Розділ «Він лежить у Заспе»

Інспектор польового суду

Отже, про Заспе тут, як бачите, жодного слівця. Це вони так подбали про Янових рідних та близьких — не хотіли, щоб ті викидали купу грошей на догляд за такою величезною гуртовою могилою, адже на неї потрібно носити силу-силенну квітів, отож і догляд, і можливе перепоховання вони взяли на себе: розрівняли заспенський пісок і визбирали всі патронні гільзи — всі, крім однієї, бо якась одна в таких випадках завжди та лишається, — визбирали, позаяк розкидані гільзи псують вигляд будь-якого пристойного кладовища, навіть якщо на ньому вже давно нікого не ховають.

Одначе цю патронну гільзу, яка хай одна, а завжди лишається і яка стає каменем спотикання, знайшов Пришелепко Лео, що не проґавить жодного похорону, навіть такого засекреченого. Той чоловік, який пам'ятав мене ще від похорону моєї бідолашної матусі, від похорону мого порубцьованого товариша Герберта Тручинського, чоловік, який, поза всяким сумнівом, знав також, де загребли в землю Сиґізмунда Маркуса, — щоправда, про це я в нього ніколи не питав, — був просто щасливий, радість так і розпирала йому груди, коли наприкінці листопада (мене тоді саме виписали з лікарні) передав мені ту гільзу-зрадницю.

Та перше ніж прихопити ту вже трохи оксидовану шкаралущу, де колись ховалося свинцеве ядро, призначене, можливо, саме для Яна Бронського, й услід за Пришелепком Лео вирушити з вами на кладовище в Заспе, я хотів би попросити вас порівняти залізне ліжко в дитячому відділенні данцизької Міської лікарні із залізним ліжком у нашому лікувально-опікунському інтернаті. Обоє ліжок покриті білим лаком, і все ж таки вони різні. Ліжко в дитячому відділенні хоч і коротше, якщо брати його довжину, зате вище, якщо приставити метра до його ґратчастої боковини. І хоч я надаю перевагу отій короткій і високій ґратчастій коробці зразка тридцять дев'ятого року, саме в моєму нинішньому, призначеному для дорослих, компромісному ліжку я знайшов свій тепер уже невибагливий спокій, і нехай начальство цього закладу саме вирішує — задовольнити мою заяву, подану ще кілька місяців тому, на вище ліжко, але таке саме залізне, й покрите білим лаком, і з ґратками, чи відхилити її.

Коли тепер, у нашому закладі я, по суті, беззахисний перед відвідувачами, то в дитячому відділенні данцизької лікарні висока ґратчаста боковина у відповідні дні відділяла мене од відвідувача Мацерата, відвідувачів подружжя Ґреф і подружжя Шефлєр, а наприкінці мого перебування в лікарні крізь ті самі ґратки я бачив поділену на смужки, згорьовану й засапану гору, що пересувалася в чотирьох — одна поверх одної — спідницях і мала ім'я моєї бабці Ани Коляйчек. Вона приходила, зітхала, час від часу скидала догори свої великі, рясно помережані зморшками руки, виставляючи напоказ потріскані рожеві долоні, тоді скрушно опускала руки, й долоні її ляскали по колінах, і те ляскання й досі відлунює в моїх вухах, хоч відтворити його на барабані я можу лише приблизно.

Уже коли бабця прийшла вперше, вона привела з собою й брата Вінцента, який, учепившись руками в ґратки ліжка, заходився хоч і тихенько, проте проникливо й монотонно розповідати, чи співати, чи наспівно розповідати про королеву польську, про Діву Марію.

Оскар був радий, коли поруч із цими двома, бабцею й Вінцентом, опинялася котрась із сестер-жалібниць. Адже ті двоє висували проти мене звинувачення. Обоє втуплювалися в мене своїми незахмареними очицями породи Бронських, сподіваючись почути від Оскара, який ледве стримував істерію — наслідок отої гри в скат на Польській пошті, — бодай натяк, бодай одне-однісіньке співчутливе слово, бодай якусь поблажливу розповідь про останні години Яна, які він пережив між страхом і скатом. Вони хотіли почути зізнання, хотіли почути щось таке, що зняло б із нього провину, так наче ту провину з нього міг зняти я, так наче мої свідчення могли бути достатньо вагомі й переконливі.

