Розділ «Брухт»

На Шнайдемюлєнґасе ми повернули ліворуч. Гевеліусплац, куди виходила ця вулиця, перегородили гурти людей з місцевого есесівського ополчення: молоді парубки й уже літні сімейні чоловіки з нарукавними пов'язками й поліцейськими карабінами. Не важко було б обійти цю перешкоду кружним шляхом і дістатися до пошти з боку Рема. Але Ян рушив просто на ополченців. Задум у нього був очевидний: він хотів, щоб нас зупинили на очах у його начальства, яке, певна річ, спостерігало з поштової будівлі за тим, що відбувалося на Гевеліусплац, — щоб зупинили й показали дорогу назад, і тоді він, уже як знехтуваний герой, у такій досить пристойній ролі міг би поїхати додому тим-таки п'ятим трамваєм, що привіз його сюди.

Але ополченці нас не затримали — їм, либонь, і на гадку не спало, що цей пристойно вдягнений чоловік із трирічним малюком за руку намислив проникнути до поштамту. Вони тільки чемно порадили нам бути обержними, а «стій!» крикнули аж тоді, коли ми вже проминули ґратчасту огорожу й стояли перед головним порталом. Ян нерішуче обернувся. Цієї миті важкі двері трохи прочинились, і нас хтось потяг усередину. Ми відчули приємну прохолоду напівтемної операційної зали Польської пошти.

Колеги зустріли Яна Бронського без особливого захвату. Вони йому не довіряли, вони вже махнули на нього рукою й відверто заявили, що вже запідозрили були, нібито він, секретар Бронський, надумав утекти. Ян спробував відкинути ці звинувачення. Але ніхто не хотів його слухати, його просто поставили в ланцюжок, який невідь навіщо переносив мішки з піском із підвалу до операційної зали. Ті мішки й усілякий мотлох складали під вікнами, а важкі меблі, наприклад, канцелярські шафи, пересовували ближче до головного входу, щоб, коли що, можна було швидко забарикадувати його на всю ширину.

Якийсь чоловік поцікавився, хто такий я, але чекати, поки Ян відповість, йому було ніколи. Всі ходили знервовані, розмовляли то надто гучно, то, через зайву обережність, дуже тихо. Про мій барабан і його нужду тут, здавалося, ніхто й не думав. Коменданта Кобиєли, на кого я покладав такі надії і хто мав повернути пристойний вигляд отому шматку брухту, що теліпався в мене на череві, ніде не було видно взагалі, — мабуть, десь на другому чи третьому поверсі він гарячково, як і листоноші та службовці в операційній залі, складав туго набиті мішки з піском, що мали захистити пошту від куль. Оскар був тут для Яна тягарем. Отож скоро лиш чоловік, якого всі називали доктором Міхоном, розпорядився, що має робити Ян, я хутко вшився геть. Поникавши трохи, я, намагаючись обходити десятою дорогою того доктора Міхона — він ходив у польському сталевому шоломі й вочевидь був директором поштамту, — я надибав сходи на другий поверх, а там, майже в кінці коридору, досить чималу кімнату без вікон, де ніхто ані перетягував ящики з набоями, ані складав мішки з піском.

На підлозі там стояли щільно один побіля одного коші на коліщатах — схожі на ті, в яких зберігають білизну, — і в них було повно-повнісінько конвертів, обліплених барвистими марками. Кімната була невисока, шпалери — вохряного кольору. Пахло трохи гуміарабіком. Світила гола електрична лампочка. Оскар був надто стомлений, щоб шукати вимикача. Десь далеко-далено дзвони на Святій Марії, Святій Катерині, Святому Івані, Святій Бриґіті, Святій Варварі, Трійці й Святому Тілі нагадували: вже дев'ята година, Оскаре, пора спати! Отож я ліг в один із кошів з листами, поклав поруч такого самого стомленого, як і сам, барабана й заснув.