Розділ «Святковий обід у Страсну п'ятницю»

На Макс-Гальбеплац ми зійшли, і матуся, всупереч моїм сподіванням, узяла попідруки Мацерата, а не Яна. Цей пішов поруч зі мною, тримаючи мене за руку й докурюючи матусину сиґарету.

На Лабесвеґ хатні господині — католички й далі вибивали килими. Поки Мацерат відмикав помешкання, я побачив на сходах пані Катер, яка жила на п'ятому поверсі по сусідству з трубачем Майном. Кремезними синьо-червоними руками вона підтримувала на правому плечі згорненого бурого килима. Під обома пахвами в неї лисніло біляве, злипле від солоного поту волосся. Килим звисав спереду й ззаду. Так само легко вона могла б нести, перекинувши через плече, п'яного чоловіка. Але її чоловік уже давно помер. Коли пані Катер проносила повз нас своє гладке тіло в чорній спідниці з лискучої тафти, в ніс мені вдарив її різкий запах: нашатир, огірок, карбід — видко, в неї саме було місячне.

Невдовзі по цьому в дворі почулося розмірене гупання палиці по килиму, яке переганяло мене з кімнати в кімнату, невідчепно переслідувало, поки зрештою я сховався до шафи на одяг у спальні, бо зимові пальта, які там висіли, поглинали майже весь передвеликодній гармидер.

Але до шафи мене загнала своїм гупанням не лише пані Катер. Матуся, Ян Бронський і Мацерат ще не встигли поскидати пальт, як уже завели суперечку про те, що готувати їсти на Страсну п'ятницю. Одначе самими вуграми вони не обмежилися, знов довелось побути цапом-відбувальцем і мені — через оте моє горезвісне падіння зі схотів у підвалі: мовляв, це ти винен, ні, ти винна, зараз я наварю супу з вугрів, і не будь такою мазаною, вари що завгодно, тільки не вугрів, так наче в підвалі мало консервів, дістань слоїка з лисичками, тільки не кидай відчиненою ляду, щоб нічого такого не сталося вдруге, о, ти знову своєї, я приготую вугрів, і баста, з молоком, гірчичкою, петрушкою й відварною картоплею, і лаврового листочка покладу, й гвоздику, та годі тобі, Альфреде, адже ти бачиш — вона не хоче, а ти ліпше не втручайся, я ж бо не марно купував вутрів, я їх гарненько випатраю, вимочу, ні й ні, ось коли вони вже стоятимуть на столі, тоді й побачимо, хто їх їстиме, а хто — ні, побачимо, побачимо...

Мацерат хряснув за собою дверима вітальні, зник на кухні, і ми почули, як він заходився там зумисне гучно поратись. Вугрів він убивав, роблячи надріз хрест-навхрест позаду голови, й матуся, що мала надто багату уяву, мусила сісти на канапу, що вслід за нею зробив і Ян. Обоє враз похапали одне одного за руки й зашепотілися по-кашубському.

Коли троє дорослих поділили отак між собою помешкання, я сидів уже не в шафі, я сидів також у вітальні. Біля кахельної груби стояв дитячий стільчик, отож я й дригав на ньому ногами, відчуваючи на собі Янів погляд і добре розуміючи, як обом цим заважаю; хоча, з другого боку, вони навряд чи на щось таке зважилися б, адже за стіною Мацерат, нехай навіть з вітальні його й не було видно, недвозначно погрожував напівдохлим вугром, розмахуючи ним, наче батогом. Ці двоє сплітали всі двадцять своїх пальців, стискали їх і притискали кожне до себе, суглоби в них хрускали, і це хрускання зрештою мене доконало. Невже ж мало того, що в дворі гупає, мов обухом по голові, ота Катерка? Хіба те її гупання, хоч і не наростаючи, не проникало крізь усі стіни, так наче вона вибивала свого килима вже поряд?

Оскар зіскочив із стільчика, трохи посидів навпочіпки біля груби, щоб не так вочевидь показувати, що він уже йде з кімнати, й нарешті, думаючи вже тільки про свій барабан, прошмигнув до спальні.

