Розділ «Марія»

«Зрештою, це я взяв дівчину в крамницю й чогось її навчив,»— щоразу заявляв Мацерат, коли городник Ґреф чи Гретхен Шефлєр пробували пустити йому шпильку. Отака проста була логіка в цього чоловіка, який переставав бути занудою, ба навіть виявляв чулість, а відтак заслуговував на увагу, власне, лише тоді, коли брався за свою улюблену справу — заходжувався щось варити чи смажити. Бо в одному Оскар мусив-таки віддати йому належне: його порібрина по-касельському з квашеною капустою, його свинячі нирки в гірчичній підливі, його панірований шніцель по-віденському, а насамперед його короп у сметані і з редькою варті були того, щоб подивитися на них, понюхати їх і посмакувати ними. І нехай навіть він міг не багато чого навчити Марію в торгівлі — адже дівчина, по-перше, мала вроджений комерційний хист до роздрібної торгівлі, а по-друге, сам Мацерат не дуже знався на тонкощах роботи за прилавком і тільки й умів, що закуповувати товари на оптовому ринку, — зате він все ж таки навчив її варити й тушкувати, бо вона, хоч два роки й пробула служницею в сім'ї одного чиновника з Шідліца, однак, прийшовши до нас, навіть води не вміла скип'ятити.

Невдовзі Мацарат уже влаштувався так, як за життя моєї бідолашної матусі: він був повновладний господар на кухні, з кожною недільною печенею підносився щораз вище й вище, годинами міг розкошувати, миючи посуд, мимохідь, завиграшки закуповував харчі, хоча робити це з кожним воєнним роком ставало чимдалі важче, замовляв товари й розраховувся з фірмами на оптовому ринку та з господарським управлінням, уміло листувався з податковим управлінням, що два тижні оформляв нашу вітрину — і навіть не можна сказати, що примітивно, скоріше навпаки, демонструючи неабияку винахідливість і смак, — з почуттям глибокої відповідальности виконував свої партійні дурниці — одне слово, позаяк за прилавком непохитно стояла Марія, з головою поринув у роботу.

Ви спитаєте: до чого я все це гну, навіщо так детально описую клуби, брови, мочки, руки й ноги молодої дівчини? Цілком поділяючи вашу думку, я разом з вами засуджую таку манеру змальовувати людей. Адже Оскар твердо переконаний у тому, що досі образ Марії йому вже пощастило подати у викривленому дзеркалі, коли взагалі не спотворити навік. А тому іще один, останній штрих, який, сподіваюся, кине світло на все: якщо не брати до уваги всіх отих безіменних сестер-жалібниць, то Марія була в Оскара першим коханням.

Я усвідомив це, коли одного чудового дня зробив те, що загалом робив не часто: я сам прислухався до свого барабана й не міг не завважити, як по-новому, щиросердо й воднораз обачливо розповідав Оскар бляшанці про своє палке почуття. Марія цей барабанний бій слухала залюбки. Але я не дуже любив, коли вона діставала оту свою губну рипавку й огидно наморщувала лоба, вважаючи, що неодмінно має мені підігравати. Одначе нерідко бувало й так, що вона, церуючи панчохи чи розфасовуючи цукор, раптом опускала руки, кидала на мене поміж барабанних паличок уважний, задумливий погляд — такої миті обличчя її було цілком спокійне — і, перше ніж церувати далі, якось так м’яко, напівсонно проводила долонею по моїй коротко обстриженій голові.

Загалом Оскар не міг терпіти, щоб до нього доторкалися, хай навіть отак лагідно й ніжно. Але Маріїну долоню в себе на голові він терпів і віддавався її погладжуванню такою мірою, що нерідко годинами, вже цілком свідомо вибивав на своїй бляшанці заохочувальні ритми, поки нарешті Маріїна рука відгукувалась на його поклик.

Дійшло до того, що Марія щовечора почала вкладати мене в ліжко. Вона роздягала мене, мила, допомагала вдягти піжамку, нагадувала мені, що перед сном треба ще раз спорожнити сечовий міхур, молилася зі мною, хоч сама була протестантка, проказува «Отче наш» і «Богородице, радуйся», а іноді навіть «Ісусе, задля тебе живу, Ісусе, задля тебе вмираю», й нарешті з лагідним виразом на обличчі, що навіював сон, вкривала мене.

