Розділ ««Бляшаний барабан» Ґюнтера Ґраса, або чи розуміємо ми світ, у якому існуємо?»

І за це Панург — до того ж у церкві — нацькував на неї зграю псів, привабивши їх гострим духом сучки: «пси, — оповідає Рабле, — почули запах зілля, що ним він обсипав пані, звідусюди забігли в церкву і кинулися просто на неї. Маленькі й великі, гладкі й сухоребрі, всі опинилися тут, і, виставивши свої причандали, заходилися обнюхувати пані і з усіх боків на неї мочитися. Світ не запам'ятає цього неподобства!» А проте ні щойно згадана, ні інші Панургом скоєні неподобства на його почесному місці в романній ієрархії не позначаються.

Чи не правда, що багато Оскарових вчинків як дві краплини води нагадують Панургові. Тут і там помічаємо одну й ту ж, я б сказав, знущальну «постмодерністську» хватку, один і той-таки цинічний «постмодерністський» дух. Одначе якщо Панург в очах Рабле і не «позитивний герой», то в кожному випадкові все ж не негативний.

Річ у тому, що Ґрас у певному сенсі повертає нас в раблезіанську атмосферу (а саме до її висхідної цілісности, що робить ніби неможливе все ж мислимим). І тоді адекватне уявлення про цей гірший із світів стає досяжним персонажеві за всіма іншими показниками ( і головне — «правилами») негативному, тобто в нашому конкретному випадкові Оскарові Мацерату...

Постмодернізм, на що я вже неодноразово мав нагоду звернути увагу, заперечує соціальний Поступ і не вірить у кінцеву Добру Мету. Що, певна річ, тут-таки позначається на власній його поетиці: мовляв, позаяк у нас нема гербового паперу, ми змушені писати навіть не на простому, а взагалі між рядками чиїхось брудних чернеток...

Інакше кажучи, негативному персонажеві доводиться, повторюю ще раз, брати на себе прерогативу героя позитивного. Що, слід сказати, аж ніяк не підступний спосіб зайвий раз познущатися над «антиподом», а радше реакція невідворотна... Як, між іншим, і спонтанний прояв якоїсь внутрішньої, вельми, слід визнати, парадоксальної суті речей...

Але маємо і щось ніби протилежне: герой, здавалося б, поза сумнівом позитивний починає глумитися над усталеними принципами, над істиною, над вірою й справедливістю... У того ж Рабле в «Гаргантюа і Пантаґрюелі» такий-собі суддя Бридуа протягом довгих років вирішував усі позови, просто кидаючи гральні кеглі, і не маючи за весь той час жодної рекламації: не лише особи, що вигравали процес, а й ті, що його програвали, незмінно почувалися задоволеними...

Навіть Панург, за словами Рабле, «засумнівався у можливості полагоджувати справи наздогад, та ще протягом тривалого часу». А інший зух з почту принца, Епістемон, — той самий, що побував у підземному царстві, а отже, чимало побачив, — не міг надивуватися, «як усе це могло минутися безкарно». Лише Пантаґрюель твердо стояв на боці Бридуа, хоча, проте, й мотивував, звертаючись до вищої інстанції, свою позицію доказами вельми хисткими, якщо взагалі не збитошними: «... не без волі Божої всі інші його вердикти, що виносилися також з використанням гральних кеглів, ваш шановний верховний суд визнав правильними, слава ж Господня, як вам те відомо, незрідка проявляється у зганьбленні мудрих, позбавленні влади сильних і піднесенні простих і смиренних».

Словом, ніхто не бачить світ правильніше, аніж цілковито неправильний герой... Ні, це не credo постмодернізму — радше, внутрішня його специфіка, що її Ґрас угадав з дивовижною достеменністю. А з неї, тобто зі згаданої специфіки, вже випливає і все інше: своя поетика, своя естетика, своя логіка. Все, звісно, цілковито перекинуте...

Ось, нібито, і все, що мені хотілося тут розповісти про лауреата Нобелівської премії Ґюнтера Ґраса, про його твір «Бляшаний барабан», що за нього він цю премію нарешті отримав, і про явище, яке нині називається «постмодернізмом».

А втім, «усе», якщо не брати до уваги двох post scriptum'ів: одного — більш довгого, а другого — зовсім короткого.

Сподіваюсь, ви ще пам'ятаєте зміст новели «1956» із книги Ґраса «Моє сторіччя»? Там нібито знайшли спільну мову безповоротно лівий Бертольд Брехт і безповоротно «правий» Ґотфрід Бен. Взагалі і в цілому це навіть могло б бути правдою... Брехт і справді колись славив соціалістичну революцію, симпатизував СРСР, тривалий час жив і творив у НДР. Що ж стосується Бена, то він після того, як до влади прийшов Гітлер, на відміну від багатьох своїх колег, нацистську Німеччину не покинув, а в дні війни навіть слугував вермахту — щоправда, як лікар.