Щоб не здіймати зайвого шуму, я навіть не зовсім причинив за собою двері й задоволено відзначив, що мене так ніхто й не гукнув. Я все ще розмірковував, де Оскарові краще сховатися — під ліжком чи в шафі на одяг. Вибір я зупинив на шафі, бо під ліжком викачав би свого синенького матроського костюмчика, який так боявся порохні. Я сяк-так дотягся до ключа, крутнув його, розсунув дзеркальні стулки й барабанними паличками відвів убік нанизані на поперечину плічка з пальтами та іншими зимовими речами. Щоб дістатися до важкого одягу й зрушити його з місця, я мусив стати на барабан. Прогалина, що нарешті виникла посеред шафи, була хоч і не широка, однак досить простора для того, щоб у ній стало місця для Оскара, який вліз у неї й присів навпочіпки. Мені навіть пощастило — щоправда, довелося докласти трохи зусиль — посунути на місце дзеркальні стулки й закласти між ними шарфа, якого я знайшов на дні шафи, тож лишилася шпарина в палець завширшки, і крізь неї я міг спостерігати й дихати. Барабана я поклав на коліна, проте барабанити, навіть тихенько, не барабанив, а безвладно сидів, даючи випарам зимових пальт огортати мене й просякати наскрізь.

Як добре, що в нас була та шафа й важкі речі, які ледь-ледь дихали, даючи мені змогу зібрати докупи майже всі мої думки, пов'язати їх водно й піднести такому собі фантому, досить багатому, щоб прийняти мій дарунок зі стриманим, ледве помітним задоволенням.

Як і завжди, коли мені щастило зосередитись і жити відповідно до своїх можливостей, я перенісся думками до кабінету доктора Голаца на Брунсгьофервеґ і заново тішився тими моментами моїх відвідин щосереди, які були для мене такі важливі. Думки мої крутилися менше навколо лікаря, який щоразу так ґрунтовно мене оглядав, а більше навколо сестри Інґи, його асистентки. Вона мала право роздягати мене й одягати, тільки вона могла міряти мій зріст, зважувати мене й перевіряти, одне слово, всі оті експерименти, що їх провадив наді мною доктор Голац, сестра Інґа виконувала ретельно, хоч і якось трохи скрушно, після чого щоразу не без іронії повідомляла про ще одну невдачу, яку доктор Голац називав «певною мірою успіхом». Рідко дивився я сестрі Інзі в очі. Мій погляд і моє часом зацьковане серце барабанщика любили відпочивати на чистенькій, крохмальній білизні її сестринських шат, на легенькій конструкції, яку вона носила замість сестринського очіпка, на скромній, оздобленій червоним хрестом брошці. А як приємно було дивитись, як щораз по-новому спадають зборки на її халатику! Чи ж мала вона під тими зборками тіло? Її чимдалі старіше обличчя й грубі, попри старанний догляд, кістляві руки вказували на те, що сестра Інґа все ж таки жінка. Щоправда, запахів, які підтверджували б таку саму тілесну конституцію і властивості, які демонструвала моя матуся, коли Ян чи й Мацерат розбирали її в мене на очах, — таких духмянощів сестра Інґа не розливала. Вона пахла милом і ліками, що навіювали втому. Скільки разів траплялося так, що, поки вона вислуховувала моє невеличке і, як усі гадали, хворе тільце, мене змагав сон — легенький, навіяний зборками білого халатика, просяклий карболкою сон, сон без сновидінь, хіба що десь далеко-далеко її брошка збільшувалася до невідь і чого — до моря знамен, до відблисків зорі на альпійський схилах, до полів дикого маку, — збільшувалася, ладна вчинити бунт проти невідь і чого: проти індіанців, вишень, кровотеч із носа, півнячих гребенів, скупчення червонокрівців, — поки весь обрій заливала червона пляма, обертаючись на тло загадкової пристрасти, що здавалася мені тоді, та ще й тепер здається цілком природною, хоч знайти їй назву я й не можу, бо саме слово «червоний» ще нічого не каже, і кров, що тече з носа, тут не зарадить, а знамена з часом вицвітають на сонці, і коли я все ж таки кажу лише «червоний», то ця червона пляма не хоче мене знати, вона вивертає свої шати — і вони виявляються чорними, ось вона, Чорна кухарка, вона підходить, мене лякає жовтий колір, ошукує синій, синьому я не вірю, не бреше й не зеленіє мені зелений, зелена могила, в якій я пасуся, мене вкриває зелень, із зеленню я сам собі білий; біле перехрещує мене в чорне, чорне лякає жовтим, жовте ошукує синім, я не вірю, що синє — то зелене, зелене розквітає мені червоним, червона була брошка в сестри Інґи, вона носила червоного хреста, правильніше сказати, носила на пристібному комірчику свого сестринського халатика. Але не часто, навіть у шафі з одягом, щастило мені затриматися на цьому найоднобарвнішому з-поміж усіх вражень.

