Розділ «Він лежить у Заспе»

Коли Лео знову стулив долоню, я вже був ладен іти за ним. Ота залізна штуковина ніби щось промовляла безпосердньо до мене. Ми пліч-о-пліч — Оскар по ліву руч від Лео — рушили вздовж Брьозенервеґ униз, не затримуючись уже перед жодною вітриною, перед жодною афішною тумбою, перетнули Маґдебурґерштрасе, проминули обидва високі, схожі на коробки будинки в кінці Брьозенервеґ, на яких уночі горіли сиґнальні вогні для літаків, що злітали й сідали неподалік, довго пробиралися попід огорожею аеродрому, нарешті вийшли на сухішу, асфальтовану дорогу й попростували вздовж трамвайної колії дев'ятого маршруту в бік Брьозена.

Дорогою ми мовчали, але гільзу Лео тримав так само в рукавичці. Коли я нерішуче уповільнював ходу й хотів через цю холоднечу й вогкість повернути назад, він розтискав кулака й підкидав на долоні ту залізну штуковину, спокушаючи мене пройти так ще сотню кроків, потім іще сотню, а перед міською власністю Заспе, коли я остаточно вирішив повернутися, Лео навіть виявив свій музичний хист. Він крутнувся на підборах, виставив гільзу отвором догори, притис її, немов мундштука флейти, до спідньої, неабияк відвислої, слинявої губи й додав хрипкуватий, часом пронизливий, часом мовби приглушений туманом свист до шуму чимдалі ряснішого дощу. Оскар змерз. Холодно йому було не лише через цю гру на патронній гільзі, виною цьому була й собача, мов на замовлення, погода під настрій, тож приховувати свій жалюгідний стан я, по суті, й не намагався.

Що тягло мене до Брьозена? Гаразд, спокусник Лео, що насвистував на патронній гільзі, робив своє діло. Одначе насвистував мені не лише він. З боку рейду і з боку Нойфарвасера, схованого за листопадовими туманами, що підіймалися немовби з пралень, через Шотландію, Шельмюль і Райхсколонію до нас долинали гудки пароплавів і голодне завивання міноносця, який чи то входив до гавані, чи то виходив з неї. Отож Пришелепкові Лео нічого не варто було пароплавними гудками, сиренами й свистом патронної гільзи зваблювати й вести за собою якогось там змерзлого Оскара.

Приблизно в тому місці, де дротяна огорожа між територією аеродрому й Новим плацом та фортечним ровом повертала в бік Пелонкена, Лео Пришелепко спинився і, перехнябивши голову, поверх обслиненої гільзи хвилю споглядав, як пливе моє тремтяче тіло. Потім він, увібравши гільзу в рот і підтримуючи її спідньою губою, несамовито замахав руками, стяг із себе, немовби на поклик якоїсь раптової ідеї, хвостатого чорного сурдута й накинув ту важку, просяклу вогкою землею вдяганку мені на голову й на плечі.

Ми знову рушили. Мені тепер важко сказати, чи тепліше стало тоді Оскарові. Часом Лео забігав кроків на п'ять наперед і ставав, нагадуючи в своїй пожмаканій, однак жахливо білій сорочці постать, що якимсь чудом перенеслася сюди із середньовічної темниці, скажімо, з Ярусної вежі, — таку крикливу сорочку остання мода могла продиктувати лише шаленцям. Дивлячись, як Оскар іде, спотикаючись, у чорному сурдуті, Лео знов і знов вибухав сміхом і, б'ючи руками-крильми, щоразу завершував його воронячим карканням. Я, мабуть, і справді нагадував кумедного, недоладного птаха, коли й не ворона, то принаймні крука, тим більше що якийсь час поли сурдута волочилися по землі, мовби шлейф, замітаючи асфальт; одне слово, я лишав за собою широкий, величний слід, і коли Оскар уже вдруге озирнувся через плече, той слід сповнив його гордістю і став для нього ознакою, якщо взагалі не символом, зачаєного в його душі, ще не остаточно виношеного трагізму.

