куртиком обидва одночасно кинулися по неї, я схопив її перший і не випустив з руки навіть тоді, коли Куртик ударив мене, як бив щоразу, коли намагався щось відібрати, одначе партійного значка я своєму синові не віддав, я не хотів йому зашкодити, адже з росіянами жарти погані. Оскар запам'ятав це ще відтоді, як читав Распутіна, і я весь час, поки Куртик лупцював мене, а Марія силкувалася нас розборонити, думав про те, хто ж саме витрусить мацератівського значка в Куртика, якщо Оскар не витримає синових ударів, — білоруси, чи великоруси, чи козаки, чи грузини, чи калмики, чи кримські татари, чи русини, чи українці, а може, навіть киргизи.

Коли Марія з допомогою Трефової вдови все ж таки нас розборонила, я переможно затис цукерку в лівій руці. Мацерат був радий, що нарешті позбувся свого ордена. Марія втішала зарюмсаного Куртика. Розстебнута шпилька вп'ялася мені в долоню. Як і доти, я не бачив у цій штукенції нічого привабливого. Та саме тієї хвилини, коли я хотів був знову пришпилити цукерку Мацератові ззаду до піджака, — яке мені, зрештою, діло до його партії! — вони з'явилися над нами, в крамниці, а якщо зважити на жіночий вереск, то, дуже можливо, вже й у сусідніх підвалах.

Коли вони відчинили ляду, шпилька від партійного значка все ще стриміла у мене в долоні. Мені не лишалося нічого іншого, як припасти до охоплених дрожем Маріїних колін і спостерігати на бетонній підлозі за мурахами, чий військовий шлях проліг від кутка з картоплею на зиму навскоси через підвал до мішка з цукром. «Люди як люди, росіяни трохи мішаної крови», — подумав я, коли їх душ шестеро збилися вгорі на сходах до підвалу й повитріщалися на нас поверх своїх автоматів. Попри всі крики та зойки заспокоювало те, що мурахи на вступ російської армії не звернули аніякісінької уваги. На думці в них було тільки одне: картопля й цукор, тоді як ті, котрі стояли з автоматами, прагнули завоювати спершу щось зовсім інше. У тому, що дорослі попідіймали руки, я не побачив нічого особливого. Про таке ми знали з кінохроніки, та й після оборони Польської пошти там капітулювали теж так само. Тільки чому й Куртикові вдарило в голову наслідувати дорослих, я ніяк не міг утямити. Краще нехай би вже брав приклад із мене, свого батька — або, якщо не з батька, то бодай з мурах. Та позаяк одразу в трьох із тих квадратних мундирів спалахнула цікавість до Трефової вдови, досі заклякле товариство трохи заворушилось. Ґрефиха, яка після такого тривалого вдівства, а доти ще тривалішого постування, цього стрімкого натиску навряд чи й сподівалася, від несподіванки спершу вереснула, але потім, опинившись у вже майже забутій позі, хутенько оговталась.

Я ще в Распутіна читав про те, що росіяни люблять дітей. У нашому підвалі я дістав нагоду переконатися в цьому. Марія тремтіла вся без будь-якої причини й не могла збагнути, чому решта четверо — ті, котрих Ґрефиха не зацікавила, лишили Куртика сидіти в неї на колінах, замість забратися туди по черзі самим, ба більше, чому вони заходилися гладити малого, казати йому «так-так-так» і навіть поплескали по щоках саму її, Марію?

А мене з моїм барабаном хтось підняв з бетонної підлоги й узяв на руки, завадивши мені спостерігати за мурахами і порівнювати їхню запопадливість із тим, що діялося в світі. Бляшанка висіла в мене на пузі, й кремезний чолов'яга з покопаним віспою обличчям вибив на ній своїми товстими пальцями кілька тактів, і то, як на дорослого, навіть досить майстерно, так, що під них можна було й танцювати. Оскар залюбки віддячив би люб'язністю за люб'язність і видав би на блясі кілька своїх шедеврів, але не міг, бо в його лівій долоні все ще стримів Мацератів партійний значок.

У нашому підвалі запанувала мирна, майже сімейна атмосфера. Ґрефиха, стаючи чимдалі тихішою й тихішою, лежала під трьома хлопцями, що змінювали один одного, і коли один із них удовольнився, мій досить обдарований барабанщик передав Оскара йому, геть упрілому й трохи косоокому — назвімо його, скажімо, калмиком. Уже тримаючи мене лівою рукою, правою він застібав ширіньку й не бачив нічого поганого в тому, що його попередник, мій барабанщик, робив зовсім протилежне. А ось Мацератові ніякі зміни не світили. Він так само стояв біля полиць із лискучими бляшанками, наповненими ляйпцизьким овочевим раґу, й тримав руки над головою, демонструючи всі лінії своїх долонь, хоч ворожити йому на руці ніхто тут і не збирався. Зате жінки виявилися навдивовиж метикуватими. Марія вже підхопила кілька російських слівець, коліна в неї перестали тремтіти, вона навіть усміхалась і могла б заграти щось на губній гармоньці, якби та рипавка була десь напохваті.