Солодкі були ці останні хвилини перед тим, як Марія вимикала світло («Отче наш» та «Ісусе, задля тебе живу» я помалу, з ніжністю й натяком переробив на «Вітаю зіроньку свою морськую» та «Кохати Марію»), і все ж таки щовечірні приготування до сну почали мене гнітити, по суті, вони позбавляли мене самовладання, і я, хто загалом ніколи не втрачав свого обличчя, нерідко вже відчував на ньому зрадницький рум'янець, який буває в дівчат-підлітків та невпевнених у собі парубків. Так, Оскар визнає: щоразу, коли Марія своїми руками роздягала мене, ставила в цинкову балію і м'яким віхтиком, щіткою та милом змивала й стирала з мого тіла пил барабанного дня, одне слово, щоразу, коли я усвідомлював, що я, майже шістнадцятирічний, стою перед майже сімнадцятирічною дівчиною — стою голяка, так, що далі вже нікуди, — мене надовго заливав отой густий і палючий рум'янець.

Проте Марія, схоже, навіть не помічала, як змінюється колір мого обличчя. Може, вона гадала, що то мене так розігрів віхтик або щітка? Чи вона казала собі, що Оскар так червоніє через гігієнічні заходи? Чи була така сором'язлива й делікатна, що, розгадавши справжню причину мого вечірнього рум'янцю, вдавала, однак, нібито нічого не помічає?

Зі мною ще й досі нерідко буває так, що я раптово, на хвилин п'ять чи й надовше почервонію, а приховати цього хоч убий не можу. Точнісінько, як ото в мого діда, палія Коляйчека, що червонів, мов рак, тільки-но хтось зронить при ньому слово «сірники», так і в мене — всі щоки наливаються кров'ю, коли хто-небудь, навіть не конче знайомий, при мені згадає про малих дітей, котрих щовечора миють у ванні м'яким віхтиком або щіткою. У такі хвилини Оскар робиться схожим на індіанця, всі довкола гигикають, називають мене дивним, навіть химеристим, бо люди довкола не бачать нічого незвичайного в тому, що маленьким дітям намилюють тіло, відшкрібають леп і проводять м'якеньким віхтиком по найпотаємніших місцях.

Однак Марія, це дитя природи, при мені дозволяла собі, анітрохи не соромлячись, просто-таки ризиковані речі. Так, наприклад, збираючись мити підлогу в спальні й вітальні, вона щоразу скочувала на стегнах униз панчохи, які подарував Мацерат і які їй було шкода порвати. А якось у суботу, коли вже зачинили крамницю — Мацерат саме пішов у справах до свого партійного осередку, і ми з Марією лишились у вітальні самі — вона скинула з себе спідницю й блузку зі штучного шовку і, стоячи переді мною в благенькій, але чистенькій нижній спідниці, заходилася на столі відчищати бензином плями із спідниці та блузки.

Як же воно так сталося, що скоро лиш Марія поскидала верхній одяг, скоро лиш вивітрився бензин, від неї приємно, наївно-чарівливо пахнуло ваніллю? Може, вона тією пряністю натиралася? А може, є дешевенькі парфуми з ароматом ванілі? Чи то був її власний запах, мов ото, скажімо, в пані Катер, від якої несло нашатирем, чи мов ото, скажімо, в моєї бабці Коляйчек, в якої під спідницями пахло згірклим маслом? Оскарові завжди й у всьому хотілося дійти до самої суті, тож тепер він узявся за ваніль. Натиратися нею Марія не натиралася, ні. Просто вона так пахла. Атож, я ще й досі впевнений: Марія навіть не усвідомлювала, що їй властивий такий запах, адже коли в неділю у нас після телячої печені з м'ятою картоплею й цвітною капустою, политою розтопленим маслом, на столі тремтів ванільний пудинґ — тремтів через те, що я стусав ногою в ніжку стола, — Марія, що страшенно любила пудинґ із червоними ягодами й фруктовим соком, ванільного з'їдала лише окрайчик, та й то мало не з відразою, тоді як Оскар ще й тепер просто-таки закоханий у цей найпростіший і, мабуть, найбанальніший з усіх пудингів.