Уже на Макс-Гальбе-плац я здогадався, що Лео й не думає вести мене до Брьозена чи Нойфарвасера. Метою цього нашого пішого переходу від самого початку могли бути лише кладовище в Заспе та фортечний рів, поряд з якими було по-сучасному обладнане поліційне стрільбище.

Від кінця вересня й до кінця квітня трамваї пляжних маршрутів ходили тільки кожних тридцять п'ять хвилин. Коли ми проминули останні будинки ланґфурського передмістя, назустріч нам виїхав трамвайний ваґон без причепа. Відразу по цьому нас перегнав трамвай, що очікував цього зустрічного вагона на стрілці Маґдебурґштрасе. Уже майже перед самим заспенським кладовищем, де була ще одна стрілка, нас спершу наздогнав, теленькаючи дзвоником, один трамвай, а потім повз нас проїхав другий, зустрічний, який стояв і чекав уже давно, — ми бачили його крізь туман, бо спереду на ньому, щоб його було краще видно, горів волого-жовтий ліхтар.

Перед очима в Оскара ще стояло плискувате й похмуре обличчя вожатого із зустрічного трамвая, а Лео вже стяг його з асфальту на сипкий пісок, який нагадував про те, що скоро почнуться прибережні дюни. Кладовище правильним квадратом обступав цегляний мур. Хвіртка з південного боку, вся в іржавому мереживі й замкнена тільки про людське око, легко прочинилася перед нами. На жаль, Лео не дав мені роздивлятися поперекошувані, ось-ось ладні впасти чи й уже впалі ницьма надгробки, зроблені здебільша з грубо обтесаного ззаду й з боків, а спереду шліфованого чорного шведського граніту або з діабазу. Замість дерев кладовище прикрашували п’ять чи шість миршавих приморських сосон, що опинилися тут хтозна-яким дивом. Матуся, ще як була жива й дивилася з вікна трамвая на цей занедбаний куточок, надавала йому перевагу перед рештою таких тихих місць. Але тепер вона лежала в Брентау. Земля там була масніша, там росли в'язи й клени.

Не встиг я серед цього гнітючого запустіння оговтатись, як Лео вже вивів мене з кладовища через відчинену й без ґраток хвіртку в мурі з північного боку. Одразу за муром ми опинилися на рівній піщаній місцині. У клубах туману чітко вирізнялися сосни, дрік, шипшинові кущі, що ніби пливли до берега. Озирнувшись на кладовище, я відразу завважив, що частина його північного муру свіжопобілена.

Під цим муром, що стояв, мов новий-новісінький, і був сліпучо білий, як пожмакана сорочка на Лео, мій проводир раптом прибрав заклопотаного вигляду. Він напружено заходив туди-сюди розгонистими кроками — схоже, рахуючи їх, рахуючи вголос і, як Оскар гадає й досі, латиною. Потім Лео проспівав якийсь текст, що його вивчив, либонь, ще в семінарії. Метрів за десять від муру Лео поставив в одному місці мітку, тоді поклав майже під самісіньким побіленим і, як мені здалося, там і сям поштукатуреним муром якусь паличку, причім робив він усе це лівою рукою, бо в правій і далі стискав патронну гільзу, й нарешті, ще досить довгенько щось пообмірявши та пошукавши, поставив біля самісінької тієї палички порожню, трохи звужену вгорі залізну посудину, в якій колись було свинцеве ядро — було доти, доки хтось, зігнувши вказівного пальця, пошукав запобіжника, намагаючись не натиснути на гачок передчасно, а потім усе ж таки прогнав свинець із дому, й той перебрався до іншого місця, принісши комусь смерть.

Отак ми й стояли. У Пришелепка Лео патьоками текла слина. Він склав навхрест рукавички, проспівав латиною ще щось і змовк, бо поруч не було нікого такого, хто вмів би, як і годиться в літургії, співати з ним поперемінно. Потім Лео обернувся й почав роздратовано, нетерпляче поглядати поверх муру на Брьозенське шосе, скидаючи голову в той бік щоразу, коли трамваї, здебільшого порожні, зупинялися на стрілці, дзвінками попереджали один одного про себе, щоб не зіткнутися, й нарешті роз'їжджалися. Лео, мабуть, очікував людей, яких спостигло горе. Одначе ніхто ні йшов пішки, ні приїздив трамваєм — ніхто, кому Лео своєю рукавичкою міг би засвідчити співчуття.

