Розділ «Екстрені повідомлення»

А тоді спитав, чи добре їй так, як він це робить. Вона кілька разів сказала «так, так», але попросила, щоб він був обережний. Він пообіцяв, що буде надзвичайно обережний. Вона наказала йому, ні, вона заблагала його, щоб цього разу він пильнував аж-аж-аж. Потім він поцікавився, чи скоро вона скінчить. І вона відповіла: «Зараз, зараз». А тоді в неї, мабуть, зсудомило ту ногу, що звисала з канапи, бо вона почала нею дриґати, хоча трусики з неї так і не спали. Тоді він знов закусив оксамитову подушечку, а вона скрикнула: «Годі, виходь!» — і він справді хотів вийти, але не встиг, бо тієї миті зверху на них уже сидів Оскар, бо я вдарив Мацерата барабаном по крижах, а паличками — по блясі, бо я вже не міг далі чути отого: «Та виходь, виходь уже!», бо моя бляшанка перекривала оте її «Виходь!», бо я не хотів, щоб він виходив точнісінько так, як Ян Бронський щоразу виходив з моєї матусі. Бо матуся теж щоразу казала «виходь» та «виходь» — і Янові, й Мацерату. А потому вони розпадались, а слиз свій кудись скидали — може, в заздалегідь наготовану хустинку, а коли хустинки напохваті не було, то й просто на канапу чи на килим. Але я не міг уже на це дивитися. Зрештою, я ж бо також не вийшов. До того ж я був перший, хто не вийшов, отож батько — я, а не отой Мацерат, який завше й аж до гробової дошки був певний, нібито мій батько — він. А насправді моїм батьком був Ян Бронський. І мені це дісталося в спадок від Яна — те, що я не вийшов ще до Мацерата, що зостався там і все лишив там. І те, що з того вийшло, був мій син, а не його син! Мацерат узагалі не мав жодного сина! Він узагалі ніякий не батько! Нехай би він хоч десять разів підряд одружувався на моїй бідолашній матусі, а потім на Марії, бо вона виявилася при надії. А він гадав, що ніхто не має сумніву — ні в нашому будинку, ні на вулиці. Певна річ, люди думали, що то саме Мацерат зробив їй дитинку, а тепер бере її заміж. Але ж Марії — сімнадцять з половиною, а йому скоро вже сорок п'ять. А втім, вона, як на свої роки, досить бідова, а щодо малого Оскара, то цей може тільки порадіти, що в нього така мачуха, бо Марія дбає про бідолашного хлопчика не як мачуха, а як рідна мати, хоч Оскарчик, звісно, трохи несповна розуму, а взагалі його краще було б покласти до лікарні — у Зільбергамері або в Топіау.

Мацерат таки прислухався до порад Ґретхен Шефлєр і вирішив одружитись на моїй коханій. Отож якщо його, мого гаданого батька, називати батьком, то картина вийде така: мій батько взяв заміж мою майбутню дружину, потім назвав мого сина Курта своїм сином Куртом, тобто зажадав від мене, щоб його внука я визнав своїм зведеним братом і змирився з тим, щоб моя кохана Марія, яка пахла ваніллю, на правах мачухи лежала в його постелі, просмерділій риб'ячим молочком. Та коли я сам собі тверджу: цей Мацерат тобі — навіть не гаданий батько, він геть чужий чоловік, він не викликає в тебе ні симпатії, ні антипатії, він уміє смачно варити й смажити, і отак, вправно пораючись на кухні, він сяк-так дбав замість батька про тебе, бо твоя бідолашна матуся лишила його тобі, а тепер він на очах у людей краде в тебе найкращу в світі жінку, а з тебе робить свідка спершу на своєму весіллі, а через п'ять місяців — на хрестинах, себто таким собі гостем на двох сімейних святах, влаштовувати які годилося б радше тобі, бо це ж ти мав повести Марію до загсу, тобі належало вибирати хрещених батька-матір, одне слово, коли я, придивившись до головних ролей у нашій трагедії, дійшов висновку, що постановка цієї драми дуже багато втратила саме через хибний розподіл головних ролей, то весь театр викликав у мене сумніви. Адже Оскарові, справжньому характерному акторові, дісталася роль статиста, яку без жодної шкоди можна було викреслити з тексту взагалі.

Перше ніж дати своєму синові ім’я Курт, тобто назвати його так, як зватися він у жодному разі не мав, — адже сам я нарік би хлопчика на честь його справжнього діда Вінцента Бронського, — одне слово, перше ніж змиритися з ім'ям Курт, Оскар, поки Марія виношувала дитину, як міг упирався проти майбутніх пологів і не хоче цього приховувати.

Ще ввечері того самого дня, коли я застукав обох на канапі, а тоді, барабанячи, осідлав спітнілу спину Мацерата й не дав йому вдатися до запобіжного заходу, як того вимагала від нього Марія, я зробив відчайдушну спробу відвоювати кохану.

