Розділ «Брухт»

Разів два-три на місяць я чув, як опівночі дядько Ян стукає кісточками пальців у вікно нашої вітальні. Мацерат відслоняв Гардину, трохи прочиняв вікно, і обидва, вкрай збентежені, так і стояли, поки той чи той нарешті знаходив рятівне слово й пропонував зіграти о такій пізній порі в скат. Вони забирали з городньої крамниці Ґрефа, а коли той не хотів — не хотів через Яна, не хотів, бо як колишній ватажок скаутів (свою групу він тим часом розпустив) мав поводитись обачно, до того ж у скат він грав поганенько й не дуже охоче, — тоді третім сідав здебільшого пекар Александер Шефлєр. Щоправда, цей теж не любив сидіти за одним столом навпроти мого дядька Яна, але досить приязне ставлення до моєї бідолашної матусі, яке перейшло, ніби у спадок, на Мацерата, а також Шефлєрова теза про те, що крамарі мають триматися гурту, змушували куцоногого пекаря поспішати на Мацератів заклик з Кляйнгамервеґ до нас, сідати до столу у вітальні, блідими, ніби поточеними червою, борошнистими пальцями тасувати карти й роздавати їх, неначе булочки голодним людям.

Ці заборонені ігри починалися здебільшого аж за північ, а завершувались о третій, коли Шефлєр мусив уже бігти до себе в пекарню, тож мені лише зрідка щастило — в нічній сорочці, якомога тихіше — вибратися з ліжечка й непомітно, до того ж без барабана прослизнути в темний куточок під столом.

Як ви досі вже встигли, либонь, завважили, під столом я ще здавна влаштував собі місцинку, з якої було дуже зручно спостерігати. Там я провадив усілякі порівняння. Одначе як же змінилося все після смерти моєї бідолашної матусі! Гай-гай, де дівся тепер той Ян Бронський, який поверх столу поводився обережно, хоч і програвав партію за партією, зате під столом роззутою, в самій шкарпетці ногою хоробро йшов на завоювання між ногами в моєї матусі. Тепер, у ці роки, під столом уже не було еротики, а про кохання годі й думати. Шість холош із різної тканини в сосонку обтягували шість більшою чи меншою мірою волохатих ніг — одні були голі, інші надавали перевагу підштанникам, — і кожна намагалася навіть випадково не торкатися решти ніг, які вище, поверх столу, ширшали, товщали — одне слово, просто переходили собі в тулуби, плечі та голови й намагалися грати в гру, яку з політичних міркувань, власне, треба було б заборонити; а втім, це не означало, що після кожної виграної чи програної партії ніхто за столом скрушно не зітхав чи не радів перемозі: Польща програла, не звертаючись по позичку, Вільне місто Данциг щойно впевнено виграло для Великого німецького райху гру з найменшими ставками...

Неважко було передбачити, що колись цим маневрам зі скатом зрештою настане кінець — як рано чи пізно настає кінець будь-яким маневрам, і вони вже в так званих реальних умовах, сказати б, на вищому рівні повторюються конкретними фактами.

