Розділ «Звуження від узголів'я до ніг»

Коли матуся померла, червоні язички полум'я на обичайці мого барабана трохи зблякли, зате білий лак став іще білішим і таким сліпучим, що навіть Оскар інколи мимоволі примружував очі.

Поховали мою бідолашну матусю не в Заспе, як вона того іноді вголос бажала, а на невеличкому тихому кладовищі в Брентау. Там-таки лежав і її вітчим, порохняр Греґор Коляйчек, який у сімнадцятому помер від грипу. Похоронна процесія, як і годиться, коли люди проводжають в останню путь улюблену господиню бакалійної крамниці, виявилася досить чималою, в ній можна було побачити обличчя не лише постійних покупців, а й посередників від усіляких торговельних фірм і навіть представників від конкурентів, як, скажімо, бакалійник Вайнрайх та пані Пробст із продовольчої крамниці на Герташтрасе. До каплички на кладовищі в Брентау весь той тлум навіть не вліз. Пахло квітами й чорними костюмами, просяклими нафталіном. У відкритій труні моя бідолашна матуся мала жовте, змучене обличчя. Під час тієї тривалої церемонії я не міг позбутися враження, що в неї ось-ось скинеться голова, і вона знову виблює, всередині в ній ще лишилося щось таке, що прагне вихопитись назовні, — не тільки тримісячний зародок, що, як і я, не знає, котрому з батьків завдячувати життям, не тільки він прагне вийти на волю і, як і Оскар, зажадати, щоб йому подарували барабана, ні — там є ще риба, і, звісно ж, не сардини в олії, про камбалу вже й казати не хочу, я маю на увазі шматочок вугра, кілька зеленувато-білих волокон вутрятини, вугра від морського бою в Скаґераку, вугра з молу в Нойфарвасері, вугра від Страсної п'ятниці, вугра, що виповз із конячої голови чи, може, навіть з її батька Йозефа Коляйчека, який потрапив під пліт і дістався вуграм, вугра від твого вугра, бо вугор — він на вугра й обертається...

Але матуся не виблювала. Вона лишила вугра в собі, взяла його з собою, в землю, щоб нарешті мати спокій.

Коли чоловіки зняли з труни віко, щоб накрити обличчя моєї бідолашної матусі, сповнене рішучости й водночас відрази, Ана Коляйчек ухопила чоловіків за руки, а тоді, топчучи квіти біля труни, кинулася на доччине тіло, й ридала, і рвала дорогий білий саван, і надривно кричала по-кашубському.

Згодом багато хто казав, нібито бабця проклинала Мацерата, якого вважали моїм батьком, і називала його вбивцею своєї доньки. Згадувала вона, мовляв, і про те, як я впав зі сходів у підвалі. Вона підхопила матусину вигадку й не давала Мацератові забути про його немовбито провину в моїй немовбито лихій долі. Бабця раз у раз звинувачувала Мацерата й потому, хоч той, попри всі політичні переміни, по суті, згнітивши серце, шанував її, а у війну помагав і цукром, і штучним медом, і кавою та гасом.

Городник Ґреф і Ян Бронський, що плакав тоненьким голосом, мов жінка, відвели мою бабцю вбік. Чоловіки нарешті змогли закрити віко й прибрати того виразу обличчя, який вони прибирають щоразу, коли збираються взяти труну на плечі. Там, на напівсільському кладовищі в Брентау, де було двоє піль — по одному з кожного боку в'язової алеї, де стояла капличка, що скидалася скорше на саморобну іграшку для різдвяної вистави з Ісусиком у яслах, де був колодязь із журавлем і не вгавав пташиний гамір, — там, на чистенько виробленій граблями кладовищенській алеї я, ступаючи вслід за Мацератом на чолі жалобної процесії, вперше замилувався формою труни. Згодом мені ще не раз траплялася нагода ковзнути поглядом по чорному, з бурим відтінком дереву, яке відбуває людині останню службу. Матусина труна була чорна. Від узголів'я до ніг вона звужувалася навдивовиж гармонійно. Чи є на цьому світі ще одна форма, яка б так само вдало відповідала пропорціям людського тіла?