Та й що я міг сказати у своєму поясненні судовій колегії під головуванням Ебергардта? Мовляв, я, Оскар Мацерат, визнаю, що ввечері напередодні першого вересня підстеріг Яна Бронського, коли той повертався додому, й за допомогою барабана, якого треба було полагодити, заманив того чоловіка до будівлі Польської пошти, з якої він перед тим вийшов, не бажаючи її захищати?

Оскар таких свідчень не дав і провини зі свого гаданого батька не зняв, а коли все ж таки зважився виступити за свідка, на нього напали такі страшні судоми, що на вимогу старшої сестри-жалібниці час відвідин для нього надалі обмежили, а бабці Ані й гаданому дядькові Вінценту приходити взагалі заборонили.

Коли обоє стареньких — вони прийшли з Бісау пішки й принесли мені яблук — розгублено й аж надто обережно, як це звичайно роблять сільські люди, виходили з палати дитячого відділення, в міру того, як віддалялися, погойдуючись, чотири бабині спідниці й чорний, пропахлий коров'ячим гноєм костюм її брата, глибшало й усвідомлення моєї провини, моєї великої провини.

Скільки ж усього може статися водночас! Поки коло ліжка в мене товклися Мацерат, Ґрефи, Шефлєри з фруктами й тістечками, поки з Бісау до мене чимчикували пішки через Ґолдкруґ і Брентау, позаяк залізницю від Картгауса до Ланґфура ще не звільнили, поки сестри-жалібниці, всі запоморочливо-білі, переказували одна одній усілякі лікарняні плітки й замінювали янголів у дитячому відділенні, Польща ще не зґінєла, потім вона все ж таки зґінєла й нарешті, після знаменитих вісімнадцятьох днів, Польща зґінєла остаточно, хоча невдовзі по тому з'ясувалося, що Польща все ще не зґінєла, як і нині, всупереч усіляким сілезьким і східнопрусським земляцтвам, Польща й досі не зґінєла.

Ох, ця вже мені відважна кавалерія! Верхи на конях і ласа до чорниць. Зі списами, прикрашеними біло-червоними вимпелами. Ескадрони меланхолії й традиції. Атаки, як у книжках з картинками. Полями-байраками, під Лодзю й Кутном. Крізь кільце облоги — на Модлін. О, який вишуканий ґалоп. Скоріше б тільки вечірня заграва. Кавалерія йде в атаку лише тоді, коли забезпечено розкішний передній і задній план, адже битва — це мальовниче полотно, а смерть — модель для художника, стояти воднораз на опорній і другій нозі, потім помчати вперед, ласуючи чорницями, шипшиною, а плоди розскакуються й котяться, вони викликають сверблячку, без якої кавалерія навіть з місця не зрушить. Уланів знов уже бере сверблячка, біля солом'яних скирт вони завертають коней — тут також хоч картину малюй — і збираються навколо одного, в Іспанії його називають Дон Кіхотом, але тут він — пан Кіхот, це чистовроджений поляк сумно-шляхетного образу, то саме він навчив усіх своїх уланів цілувати ручку просто з коня, отож вони знов і знов ґречно цілують ручку смерті, так ніби вона — дама, але поки що вони вишикувалися так, що вечірня заграва в них за спиною (адже їхній резерв — то настрій), а попереду — німецькі танки, жеребці з кінних заводів Круппа фон Болєна й Гальбаха. Породистішої кавалерії ще світ не бачив. Та ось той напівіспанський-напівпольський лицар, що злигався зі смертю — обдарований пан Кіхот, ох, а таки обдарований! — опускає прикрашеного вимпелом списа, біло-червоний вимпел закликає вас поцілувати ручку й гукає, що ось вона, мовляв, вечірня заграва, біло-червоні бусли тріскотять на дахах про те, що вишні випльовують свої камінці, і він гукає до своєї кавалерії: «Слухайте, шляхетні поляки на конях, то не танки стальнії, а лиш вітряки чи вівці, ну ж бо сміливіше — ручку цілувати!»

І скачуть ескадрони коням сталевим у сірі фланги, і мусить заграва вечірня ще червонішою стати... Пробачмо Оскарові цю завершальну риму, а заразом і певну поетичність цього опису битви. Можливо, краще було б, якби я назвав число втрат у польській кавалерії й подав статистику, яка стримано й проникливо вшанувала б пам'ять так званого польського походу. В разі потреби я міг би навіть поставити тут зірочку, щоб потім дати примітку, а саму поему все ж таки лишив би.