На початку літа тридцять дев'ятого року з'ясувалося, що на щотижневих зустрічах осередкових керівників Мацерат знайшов собі картярів простіших, ніж польські поштові службовці та колишні ватажки скаутів. Ян Бронський хоч-не-хоч мусив тепер приставати до свого берега й завів дружбу з поштовиками, наприклад, з комендантом будівлі інвалідом Кобиєлою, в якого після служби в легендарному легіоні маршала Пілсудського одна нога була на кілька сантиметрів коротша від другої. Та попри цю кульгаву ногу, комендант із Кобиєли вийшов досить справний, до того ж він був на всі руки майстер, і я покладав великі надії на його добре серце — може, гадав собі, він полагодить мого хирлявого барабана. І лише через те, що шлях до Кобиєли пролягав через Яна Бронського, я майже щодня, десь годині о шостій вечора, навіть у пекельну серпневу спеку ставав на пост неподалік від Польської слободи й очікував Яна, що зазвичай виходив з роботи здебільшого хвилина в хвилину. Але він не виходив. Нерідко я, не замислюючись, власне, над тим, що там робить так пізно мій гаданий батько, простоював отак до сьомої чи й до пів на восьму. А він усе не виходив і не виходив. Я міг би податися, звісно, й до тітки Гедвіґ. А що, коли Ян захворів, лежить з температурою або зламав ногу, і її взяли в гіпс? Отож Оскар не сходив з місця і вдовольнявся тим, що тільки час від часу позирав на завішані Гардинами вікна в помешканні секретаря Польської пошти. Якась дивна нерішучість не давала Оскарові зайти до тітки Гедвіґ, теплий, материнський погляд коров'ячих очей якої навіював на нього журбу. До того ж він недолюблював дітей Бронських, своїх гаданих однокровних брата й сестру. Вони поводилися з ним, наче з лялькою. Їм кортіло з ним гратися, крутити його сяк і так, мов іграшку. Але хто дав право п'ятнадцятирічному Стефану, майже його одноліткові, обходитися з ним по-батьківському, зверхньо, раз у раз його повчати? А ота десятирічна Марґа з кісками й личком, схожим на гладкий місяць уповні, для неї Оскар хто — просто безвладна лялька, яку можна вдягати й роздягати, цілими годинами розчісувати, прилизувати, осмикувати й виховувати? Ну звісно, вони обоє бачили в мені аномальну дитину, хлопчика-карлика, гідного співчуття, а себе вважали здоровими-здоровісінькими й багатонадійними. Воно й не дивно, адже вони були улюбленці в бабці Коляйчек, а я, на жаль, не давав їй ані найменшого приводу зробити своїм улюбленцем і Оскара. Ще б пак, мене ж бо казочками та книжечками з картинками не візьмеш. Те, чого я сподівався тоді від своєї бабці й про що й тепер іще пишу з усіма подробицями і з насолодою, було досить однозначне й тому навряд чи можливе: коли Оскар бачив бабцю, йому хотілося за прикладом діда Коляйчека пірнути під її спідниці і, якщо пощастить, до скону віків дихати лише в її затишку.

Чого тільки я не придумував, аби лиш залізти під бабусині спідниці! Не скажу, що їй не подобалося, коли в неї там сидів Оскар. Але вона завжди вагалася й здебільшого відмовляла мені, хоч будь-кому іншому, хто бодай трохи нагадував би Коляйчека, мабуть, дала б те пристановище, тільки я, хто не мав ні статури, ні сірників напохваті, як будь-який справжній палій, мусив щоразу вигадувати троянського коня, щоб потрапити до її фортеці.

Оскар бачить сам себе, як він ганяє, мов справжній трирічний малюк, за м'ячем, помічає, як у того Оскара м'яч ненароком закочується під спідниці, потім він під отим круглим приводом і сам прослизає туди ж таки, перше ніж бабця, розгадавши його хитрість, устигає кинути м'яча назад. Коли поруч були дорослі, бабця не дозволяла мені довго засиджуватися під спідницями. Бо дорослі з неї насміхалися, частенько непристойно натякаючи на те, як вона дівувала на осінньому картоплищі, й змушували її, хоч вона зроду не була бліда, надовго заливатися рум'янцем, що їй, шістдесятирічній та ще й майже сивокосій, досить-таки личило.