От якби отак само звужувалися до ніг і ліжка! І щоб усі наші й звичні, й випадкові ложа також звужувалися до ніг! Бо, хоч би як ми розкарячувались, нашим ногам однаково дістається лише вузенька смужка, яка, починаючи від тієї ширини, яку вимагають для себе голова, плечі й тулуб, до ніг робиться чимдалі вужчою й вужчою.

Мацерат ішов одразу за труною. Циліндра він ніс у руках і, хоч як гірко тужив, з кожним своїм повільним кроком намагався випростувати коліно. Щоразу, коли я зводив ззаду на нього погляд, мені ставало шкода його: оця випнута потилиця, оті дві грубі, як рука, жили, що витикалися з-під комірця й ховалися під чубом...

Чому мене взяла за руку матінка Тручинська, а не Гретхен Шефлєр або не Гедвіґ Бронська? Матінка Тручинська мешкала на третьому поверсі в нашому будинку, а імені вона, певно, не мала, бо всі тільки так її й називали: матінка Тручинська.

Біля труни — його велебність Вінке зі служкою і з ладаном. Мій погляд ковзнув із Мацератової голови на вздовж і впоперек покраяні зморшками потилиці чоловіків, що несли труну. Довелося притлумити в собі несамовите бажання: Оскарові забаглося вискочити на труну. Йому замандюрилося сісти на самому верху й забарабанити. Тільки ж Оскар хотів вибивати своїми паличками не на бляшанці, а на вікові. Коли вони, похитуючись, нестимуть труну, Оскар хотів сидіти на ній верхи. Коли всі ті, що ступають позад нього, вслід за його велебністю проказуватимуть слова молитви, Оскар хотів задавати їм ритм. Коли біля ями труну поставлять на дошки й линви, Оскар хотів і далі сидіти верхи на ній. Коли триватиме проповідь, дзеленькатимуть дзвоники, куритиметься ладан і бризкатимуть свяченою водою, він хотів вистукувати свою латину на дерев'яному віку й дочекатися, доки його опустять на линвах разом із труною в могилу. Оскар хотів туди вкупі з матусею й зародком. Він хотів бути внизу, а ті, що лишаться вгорі, нехай набирають повні жмені землі й кидають її вниз; Оскар не хотів вилазити з ями, він хотів сидіти на вужчому кінці труни й барабанити, барабанити навіть під землею, якщо там узагалі можна барабанити, — доти, доки палички випадуть йому з рук, дерево — з-під паличок, поки матуся задля нього... поки він задля неї... поки всі, одне задля одного обернуться на тлін, поки плоть дістанеться землі і її мешканцям; навіть кісточками пальців Оскар залюбки барабанив би для ніжних хрящиків зародка — якби ж тільки можна було, якби ж тільки йому дозволили.

Але на вікові ніхто не сидів. Необтяжена труна погойдувалася попід в'язами та плакучими вербами на кладовищі в Брентау. Пістряві паламареві кури видзьобували серед могил черв'яків — сіяти не сіяли, а врожай збирали. Потім під березами. Я — позаду Мацерата, за руку з матінкою Тручинською, відразу за мною — моя бабця, її вели Ґреф і Ян; Вінцент Бронський попідручки з Гедвіґ, мала Марґа за руку зі Стефаном — перед Шефлєрами. Годинникар Лаубшад, старий добродій Гайландт, трубач Майн — щоправда, без своєї бляшанки й навіть досить тверезий.