Десь так до двадцятого вересня я, лежачи в лікарняному ліжечку, прислухався до гарматних залпів батарей, що позаймали висоти в Єшкентальському та Олівському лісах. Потім здалося останнє вогнище опору — півострів Гела. Вільне місто Данциг могло святкувати приєднання своєї цегляної Готики до Великого німецького райху й, тріумфуючи, задивлятися в сині очі, що мали один спільний успіх із такими самими очима Яна Бронського — успіх у жінок, — того фюрера й райхсканцлера Адольфа Гітлера, що невтомно роз'їздив навстоячки в чорному «мерседесі» й майже без перепочинку викидав уперед руку для привітання.

У середині жовтня Оскара виписали з Міської лікарні. Тяжко далося мені прощання з тамтешніми сестрами-жалібницями. І коли одна з них — якщо не помиляюся, звали її чи то Ерні, чи то Берні, — отож коли та сестра Ерні чи то Берні подала мені обидва мої барабани, побитий, через якого на мене впала провина, й цілий, якого я добув під час оборони Польської пошти, я збагув: на цьому світі для мене, крім бляшаних барабанів, є ще щось — сестри-жалібниці!

Отож я, маючи ціленький інструмент і свіжий досвід за плечима, взяв за руку Мацерата й залишив Міську лікарню, щоб у нас на Лабесвеґ, іще трохи невпевнено тримаючись на ніжках вічного трилітка, поринути в будні, в буденну нудьгу й ще нудніші неділі першого воєнного року.

Якось наприкінці листопада, у вівторок, після кількох тижнів стриманого режиму я вперше вийшов на вулицю; на розі Макс-Гальбе-плац і Брьозенервеґ Оскар, похмуро, знічев'я барабанячи й майже не помічаючи вологого холоду, натрапив на колишнього семінариста Лео Пришелепка.

Ми довгенько стояли один навпроти одного, збентежено всміхаючись, і аж коли Лео дістав з кишень пальта свої рукавички й почав натягати жовтувато-білу лайку, схожу на людську шкіру, на пальці, а потім далі, на долоні, я збагнув, хто стоїть переді мною і чим може обернутися для мене ця зустріч. Ту ж мить Оскар відчув страх.

Ми ще позазирали до вітрин кавової крамниці Кайзера, провели поглядами кілька трамваїв п'ятої й дев'ятої ліній, які перетиналися якраз на Макс-Гальбеплац, потім проминули схожі один на одного будинки на Брьозенервеґ, кілька разів обійшли довкола афішної тумби, вивчили оголошення, яке повідомляло про обмін данцизьких гульденів на німецькі райхсмарки, пошкребли нігтями рекламу «Персіля», дошкреблися крізь білий і синій кольори до клаптика червоного й, задовольнившись цим, уже хотіли були повернутися знов на майдан, та раптом Лео обома рукавичками підштовхнув Оскара до якогось під'їзду, там відвів назад ліву руку, відкинув пальцями в рукавичці полу пальта, сягнув до кишені штанів, щось пошукав і таки знайшов, обмацав свою знахідку ще в кишені й, задоволений нею, дістав стисненого кулака з кишені, знов опустив полу пальта, неквапно почав випростувати вперед кулака в рукавичці, випростував його все далі й далі, поки притис ним Оскара до стіни в під'їзді, а рука в нього виявилася довжелезною, а стіна назад не подавалась, і Лео розтис свого п’ястука в шкірі аж тоді, коли в мене вже промайнула думка: зараз ось його рука випорсне з плечового суглоба, почне діяти самостійно, садоне мені в груди, прохромить їх, між лопатками виткнеться й увійде в стіну на цих затхлих сходах, і Оскар так ніколи й не побачить, що саме Лео тримав у кулаці, хіба, може, запам'ятає оті правила для мешканців у будинку на Брьозенервеґ, які майже нічим не відрізнялися від правил у будинку на Лабесвеґ.

Потім Лео, піднісши рукавичку до самісінького мого матроського пальтечка й натиснувши нею на ґудзика з якорем, розтис кулака так швидко, що аж хруснули пальці: на запліснявілій, зашмугляній до блиску шкірці, під якою була його долоня, лежала патронна гільза.