Згідно з Ґрасом, Бен і Брехт зійшлися на конформізмі. Одначе, на мій погляд, все набагато складніше, коли мова йде про митців, зокрема про митців вельми значних. «Митець, як звикле, асоціальний, живе винятково внутрішнім життям, він абсолютно не зацікавлений у розповсюдженні, розтлумачуванні й покращенні чого б там не було, він абсолютно не зацікавлений у культурі». Це цитата з книги Ґотфріда Бена «Подвійне життя» (1950).

Позаяк нам з вами довгі десятиріччя постійно втовкмачували, нібито найголовнішим для митця є його світогляд, а відтак із світогляду висновується участь у громадському житті, наведена тут думка може видатися деяким читачам мало не блюзнірством і в будь-якому разі такою, що реальній дійсності аж ніяк не відповідає. Але мене могла б тут, мабуть, збентежити лише декларована Беном «незацікавленість» у культурі. А втім, ці його слова навряд чи варто тлумачити аж так буквально.

Наведу ще дві сентенції з книги «Подвійне життя»: «Всі речі змінюють вигляд, всі поняття і категорії наповнюються іншим змістом, коли на них дивляться з погляду мистецтва». Це перша з обіцяних сентенцій. А ось і друга: «Твір виникає у замкненому просторі. Те, що люди називають динамізмом, вкладаючи в це щось революційне, поступальне, те, що розпросторює виднокіл, — усе це стосується інших сфер буття, все це лише передумови, адже мистецтво статичне. Його зміст — рівновага між традицією й оригінальністю».

Виявляється, що сказане Беном до Брехта нібито жодного стосунку не має, позаяк Брехтове мистецтво — «бойове», «безкомпромісне», «революційне»: і творилося воно лише заради того, щоб «переробити світ»? Можливо, так воно і було на припочатку, в наївні, «піонерські роки брехтівської творчости. Але якби автор «Доброї людини із Сезуана» й «Матінки Кураж» назавжди залишився таким, яким починався, то чи й зумів би стати всесвітньою сенсацією. Адже більшість його глядачів, його читачів приваблювала до себе (навіть якщо вони не завжди те усвідомлювали) не брехтівська ідеологія, а брехтівське мистецтво, його, якщо скористатися формулою Бена, — «замкнений простір».

І, перебравшись у НДР, Брехт, хай це і здаватиметься комусь дивним, — не лише не втратив свободи дій, але, навпаки, ще й розпросторив її кордони. Адже тамтешні функціонери тремтіли зо страху на саму думку, що його театр «Берлінський ансамбль» в один прекрасний день може покинути Східну Німеччину. У кожному разі, сам Брехт, маючи швейцарський паспорт, легко міг би такий крок зробити. А без Брехта «Берлінський ансамбль» тут-таки й припинив би своє існування. Що, напевно ж, вельми боляче ударило б по реноме НДР...

Тим не менше Ґрас у «Моєму сторіччі» кпить з Бена і Брехта, звинувачуючи обох у конформізмі... Правди ніде діти, якесь моральне право у нього на це було. Одначе лише тією випадковою обставиною зумовлене, що народився він набагато пізніше і Бена, і Брехта. Саме тому доля його багато від чого устерегла, і в першу чергу від фатальних помилок, майже неминучих у митців буремних 20-х і трагічних 30-х років.

Тоді, наприклад, багато хто свято вірив, буцімто можуть вибирати тільки між комуністами і нацистами.

Але ось що, з одного боку, дивує, а з другого — ніби й заспокоює в «Бляшаному барабані» (чого, на жаль, не скажеш про всі новели «Мого сторіччя»): тут автор відмовляється бути суддею, відмовляється нав'язувати читачеві якусь ідеологічну доктрину. По суті, Ґрас на практиці обстоює мало не той-таки «кодекс чести» митця, який маємо в процитованому уривку із «Подвійного життя» Бена.

Не виключено, що Ґрас обурився б, почувши, що його вважають істотою «асоціальною» — тим, хто, подібно до Бога, має намір жити винятково «внутрішнім життям». І, треба зізнатися, що «в миру» або «в побуті» Ґрас буває вельми і вельми політично ангажованим. Це позначається не лише на «Моєму сторіччі», але іноді навіть і на «Бляшаному барабані». А проте, як читач уже міг, гадаю, відчути, Ґрас тут ніколи не опускається до «висновків», тим паче — до нав'язування своєї оцінки, тобто до відверто суб'єктивної інтерпретації світу, що всіх нас оточує...