Щодо Оскара, який пристосовуватися до нових обставин так швидко не вмів, то він, утративши змогу спостерігати за мурахами, почав розглядати численних плескатих, сіро-бурих звірят, що прогулювалися на комірі в мого калмика. Мені кортіло спіймати одну таку вошу й обстежити її, бо і в тому, що я читав — не так у Гьоте, як у Распутіна, — йшлося про воші. Але дотягтися однією рукою до тих вошей було важко, отож я вирішив будь-що здихатися партійного значка. А щоб свою поведінку якось умотивувати, Оскар і каже подумки: «Ну, коли вже в калмика на грудях он стільки орденів...» І я простяг ту колючу цукерку, що не давала мені ловити вошей, Мацератові, який стояв поруч. Але кулака я й далі не розтискав.

Тепер, коли минув час, можна сказати, що мені не варто було це робити. Але можна сказати й так: а нехай би Мацерат того значка не брав!

Одначе він узяв. Я цукерки спекався. А Мацерата, щойно той відчув у долоні значка своєї партії, просто на очах почав поймати дедалі глибший страх. Тепер, коли руки в мене були вільні, я вже не переймався тим, що Мацерат робитиме зі своєю цукеркою. Про вошей Оскар тим часом майже забув і вирішив знов зосередити свою увагу на мурахах. Але краєм ока він усе ж таки завважив, як Мацерат зробив швидкий рух рукою, а позаяк Оскар уже не пригадує, про що подумав тоді, то тепер він каже так: «Звісно, розумніше було б спокійно тримати собі ту строкату й кругленьку штукенцію в кулаку».

Але Мацерат хотів значка позбутись і, хоч не раз доводив, яка багата в нього уява, — й на кухні, й коли треба було оформляти вітрину бакалійної крамниці, — цього разу не придумав нічого кращого, як кинути його собі до рота.

Ох, яку ж важливу роль у житті людини може відіграти отакий ледь помітний порух рукою! Просто з долоні та в рот — і цього було досить, щоб обидва Івани, які мирно сиділи собі на розкладачці обабіч Марії, раптом злякано скочили на рівні. Ще мить — і вони вже стояли перед Мацератом, наставивши йому в черево автомати, і всім було добре видно, як бакалійник силкується щось проковтнути.

Якби ж він бодай устиг був перед тим защіпнути трьома пальцями шпильку на значку! Але тепер Мацерат стояв і давився кострубатою цукеркою, геть побагровівши, очі полізли йому на лоба, він і кашляв, і плакав, і всміхався, а позаяк усі ці відтінки душевного стану в нього виявлялись одночасно, то втримати руки вгорі він уже не міг. А саме цього Івани й не любили. Вони щось закричали й зажадали, щоб Мацерат показав долоні. Але тепер той не міг думати ні про що інше, крім своїх органів дихання. Він уже не годен був навіть як слід кашлянути й натомість заходився пританцьовувати та несамовито розмахувати руками, скинувши з полиці кілька бляшанок з ляйпцизьким рагу; дорозмахувався він до того, що мій калмик, який доти спокійно спостерігав своїми косими очима цю сцену, обережно зсадив мене на підлогу, мацнув позад себе рукою, приставив щось поземно до себе й вистріляв від стегна цілий магазин, — вистріляв ще доти, як Мацерат устиг задихнутися.

Чого тільки людина не зробить, коли в двері до неї постукає доля! Поки мій гаданий батько намагався проковтнути свою партію й помер, я, сам того не помічаючи й не бажаючи, роздушив у пальцях вошу, що її незадовго перед тим спіймав у калмика. Мацерат упав якраз упоперек мурашиної стежки. Івани пішли з підвалу сходами, що вели до крамниці, а дорогою ще прихопили кілька пакетиків штучного меду. Мій калмик виходив останнім, але меду не взяв, бо тим часом мусив приставляти до автомата новий магазин. Трефова вдова, вся якась перекривлена, заголена, лежала між коробками від маргарину. Марія щосили притискала до себе Куртика, так ніби хотіла його роздушити. А в мене крутилася в голові одна складна мовна конструкція, що трапилася мені в Ґьоте. Мурахи завважили, що обстановка змінилась, однак не побоялися кружного шляху й проклали собі нову військову стежку навколо скарлюченого Мацерата, бо цукор, що сипався з луснутого мішка, анітрохи не втратив солодкого смаку через те, що армія маршала Рокосовського зайняла місто Данциг.