Одначе, коли бабця Ана була сама — щоправда, таке траплялося не часто, після смерти моєї бідолашної матусі я бачив її дедалі рідше, а коли їй довелося покинути рундучка на Ланґфурському базарі, то, по суті, й зовсім перестав бачити, — вона терпіла мене під своїми спідницями картопляного кольору добровільніше, охочіше й довше. І, щоб потрапити туди, навіть не треба було вдаватися до якоїсь безглуздої витівки з іще безглуздішим ґумовим м'ячем. Посуваючись із барабаном підлогою, підібгавши одну ногу й відштовхуючись другою від меблів, я наближався до бабиної гори, потім, діставшись до її підніжжя, підіймав паличками те чотиришарове шатро, опинявся під ним, давав усім чотирьом завісам одночасно впасти, на хвилинку завмирав і, дихаючи всіма своїми порами, цілком віддавався різкому запаху ледь пригірклого масла, який панував під цими чотирма спідницями всякчас і незалежно від пори року. І аж тоді Оскар починав барабанити. Хто-хто, а він добре знав, що любить послухати бабця, і я вибивав паличками шум жовтневого дощу, і цей шум нагадував їй про той, який вона наслухала, мабуть, біля багаття з картоплиння, коли Коляйчек із запахом палія, щодуху втікаючи від переслідувачів, шаснув під її спідниці. Я дудонів по блясі дрібним скісним дощем, поки до мого вуха вже починали долинати зітхання й імена святих, а ви тут уже самі здогадуйтеся, що означали ті зітхання й імена, які долинали до мого вуха, в дев'яносто дев'ятому році, коли моя бабця мокла під дощем, а Коляйчек сидів у теплі та затишку.

Отож коли в серпні тридцять дев'ятого я стояв навпроти Польської слободи й очікував Яна Бронського, на гадку мені часто спадала бабця. Адже вона могла бути в гостях у тітки Гедвіґ. Та хоч як спокушала мене думка посидіти під спідницями й подихати запахом згірклого масла, я не піднявся тоді на третій поверх і не подзвонив у двері з табличкою «Ян Бронський». Та й що запропонував би Оскар бабці? Барабан його був побитий, барабан його не видавав жодного звуку, барабан його забув, як шумить у жовтні дрібний скісний дощ, коли падає на багаття з картоплиння. А позаяк підступитися до бабці Ани можна було тільки в звуковому супроводі осіннього дощу, то Оскар так і стояв на Рінґштрасе, зустрічав і проводжав поглядом трамваї, які, подзвонюючи, підіймалися на Гересанґер, спускалися з нього й усі до одного їхали п'ятим маршрутом.

Чи сподівався я ще побачити Яна? Хіба я вже не махнув на все рукою й стояв на тому самому місці лише через те, що мені просто не траплялася зручна нагода відмовитися від свого наміру? Тривале очікування виховує людину. Але воно ж таки може й спокусити того, хто очікує, в думках змалювати собі очікувану зустріч із такими подробицями, що той, кого очікують, утратить будь-які шанси постати зненацька. І все ж таки Ян постав переді мною зненацька. Весь у полоні шанолюбної надії побачити його, хто ні про що не здогадувався, першим і привітати дробом на рештках свого барабана, я напружено стояв на своєму місці й тримав напоготові палички. Без будь-яких багатослівних пояснень я хотів заявити про своє базнадійне становище різким ударом, гучним бляшаним зойком. Я казав собі: ще п'ять трамваїв, ще три, ще цей один — і все; я малював собі в уяві всілякі страхи, придумував, нібито Ян перевіз усю свою сім'ю до Модліна чи Варшави, я бачив його старшим секретарем на пошті в Бромберзі чи в Торні, перечікував, ламаючи всі свої попередні клятви, ще одного трамвая й уже повернувся був обличчям у бік будинку, коли це раптом хтось схопив Оскара ззаду, й доросла рука затулила йому очі.

Я відчув м'які, сухі чоловічі долоні, що приємно пахли вишуканим милом: я відчув Яна Бронського.