Аж коли все завершилось і люди почали висловлювати співчуття, я вгледів Сиґізмунда Маркуса. Чорний і знічений, він приєднався до тих, хто подавав руку Мацератові, мені, бабці та Бронським і мав бажання щось пробурмотіти. Спершу я навіть не збагнув, чого від Маркуса зажадав Александер Шефлєр. Вони були ледве знайомі, якщо взагалі знали один одного. Зрештою до торговця іграшками підійшов і музикант Майн. Вони стояли за невисоким живоплотом із того зеленого зілля, яке, коли його розім'яти в пальцях, залишає сліди й гірке на смак. Пані Катер з донькою Зузі, що підросла надто швидко й стояла, затулившись носовою хустиною й шкірячи зуби, саме висловлювали Мацератові співчуття і не могли обійтися без того, щоб не погладити мене по голові. Голоси за живоплотом стали гучнішими, але зрозуміти їх було важко. Трубач Майн тицяв пальцем Маркусові в його чорний костюм, підштовхуючи його так перед собою, а тоді схопив крамаря попідруки ліворуч, Шефлєр — праворуч, і обидва, пильнуючи, щоб Маркус, який тепер задкував, не перечепився через якусь могилу, вивели його на центральну алею й показали, де ворота. Той, схоже, подякував за підказку й рушив до виходу, навіть циліндра надів і вже не озирався, хоч Майн і пекар дивилися йому вслід.

Ні Мацерат, ні матінка Тручинська не помітили, як я чкурнув і від них, і від тих, хто підходив висловити співчуття. Вдавши, буцімто йому приспічило, Оскар спершу позадкував повз гробокопа з його помічником, а відтак кинувся бігти, не шкодуючи плюща під ногами, дістався до в'язів і наздогнав Сиґізмунда Маркуса ще перед воротами.

— Оскарчику?! — здивувався Маркус. — Скажи на ласку, чого вони від Маркуса хочуть? Що він такого зробив, чим таке заслужив?

Я не знав, що зробив Маркус, я взяв його за спітнілу долоню, провів у розчахнуті куті ворота, і ми обидва, хоронитель моїх барабанів і я, барабанщик, можливо — його барабанщик, побачили перед собою Пришелепка Лео, що, як і ми, вірив у рай.

Маркус цього чоловіка знав, бо Пришелепка в місті знали всі. Я про нього чув, розповідали, що коли Лео ще вчився в семінарії, всі оті святі таїнства, конфесії, небеса, пекло, життя і смерть — весь світ одного сонячного дня довів сіромаху до такого божевілля, що його уявлення про цей світ стало хоч і божевільним, зате цілком завершеним.

Пришелепко Лео промишляв тим, що після кожного похорону — а він знав про всі панахиди — очікував жалобну процесію в чорному, лиснючому бахматому костюмі й білих рукавичках. Ми з Маркусом зметикували, що до цих кутих кладовищенських воріт Лео привів, сказати б, професійний обов'язок, і тепер він стояв, закотивши світлі водяві очі й ненастанно пускаючи слину назустріч процесії, а його білі рукавички були самим втіленням співчуття.

Середина травня, безхмарний сонячний день. На живоплотах і деревах повсідалися пташки. Кудахкають кури, символізуючи своїми яйцями і тим, що в них, безсмертя. У повітрі дзижчить і гуде. На свіжій зелені — жодної пилинки. Пришелепко Лео, тримаючи свого пошарпаного циліндра лівою рукою в рукавичці, легко, ніби пританцьовуючи, бо справді був не без іскри Божої, ступив назустріч нам із Маркусом, простяг розчепірену п'ятірню в просяклій пліснявою рукавичці й, мовби похитуючись од вітру, хоч на деревах не ворушився жодний листочок, СПИНИВСЯ перед нами — голова схилена набік, щось собі мурмоче, з рота звисає цівка слини, — поки Маркус, спершу вагаючись, потім рішуче поклав свою голу долоню в його чіпку рукавичку.

— Який гарний день! Тепер вона вже там, де все таке дешеве... А хіба ви не бачили Господа? Habemus ad Dominum. Щойно пройшов повз нас, поспішав. Амінь.

Ми й собі сказали «амінь», Маркус погодився з Лео, що день справді-таки гарний, і збрехав, що також бачив Господа.