У липні сорокового, після того, як ми з екстрених повідомлень довідалися про поквапно-успішне завершення французького походу, на узбережжі Балтійського моря почався купальний сезон. Марїїн брат Фріц, тепер обер-єфрейтор, уже надсилав із Парижа перші листівки, а Мацерат із Марією вирішили, що Оскара треба возити на берег, — морське повітря, мовляв, піде йому на користь. В обідню перерву — а крамницю зачиняли з першої до третьої години — Марія мала везти мене на Брьозенський пляж, і якщо вона затримається там навіть до четвертої, казав Мацерат, то теж не біда, він, мовляв, іноді також любить постояти за прилавком, показати себе покупцям.

Оскарові купили синього купальника з нашитим якорем. А Марія свого вже мала — такого зеленого, з червоною облямівкою, його подарувала їй сестра Густа на конфірмацію. У пляжній сумці ще з матусиних часів знайшли пухнастого пляжного халата, який лишився також після матусі, а до нього — вже не потрібні відерце, совочок і всілякі формочки. Марія несла сумку. Барабана я ніс сам.

Оскар боявся проїздити трамваєм повз заспенське кладовище. Ще б пак, адже вигляд тієї загалом тихої, однак прикметної місцини міг украй зіпсувати йому й так не надто веселий пляжний настрій. Отож він мимоволі запитував себе: а як поведеться дух Яна Бронського, коли повз могилу в деренчливому вагоні проїде його по-літньому вдягнений згубник?

«Дев'ятка» стала. Кондуктор вигукнув:

— Зупинка «Заспе»!»

Я напружено вдивлявся повз Марію в бік Брьозена, звідки, поволі збільшуючись, підповзав зустрічний трамвай. Тільки б не відвести очей! Та й на що тут дивитися? Хирляві прибережні сосни, химерні іржаві огорожки, безладно перехняблені надгробки, написи на яких тепер читали хіба що миколайчики та дикий овес. Краще вже поглянути з відчиненого вікна вгору: он вони, пузаті «Юнкерси-52», гудуть; так можуть гудіти в безхмарному липневому небі лише тримоторні літаки та страшенно жирні мухи.

Теленькнув дзвоник, ми рушили, і зустрічний трамвай затулив нам вікна. Та щойно проїхав причіпний ваґон, мою голову немовби щось крутнуло. Я побачив усе занедбане кладовище, частину північного муру, оту його неприродно білу пляму, що, хоч лежала й у тіні, справляла вкрай гнітюче враження...

А потім те місце зникло з очей, ми під'їхали до Брьозена, і я знов перевів погляд на Марію. Вона заповнила собою легеньку, квітчасту літню сукню. Навколо її кругленької, тьмяно-лиснючої шиї, на добре підбитих зсередини жирком ключицях лежали рядочком одна побіля одної темно-червоні вишні дерев'яного намиста, всі однакові завбільшки й на вигляд такі перестиглі, що, здавалося, ось-ось почнуть лускатись. І все ж таки: це мені ввижалося чи я той запах відчував насправді? Оскар трохи нахилився, — атож, свій ванільний запах Марія таки взяла з собою на море, — глибоко вдихнув той п'янкий аромат і на мить здолав тлінь Яна Бронського. Плоть захисників Польської пошти ще не відстала від кісток, а оборона Польської пошти вже стала історією. А в носі Оскара — того Оскара, що вцілів, панували зовсім інші запахи, ніж, скажімо, ті, що ними віяло від його колись такого елегантного, а тепер присмирнілого гаданого батька.

У Брьозені Марія купила півкілограма вишень, взяла мене за руку — вона знала, що Оскар дозволяє робити це лише їй, — і повела обох нас через прибережний сосняк до купальні. Попри мої вже майже шістнадцять років — сторож у купальні нічого в цьому не тямив — мене пропустили до жіночого відділення. Поряд зі щитом товариства порятунку на водах на чорній дошці з інструкціями про те, як оживляти потопельників, та з недоладними, старомодними картинками стояло: «Температура води — 18°, повітря — 26°, вітер — східний, без опадів». На картинках усі потопельники були в смугастих купальниках, усі рятувальники — з вусами, а на поверхні підступної і небезпечної води плавали солом'яні капелюшки.