Скинути мене з себе Мацератові пощастло аж тоді, коли було вже надто пізно. Через те ж він мене й лупонув. Марія заступилася за Оскара й почала докоряти Мацератові за те, що в того нічого не вийшло з обережністю. Мацерат захищався, як захищається вже немолодий чоловік. Винна сама Марія, виправдовувався він, нехай би, мовляв, удовольнилася була й одним разом, та їй же, мовляв, усе мало й мало. Після цього Марія розплакалася, сказала, що вона так швидко не вміє — щоб раз, два та й усе, що коли так, то нехай пошукає собі іншу, бо вона досвіду не має, а ось її сестра Густа — та, яка працює в «Едемі», — знає що й до чого, і вона їй казала, що так хапкома це не робиться, і щоб Марія малася на бачності, бо трапляються чоловіки, яким аби лише злити малаф'ю, а він, Мацерат, теж, видко, такий самий, тільки вона вже на це не піде, їй треба, щоб в обох виходило одночасно, як оце щойно. Але ж він однаково мав би пильнувати, вона ж бо, либонь, має право сподіватися, щоб він бодай трохи зважав на неї. Отоді Марія й розплакалася, хоч із канапи й не встала. А Мацерат у своїх піигганках закричав, що цього пхикання вже не годен чути, хоч відразу й пошкодував за цей свій вибух гніву і знов поласився на Марію, тобто спробував був мацнути її під спідницею, адже вона була ще без трусиків, і після цього Марія просто оскаженіла.

Такою Оскар ще не бачив її ніколи: обличчя взялося червоними плямами, а сірі очі робилися чимдалі темнішими й темнішими. Мацерата вона обізвала хирляком, після чого той схопив штани, пірнув у них і застебнув ширіньку. І нехай тепер забирається геть, кричала Марія, до своїх братиків-однопартійців, вони, мовляв, теж такі самі чвиркуни, як він. Мацерат схопив свого піджака, потім — клямку на дверях і рішуче заявив, що відтепер гратиме на інших струнах, бо цими жіночими штучками вже ситий, мовляв, по саме нікуди, а Марія, коли вже вона така похітлива, нехай спіймає собі якогось чужоземного робітника, приміром, отого французика, котрий розвозить пиво, він запевне попорає її краще, а для нього, Мацерата, любов, мовляв, — це щось інше, не лише оце паскудство, і тепер він піде різатися в скат, принаймні там він знає, на що можна сподіватися.

І ми з Марією лишились у вітальні самі. Марія вже не схлипувала; задумливо, ледве чутно насвистуючи, вона натягала трусики. Потім довго розгладжувала сукню, якій на канапі довелося непереливки. А тоді ввімкнула радіо й почала прислухатися до повідомлення про рівень води у Віслі й Ногаті, і коли сказали, скільки води в нижній течії Мотлау, й оголосили, навіть заграли вальс, вона зненацька, ні з сього ні з того знов скинула трусики, пішла на кухню, загуркотіла там тазиком і пустила воду; я почув, як спалахнув газ, і здогадався: Марія надумала влаштувати собі сидячу ванну.

Щоб не бачити в уяві цього досить прикрого видовища, Оскар зосередився на мелодії вальсу. Якщо мене не зраджує пам'ять, кілька тактів Штрауса я навіть вибив на барабані й мав від того неабияке задоволення. Потім радіостанція урвала музику, щоб зробити екстрене повідомлення. Оскар одразу подумав про якусь звістку з Атлантичного океану й не помилився. На захід від Ірландії кільком підводним човнам пощастило потопити сім чи вісім кораблів загальною водотоннажністю стільки й стільки тисяч брутто-реєстрових тонн. Окрім того, ще одна група підводних човнів в Атлантичному океані пустила на дно майже стільки ж брутто-реєстрових тонн. Особливо відзначився підводний човен під командуванням капітан-лейтенанта Шепке; а втім, це міг бути й капітан-лейтенант Кречмер, у кожному разі один із цих двох, а може, то й зовсім третій, такий самий уславлений капітан-лейтенант уже потопив найбільше брутто-реєстрових тонн, а ще, чи на додачу, й англійського ескадреного міноносця класу «ікс-ігрек».

Поки я намагався відтворити на барабані пісню про Англію, яку пустили відразу після екстреного повідомлення, й переробив її майже на вальс, до вітальні ввійшла Марія з масажним рушником через плече й стиха промовила:

— Ти чув, Оскарчику, — знов екстрене повідомлення. Якщо вони коїтимуть таке й далі...

