Розділ «Мурашина стежка»

Унизу на мене чекали Марія з Мацератом. Його велебність Вінке поблагословив мене, хоч його ніхто й не просив. Гретхен Шефлєр принесла мені зимове пальтечко, а також тістечко. Куртик підріс і не хотів признавати мене ні за батька, ні за зведеного брата. Бабця Коляйчек тримала попід руку свого брата Вінцента. Той добре знав цей світ і плутано щось белькотів.

Коли ми вже виходили із суду, до Мацерата підійшов службовець у цивільному, передав йому якийсь папір і сказав:

— Пане Мацерат, ви б таки ще раз гарненько все обміркували. Малого треба забрати з вулиці. Адже ви бачите, які елементи використовують це безпорадне створіння.

Марія заплакала й почепила на мене барабана, якого його велебність Вінке під час процесу тримав у себе. Ми рушили до трамвайної зупинки біля Головного вокзалу. Решту шляху мене ніс Мацерат. Я дивився через його плече назад, шукав серед людей трикутне обличчя, хотів довідатися, чи довелось і їй вибиратися на той трамплін, чи стрибнула й вона вслід за Смаженим Осетром та Мокроступом чи, як і я, вибрала інше — скористалася драбиною і спустилась униз.

Я й досі не відвик на вулицях і майданах шукати очима худеньку дівчину, не вродливу й невиродливу, але ту, що неухильно занапащає чоловіків. Навіть тут, у моєму лікувально-опікунському інтернаті, я, лежачи в ліжку, щоразу лякаюся, коли Бруно повідомляє, що до мене прийшов хтось незнайомий. Мій жах можна описати так: зараз на порозі постане Люція Ренванд і, як ото в дитинстві потороча або Чорна кухарка, востаннє зажадає, щоб ти стрибнув.

Десять днів Мацерат розмірковував, чи підписувати того листа й відсилати його до міністерства охорони здоров'я. Коли одинадцятого дня він таки підписав його й відіслав, місто вже обстрілювала артилерія, і було вже під сумнівом, чи пошта ще встигне доправити листа адресатові. Передові танкові частини маршала Рокосовського дійшли вже до Ельбінга. А інша армія — та, якою командував Вайс, — захопила позиції на висотах навкола Данцига. Життя перебралося до підвалів.

Як ми всі знаємо, наш підвал був під крамницею. Потрапити до нього можна було з під'їзду через окремий вхід навпроти вбиральні, спустившися вісімнадцятьма східцями вниз, — це за підвалом Гайландта й Катерів і перед підвалом Шляґера. Старий Гайландт ще жив у будинку. Пані Катер, годинникар Лаубшад, Шляґери й усі Айке, прихопивши з собою кілька вузлів, зникли. Про них, а також про Гретхен та Александера Шефлєра казали потім, нібито вони ще встигли в останню хвилину сісти на судно колишнього товариства «Сила в радощах» і вийти в море — у бік чи то Штетіна, чи то Любека, чи то взагалі наскочили на міну і злетіли в повітря. У кожному разі понад половину помешкань і підвалів тепер стояли порожні.

Наш підвал мав неабияку перевагу — ще один вхід, і це була, як ми всі також уже знаємо, ота ляда за прилавком. Тим-то ніхто й не міг бачити, що саме Мацерат несе до підвалу й що з нього виносить. Багато хто луснув би із заздрощів, якби вздрів припаси, що їх Мацерат натягав до підвалу за воєнні роки. У теплому й сухому приміщенні було повнісінько харчів: бобові й макаронні вироби, цукор, штучний мед, пшеничне борошно й маргарин. На коробках із рафінованою кокосовою олією стояли коробки з житніми хрустанцями. На полицях, що їх практичний Мацерат поробив власноруч і поприкріплював до стін за допомогою дюбелів, консервні бляшанки з ляйпцизьким овочевим рагу штабелями здіймалися по сусідству зі слоїками з мірабеллю, зеленим горошком та сливами. Кілька підпор між бетонною підлогою і стелею, що їх Мацерат десь посеред війни поставив за порадою Ґрефа, мали надати харчовому складу надійности бомбосховища, обладнаного згідно з приписами. Мацерат уже не раз хотів був ті підпори вибити, позаяк Данциг, якщо не брати до уваги кількох розвідувальних нальотів, справжнього бомбардування не бачив. Та коли боєць добровільної протиповітряної дружини Ґреф впливати на бакалійника вже не мав змоги, лишити підпори Мацерата впросила Марія. Вона хотіла бути спокійною за Куртика, а певною мірою й за мене.

Під час перших бомбардувань наприкінці січня старий Гайландт і Мацерат, об'єднавши зусилля, щоразу зносили крісло з матінкою Тручинською до нашого підвалу. Згодом — може, на її прохання, а може, не бажаючи перенапружуватись і тягати те крісло з жінкою туди-сюди, — вони почали залишати її в помешканні, біля вікна. Після одного великого нальоту на центр міста Марія з Мацератом застали стару з відвислою спідньою щелепою, а очі в неї так закотилися, ніби в них залетіла липка мошка.

Тоді двері до спальні скинули із завіс, а старий Гайландт приніс зі своєї халабуди інструменти й кілька дошок від ящиків. Потягуючи сигарети «Дербі», які йому подарував Мацерат, він заходився знімати мірку. Оскар допомагав. Решта людей знову зникли в підвалі, бо з однієї з висот знов розпочався артилерійський обстріл.