Та коли він відпустив мене й, неприродно гучно розсміявшись, повернув обличчям до себе, виражати на блясі своє розпачливе становище було вже пізно. Отож я заткнув палички одночасно з обох боків за полотняні шлейки своїх коротеньких штанців, брудних і обшарпаних навколо кишень, позаяк тоді про мене ніхто не дбав. Звільнивши руки, я високо підняв барабана, що висів на сякому-такому мотузку, — підняв докірливо високо, майже до самого чола, так високо, як його велебність Вінке підіймав на месі проскуру, і як він, я теж міг би сказати: «Це — плоть моя і кров моя», але не зронив жодного слова, а тільки підняв угору ту понівечену залізяку і якихось докорінних, а то й зовсім чудесних перемін чи перевтілень також не зажадав; я хотів лише, щоб мені полагодили барабана, оце й усе.

Ян тієї ж миті урвав свій недоречний і, як я добре чув, напружений, нервовий сміх. Він побачив те, не побачити чого не можна було, — мій барабан, відвів погляд від пом'ятої бляхи, знайшов мої блискучі, й досі трирічні очі, в яких усе ще світилася щирість, спершу не розгледів у них нічого, крім двох синіх ірисів, які нічого не промовляли, в синіх ірисах — вогники, дзеркальні відображення, одне слово, все те, що звичайно оспівують у віршах, коли хочуть сказати про виразний погляд, а потім, коли вже не можна було не визнати, що погляд мій, по суті, нічим не різнився від першої-ліпшої калюжі на вулиці, ладній віддзеркалювати що завгодно, він нарешті зібрав у кулак усю свою добру волю — в його пам'яті вона була саме напохваті — й змусив себе побачити в моїх очах нехай і сірі, але з таким самим розрізом очі моєї матусі, де як-не-як стільки років йому віддзеркалювалася не лише прихильність, а й пристрасть. Та, може, Яна приголомшило його власне відображення в моїх очах, хоч це ще й не означало, що він — мій батько чи, правильніше сказати, той, хто мене зачав. Бо його, матусиним і моїм очам була властива та сама наївно-лукава, осяйно-дурненька краса, яка так личила майже всім Бронським, зокрема й Стефану, а також Марзі, хоч і трохи менше, зате моїй бабці та її братові Вінценту — більше. А ось у мені, попри мою синьоокість в обрамленні чорних вій, пульсувала й дещиця коляйчеківсько-палійської крови — згадаймо лишень про те, як я розтинав скло, — тоді як для того, щоб домислити на моєму обличчі райнсько-мацератівські риси, треба було докласти неабияких зусиль.

Якби тієї хвилини, коли я підняв барабана й заграв очима, хто-небудь навпрямець звернувся до Яна із запитанням, на яке він так не любив відповідати, то саме тієї хвилини навіть йому довелося б визнати: «Так, це дивиться на мене його мати Аґнес. А може, це я дивлюся сам на себе. У нас із його матір'ю було надто багато спільного. Можливо також, це дивиться на мене мій дядько Коляйчек, який тепер чи то в Америці, чи то на дні морському. Не дивиться на мене лише Мацерат, але так воно й краще».

Ян скинув з мене барабана, покрутив його в руках, обстукав. Ян, цей непрактичний чоловік, що навіть не вмів як слід підстругати олівця, вдавав, нібито щось тямить у тому, як полагодити бляшаного барабана! Він вочевидь ухвалив якесь рішення, що траплялося з ним не часто, і взяв мене за руку — мені це одразу впало в око, адже поспішати тут не було потреби, — перетнув зі мною Рінґштрасе, дійшов — так само тримаючи мене за руку — до п'ятачка на трамвайній зупинці Гересанґер і, коли під'їхав п'ятий трамвай, уліз, тягнучи мене за собою, до причіпного вагона для курців.

Оскар здогадувався: ми їдемо в місто, до Польської пошти на Гевеліусплац, там є комендант Кобиєла, що має і струмент, і руки, до яких ось уже кілька тижнів аж проситься потрапити Оскарів барабан.