Не пояснюючи Оскарові, що ж буде, якщо таке коїтиметься й далі, Марія сіла на стілець, на спинку якого Мацерат звичайно накидав свого піджака. Мокрого рушника вона згорнула в ковбасу й досить гучно, навіть не фальшивлячи, насвистувала під радіо солдатську пісню про Англію. А коли пісня скінчилась і по радіо знов залунала вічно юна мелодія вальсу, Марія ще раз просвистіла кінцівку пісні й вимкнула ту гавкалку на миснику. Махрову ковбасу вона лишила на столі, сіла й поклала пухкенькі долоні на коліна.

У вітальні стало тихо-тихо, тільки годинник на підлозі подавав голос усе гучніше й гучніше, і Марія, схоже, вже замислилася над тим, чи не краще було б увімкнути приймача знов. Та, зрештою, передумала. Вона ввіткнулася чолом у масажну ковбасу на столі, руки її спорснули з колін і позвисали майже до самого килима. Марія заплакала — нечутно й рівно.

Оскар питав себе, чи Марії не соромно, адже він застав її в такій прикрій ситуації. І я надумався її розвеселити. Я вислизнув з вітальні й у темній крамниці, серед пакуночків із пудингом та желатинових листочків знайшов мішечка, який, коли в напівтемному коридорі я роздивився його ближче, виявився шипучим порошком із присмаком маренки. Ця знахідка дуже потішила Оскара, бо іноді в мене складалося враження, ніби з-поміж усіх порошків той, що з присмаком маренки, Марії до вподоби найдужче.

Коли я повернувся до вітальні, Марія лежала правою щокою на тому ж таки масажному рушнику, згорненому ковбасою. І руки в неї так само звисали, безпорадно погойдуючись, між коліньми. Оскар підійшов з лівого боку й розчаровано побачив, що очі в неї заплющені й сліз у них не видно. Я терпляче дочекався, поки вона підвела повіки, вії на яких трохи позлипалися, й простяг їй мішечка. Але Марія на мою маренку навіть не глянула; здавалося, вона дивиться крізь мішечок і крізь Оскара.

«Мабуть, очі в неї запливли слізьми», — спробував я знайти для Марії виправдання і, недовго радившись із самим собою, поклав діяти рішучіше. Оскар забрався під стіл, підповз до Маріїних ніг — вони стояли носаками трохи всередину, — схопив її ліву руку, що майже торкалася пучками килима, повернув її долонею до себе, надірвав зубами мішечка, висипав половину порошку в безвладно підставлене мені блюдце, капнув трохи слини, устиг побачити, як порошок різко зашипів — і дістав від Марії досить болючого копняка в груди, від якого Оскар відлетів на килим аж під середину столу.

Попри біль, я ту ж мить підхопився на ноги й виліз із-під столу. Марія вже також підвелася. Важко дихаючи, ми стояли одне навпроти одного. Потім Марія схопила зі столу рушника, витерла собі ліву долоню, пожбурила те, що стерла, мені під ноги й обізвала мене бридким паскудником, уїдливим карликом, здурілим гномом, якому вже давно місце в дурдомі. Потім схопила мене за комір, дала запотиличника, облаяла бідолашну мою матусю, що дала життя такому вилупкові, а коли я хотів був закричати, коли я вже націлився на всі шибки у вітальні й у всьому світі, запхала мені до рота отого самого масажного рушника, який, коли спробуєш його перекусити, виявляється твердішим від яловичини.

Відпустила мене Марія аж тоді, коли Оскарові пощастило не лише побагровіти, а й посиніти. Тепер мені нічого не варто було потрощити своїм криком усі склянки й шибки в кімнаті, а тоді — вже вдруге — й скло на циферблаті годинника. Але я не закричав, я дав ненависті опанувати мене, і вона поселилася в моїй душі так надовго, що й тепер, коли Марія переступає поріг моєї палати, я відчуваю її між зубами, як відчував тоді масажного рушника.

Настрій у Марії мінявся швидко, тож вона, відпустивши мене, добродушно засміялася, хутко знов увімкнула радіо, потім, насвистуючи під нього вальс, ступила до мене й на знак примирення покуйовдила мені чуба, що я, власне, завжди любив.

Оскар зачекав, поки Марія підійде зовсім близько, а тоді обома кулаками зацідив її знизу вгору в те самісіньке місце, куди вона впускала Мацерата. І коли вона, перше ніж я встиг ударити вдруге, перехопила мої кулаки, я вп'явся в те розтриклятуще місце зубами й, не розтискаючи їх, упав разом із нею на канапу, краєм вуха встигнуши почути, що по радіо пообіцяли передати ще одне екстрене повідомлення. Проте Оскар уже не бажав слухати жодних повідомлень, і тому ви не довідаєтесь від нього, хто, що і скільки там пустив на дно, бо я, заридавши ридма, розтис зуби й так і лишився нерухомо лежати на Марії, що плакала від болю, тоді як Оскар плакав від ненависти й від кохання, і хоч кохання вже заступала кам'яна знемога, кінця-краю йому все ж таки не було.