Гайландт поспішав збити простеньку труну і то якомога швидше, тож вона в нього до ніг не звужувалася. Проте Оскар віддавав перевагу формі традиційній, він ніяк не міг утамуватись і підставляв дошки під пилку так, що старий кінець кінцем усе ж вирішив зробити труну до ніг вужчою — зрештою, на це має право кожен покійник.

Отож труна вийшла на вигляд навіть досить нічогенька. Ґрефиха обмила матінку Тручинську, взяла із шафи свіжовипрану нічну сорочку, обрізала покійній нігті, довела до ладу пучечок кіс, закріпивши його трьома шпильками, — одне слово, подбала про те, щоб матінка Тручинська й на смертному одрі нагадувала ту сіру мишку, яка за життя любила посмакувати солодовою кавою й картопляниками.

Але та сіра мишка під час бомбардування скарлючилася в своєму кріслі й не бажала лежати в труні інакше, ніж підібгавши ноги. Мусив старий Гайландт, коли Марія з Куртиком на руках на кілька хвилин вийшла з кімнати, зламати покійній обидві ноги, щоб можна було накрити віко.

На жаль, фарба знайшлася в нас лише жовта, чорної не було. Тож матінку Тручинську довелося виносити з помешкання, а тоді сходами вниз у непофарбованій труні, хоч до ніг вона й звужувалась. Оскар тюпав з барабаном позаду й, розглядаючи віко, вичитував на ньому написи. «Маргарин «Вітелло» — «Маргарин «Вітелло» — «Маргарин «Вітелло», — тричі стояло там через рівні проміжки, нагадуючи нам про смаки матінки Тручинської. Вона, поки була жива, надавала перевагу доброму маргарину «Вітелло» з чистих олій перед будь-яким маслом, бо він корисний для здоров'я, додає бадьорости, тривкий і поліпшує настрій.

Старий Гайландт потяг візка з труною, позиченого в Трефовій крамниці, через Луїзенштрасе, Марієнштрасе, Антон-Мьолєрвеґ — там саме горіли два будинки — в бік жіночої клініки. Куртик лишився в нашому підвалі із вдовою Треф. Марія з Мацератом підпихали візка ззаду, Оскар сидів на візку; він залюбки вибрався б і на саму труну, але ж — зась. Вулиці були заповнені біженцями зі Східної Пруссії й узбережжя. Пропхатися залізничним підземним переходом перед спортивною залою годі було й сподіватись. Мацерат запропонував викопати могилу в парку біля гімназії Конрада. Марія не погодилася. Старий Гайландт, який був того самого віку, що й матінка Тручинська, тільки махнув рукою. Я теж був проти шкільного парку. Принаймні про Міське кладовище годі було й думати, бо від спортивної зали й далі по Гінденбурґалєе пускали їздити лише військові машини. Так нам і не пощастило поховати сіру мишку поряд з її сином Гербертом, зате ми знайшли їй місцину в Штефенспарку за Травневим лугом, якраз навпроти Міського кладовища.

Земля була мерзла. Поки Мацерат навпереміну зі старим Гайландтом довбали її кайлом, а Марія намагалася викопати плюща біля кам'яних лавок, Оскар виявив самостійність і невдовзі опинився під деревами на Гінденбурґалєе. Скільки ж там було людей, скільки машин! Танки, що їх відвели з пагорба, тягли один одного на буксирі. На деревах — якщо мене не зраджує пам'ять, то були липи — висіли ополченці й солдати. На картонних табличках у них на грудях поверх мундирів недбало зроблені написи повідомляли, що на всіх цих деревах, тобто на липах, висять зрадники. Я придивлявся до напружених облич багатьох вішальників, порівнював їх між собою, але насамперед — із самогубцею Ґрефом. А ще там цілими кетягами висіли молоді хлопці в завеликих мундирах, часом мені навіть здавалося, що я впізнав Смаженого Осетра... А втім, у зашморгу всі вони мали однаковий вигляд, і все ж таки я сказав собі: «Виходить, Смаженого Осетра повісили. Хотів би я знати, чи вони й з Люцією Ренванд зробили те саме?»

Ця думка окрилила Оскара. Він заходився обстежувати дерева то з одного боку, то з іншого, шукаючи повішену худеньку дівчину, і зважився навіть пробратися поміж танками на другий бік вулиці. Але й там побачив лише ополченців, старих резервістів та хлопчаків, схожих на Смаженого Осетра. Розчарований, я прочесав Гінденбурґалєе аж до напівзруйнованої кав'ярні «Чотири пори року» й вельми неохоче повернув назад. І, вже навіть стоячи над могилою матінки Тручинської і разом з Марією потрушуючи горбик плющем та листям, я все ще виразно, з усіма подробицями уявляв собі повішену Люцію.

А візка ми вдові Ґреф так і не повернули. Мацерат зі старим Гайландтом розібрали його на частини, поскладали перед прилавком у нашій крамниці, після чого бакалійник тицьнув старому три коробки сиґарет «Дербі» й сказав:

— Може, візок іще знадобиться. Принаймні звідси він нікуди не дінеться.

Гайландт нічого не відповів, однак прихопив іще з майже порожніх полиць кілька коробок з макаронами та два мішечки цукру й почовгав своїми повстяними пантофлями, в яких був на похороні — він і туди в них ішов, і назад у них повертався, — з крамниці, лишивши Мацерата переносити до підвалу жалюгідні рештки з полиць.