Наша поїздка в трамваї могла б стати такою собі веселою прогулянкою, якби це не було напередодні першого вересня тридцять дев'ятого року і якби дорогою від Макс-Гальбе-плац до центру так не дзеленчали і перший, і другий вагони п'ятого маршруту, напхом напхані хоч і стомленими, однак досить галасливими купальниками з брьозенського пляжу. Який чудесний вечір наприкінці літа, за лимонадом через соломинку ми провели б у кав'ярні «Вайцке» після того, як віддали б лагодити мого барабана, якби при вході до гавані, саме навпроти Вестерплате, не стояли на якорі оті два лінкори — «Сілезія» і «Шлезвіґ-Гольштайн», — демонструючи цегляному муру, що за ним були склади боєприпасів, свої сталеві корпуси, спарені обертові башти й важкі гармати! Як добре було б подзвонити в двері сторожки Польської пошти й довірити комендантові Кобиєлі полагодити звичайнісінького дитячого барабана, якби зсередини ту будівлю ще кілька місяців тому не обклали панцерними плитами й не обернули на фортецю, а доти звичайнісіньких поштових службовців, операторів, листонош після суботніх та недільних зборів у Гдінґені й Оксгьофті — на її Гарнізон.

Ми під'їздили до Олівської брами. Спітнілий Ян Бронський не відводив очей від запилюженої зелені дерев на Гінденбурґалєе й курив свої сигарети із золотистим мундштуком частіше, ніж йому звичайно дозволяла його ощадність. Я зроду ще не бачив, щоб мій гаданий батько так обливався потом, якщо не брати до уваги тих двох-тьох разів, коли Оскар спостерігав, як вони з матусею вовтузилися на канапі.

Але бідолашна моя матуся вже давно лежала в землі. То чому ж тоді так кидало в «піт Яна Бронського? Аж коли я вже просто не міг не завважити, як майже перед кожною зупинкою Яна так і пориває вискочити з вагона, але щоразу, коли він уже ось-ось мав підхопитися, йому спадало на думку, що з ним їду я, що задля нас із барабаном доведеться знову сісти, — аж тоді я збагнув: потом Яна проймає через Польську пошту, яку він, бувши державним службовцем, мав захищати. Адже один раз він уже був утік, потім, уздрівши на розі Рінґштрасе й Гересанґер мене й мого калікуватого барабана, згадав про свої обов'язки службовця, вирішив повернутися, потяг за собою й мене, хоч ніякий я не службовець і захисник поштамту з мене теж ніякий, а тоді всю дорогу тільки те й робив, що пітнів та курив. Чому ж він усе ж таки не зійшов із трамвая ще раз? Я ж бо не став би йому на заваді, запевне. Адже він був чоловік іще в розквіті сил, йому ще не виповнилося й сорока п'ятьох, і очі він мав сині, й чуб каштановий, і руки доглянуті, хоч вони й тремтіли, і якби він не обливався так жахливо холодним потом, то Оскар, сидячи поруч зі своїм гаданим батьком, удихав би запах одеколону, а не поту.

Біля Дров'яного базару ми зійшли й далі попростували пішки Старомісним Грабеном. Літо добігало кінця, стояв тихий, ані шелесь, вечір. Дзвони в Старому місті, як завжди перед восьмою годиною, сповнювали небо своїм бронзовим теленьканням. Передзвін, від якого цілими хмаровищами спурхували голуби. «Вірність і честь бережи до могили». Це лунало так гарно, що аж сльози на очі наверталися. Проте всі довкола сміялись. Із трамваїв, що приїздили з пляжів Ґлеткау й Гойбуде, напхані тисячами свіжовикупаних відпочивальників, сходили жінки з по-літньому засмаглими дітьми, з волохатими халатами, пістрявими пляжними м'ячами й вітрильничками. Молоді дівчата з іще заспаними очима швиденько лизали малинове морозиво. Одна п'ятнадцятирічна впустила на землю морозиво у вафельній трубочці, вже хотіла була нахилитись і підібрати свою лакоминку, але, побачивши, що вона розтеклася, завагалась і залишила її на бруківці на поталу підошвам майбутніх перехожих. Скоро дівчина стане дорослою і серед вулиці морозива вже не лизатиме.