Один раз над нами прогуркотіли літаки, що заходили на посадку. Ми не позадирали голів, ми витримали ревіння моторів і знехтували нагодою переконатися, чи то сідають, блимаючи вогнями на кінчиках крил, справді три «Юнкерси-52».

Невдовзі по тому, як мотори дали нам спокій — тиша настала така сама нестерпна, яким білим був мур у нас перед очима, — Пришелепко Лео стромив руку собі за пазуху, щось дістав, ту ж мить опинився біля мене, зірвав з Оскарових плечей свою воронячу вдяганку, кинувся в бік дроку, шипшини й сосон, подався далі до берега й, не спиняючись, промовистим рухом, розрахованим на того, хто його спостерігає, впустив щось на пісок.

Аж коли Лео зник зовсім — він ще якийсь час примарою маячив перед моїми очима, поки його нарешті поглинули молочні пасма туману, що стелилися над землею, — одне слово, аж коли я зостався з дощем сам на сам, я підхопив шматочок цупкого паперу, що стримів у піску: то була карта зі скатної колоди — винова сімка.

За кілька днів після того випадку на заспенському кладовищі Оскар зустрів на Ланґфурському базарі свою бабцю Ану Коляйчек. Відколи в Бісау скасували митний і прикордонний контроль, вона знову возила продавати яйця, масло, капусту й зимові яблука. Люди купували охоче й багато, адже невдовзі мали запровадити харчові картки, і треба було робити запаси. Побачивши бабцю, що сиділа навпочіпки над своїм товаром, Оскар ту ж мить відчув на голій шкірі під пальтечком, під светром, під маечкою гральну карту. А в перші хвилини, коли я повертався трамваєм із Заспе додому на Макс-Гальбе-плац і кондуктор запропонував мені прокататися задарма, мені хотілося порвати ту винову сімку на дрібнесенькі клаптики.

Карту Оскар не порвав. Він віддав їй бабці. Угледівши його з-за головок капусти, вона мало не вжахнулася.

Може, в неї промайнула думка, що Оскар ніколи не приносить доброї звістки. Однак потім вона підкликала те трирічне хлоп'я, що визирало з-за кошиків із рибою, до себе. Оскар іще трохи поцеремонився, спершу порозглядав живу, майже цілий метр завдовжки тріску, викладену на мокрі водорості, й помилувався дрібними рачками з Отомінського озера, які десятками, вже сидячи в кошику, й далі старанно вправлялися ходити по-своєму, задки. Нарешті й Оскар, так само задкуючи й показуючи бабці спину свого матроського пальтечка, підступив до її рундучка й аж тоді обернувся до неї золотистими ґудзиками з якорями, як наскочив на дерев'яні козли під її прилавком і яблука покотилися врозтіч.

Надійшов Швердтфеґер з гарячими, загорненими в старі газети цеглинами, підсунув їх бабці під спідниці, вигріб з-під неї, як завжди, коцюбкою холодні, поставив паличку на шиферній дошці, що висіла в нього на грудях, перебрався до сусіднього рундучка, і тоді бабця простягла мені яблуко.

А що міг дати їй Оскар, коли вже вона подарувала йому яблуко? Він простяг їй спершу карту, а тоді й патронну гільзу, яку також не схотів лишати в Заспе. Довго, нічого не розуміючи, дивилася Ана Коляйчек на ті дві зовсім різні речі. Та ось Оскар підніс свої вуста до її старечого хрящуватого вуха під хусткою, і я, забувши про будь-яку обережність, пригадавши рожеве, невеличке, але м'ясисте Янове вухо з довгими, гарними мочками, прошепотів:

— Він лежить у Заспе.