Розділ ««Бляшаний барабан» Ґюнтера Ґраса, або чи розуміємо ми світ, у якому існуємо?»

Безумовно, Бена і Ґраса багато що розділяє: першому зовнішній світ просто «нецікавий», а про другого, як би того не хотів, не скажеш (адже в противному разі автор наш не подавав би нам реальне так невиправно смішним і до смішного невиправним). Бен на так звану «дійсність, що нас оточує» нібито взагалі не звертає уваги, а Ґрас, зусібіч її роздивившись, не приймає, понад сказане, звинувачує у «вродженій» невиправності. Тож у нього на лаву підсудних потрапляють не окремі держави, інституції, суспільні утворення і т. д., і т. п., а, я б сказав, Світобудова як така... Тобто, зрештою, те ж саме, що в Бена.

Як бачите, мене цікавлять аж ніяк не буквальні збіжності бенівської і Ґрасівської думки. Таких збіжностей, гадаю, взагалі не існує. Але поза будь-яким сумнівом, до феномена мистецтва обидва ці митці ставляться в принципі однаково.

Адже що в першу чергу робить «Бляшаний барабан» великим (може бути навіть дуже великим) мистецьким явищем? Гадаю, що специфічність авторської позиції: творець Ґрас не стає на чийсь бік саме так, як не стояли на чиємусь боці Франсуа Рабле і «Ґарґантюа і Пантаґрюель», або Сервантес у «Дон Кіхоті», або, нарешті, Лоренс Стерн у «Тристрамі Шенді»... Інакше кажучи, Ґрас, як і Бен, гадають, що мистецтво — це насамперед «рівновага»? Проте не та рівновага, що є суттю мистецтва класиків. Адже в часи, скажімо, Данте чи Петрарки (не мовлячи вже про Корнеля і Расіна) воно трималось на довір'ї до сущого, а нині переважно тримається на явному до нього недовір'ї.

Здається мені, автор «Бляшаного барабана» був би непомалу здивований, почувши, що хтось гадає, буцімто він уникає висновків. І все-таки я на цьому продовжую наполягати. Щоправда, Ґрас лише там і тоді їх уникає, де і коли заходить мова про окремі складові людського мурашника. Адже вирок з великої літери (до речі, він вимагає великої мужности) згадуваній світобудові все-таки виноситься. То вже інша річ, що світобудову, як би ми того не хотіли, не покараєш. Бо нема у нас на те ні снаги, ні засобів...

А завершити увесь цей твір мені хочеться ось такою невигаданою історією, радше сумною, аніж безглуздою. Так сталося, що я протягом свого довгого життя зустрічався з багатьма уславленими німецькими письменниками — східними і західними. Тільки не з Ґюнтером Брасом.

Відвідавши в 1971 році тодішню ФРН, я, певна річ, зателефонував йому в Західний Берлін. Він сказав: «Приїжджайте...» — і назвав дату. «Але це неможливо», — заперечив я. «Чому?» — дещо роздратовано кинув Ґрас, але тут-таки й зрозумів причину: «А й справді, звичайно ж... Західний Берлін... тоді знаєте що, давайте зустрінемося в Берліні, у «вашому», Східному. Я приїду туди на метро»...

Одначе його ідеї не судилося здійснитися: з'ясувалося, що моя віза не дійсна не лише для «ворожого» західного Берліна, але і для «братнього» Східного. Їдучи в Кьольн, я перетинав це місто без жодної зупинки у наглухо закритому, ніби «запломбованому» вагоні.

Чи не правда, що ця історія своєю абсурдністю з «Бляшаним барабаном» у певному сенсі кореспондує?..

Дмитро ЗАТОНСЬКИЙ