Строкатий гамір вихопився з вітальні, вдаривсь у дверцята шафи й потривожив мій напівсон, який тільки-тільки знеміг мене й був присвячений сестрі Інзі. Я сидів, ніби прохмелівши, з розпухлим язиком, барабан — на колінах, довкола різновізерунчасті зимові пальта, я вдихав запах Мацератової партійної уніформи, поруч висів шкіряний ремінь і портупея з гачком для карабіна, і жодної білої зборочки на сестринському халатику я вже не бачив; згори спадала вовна, висіли камвольні тканини, вельвет приминав фланель, над головою — колекція модних капелюшків останніх чотирьох років, біля ніг — чоловічі черевики, жіночі черевички, наваксовані халяви, підбори з підківками й без підківок — і смужка світла, яка падала з кімнати і завдяки якій я про все здогадувався; Оскар пошкодував, що лишив шпарину між стулками шафи.

Що вони можуть мені дати — оті, які сидять у вітальні? Нехай навіть Мацерат уже застукав тих двох на канапі, хоч таке навряд чи могло статися, бо Ян ніколи — не лише тоді, коли грали в скат, — не втрачав решток обережности. Мабуть — і так воно згодом і виявилося — Мацерат поставив на стіл у вітальні величезну супницю, повну вже готового картопляного супу з убитими, випатраними, вимоченими, відвареними, присмаченими всілякими приправами вуграми — він їх навіть скуштував, одне слово, тільки бери та їж, — а позаяк до столу ніхто сідати не хотів, то кухар заходився вихваляти свою страву, монотонно перелічуючи всі складові кулінарного рецепта й усі спеції. Матуся закричала. Вона закричала по-кашубському, а кашубської Мацерат і не розумів, і не любив, одначе мусив усе ж таки вислухати, і до нього, видко, таки дійшло, що вона мала на увазі, адже йтися могло лише про вугрів, і, як завжди, коли матуся кричала, нагадуючи про те, як я впав зі схотів, Мацерат не мовчав. Адже обоє добре знали свої ролі. Ян укидав репліки. Без нього театру не вийшло б. І нарешті дія друга: гуркає, відкриваючись, кришка піаніно, і без нот, із пам'яти, ноги на обох педалях, забігаючи вперед, відстаючи, збиваючись — мисливський хор із «Чарівного стрільця»: «Що порівнялося б на світі...» Але потім, саме коли лунає «Гей-гей-гей!», кришка піаніно з гуркотом падає, ноги спорскують з педалей, обертовий стільчик перекидається, матуся підступає ближче, ось вона вже в спальні, ще один погляд у дзеркальні стулки, і вона кидається — мені було добре видно в шпарину — впоперек на подружнє ліжко під синім балдахіном, ридає й заламує руки, заламує кожен пальчик, як ото робить покаянна Маґдалена на кольоровій репродукції в головах подружньої фортеці.

Досить довгенько я чую лише, як жалібно скиглить матуся, ледве чутно порипує ліжко та хтось глухо бурмотить у вітальні. Ян утамовує Мацерата. Мацерат просить Яна вгамувати матусю. Бурмотіння помалу стихає, Ян ступає до спальні. Дія третя: Ян стоїть біля ліжка, поглядаючи то на матусю, то на покаянну Маґдалену, потім обережно сідає край ліжка, гладить плечі й сідницю матусі, що лежить долілиць, заспокійливо щось каже по-кашубському й нарешті, позаяк слова не допомагають, запускає руку їй під спідницю, і вона перестає скиглити, а Ян відводить погляд від Маґдалени із заламаними пальцями... О, на це варто поглянути! Зробивши своє діло, Ян підводиться, витирає носовою хустиною пальці, а тоді гучно й уже не по-кашубському, щоб

зрозумів і Мацерат у вітальні чи на кухні, каже до матусі, наголошуючи на кожному слові:

— Ну, то ходімо вже, Аґнес, і забудьмо нарешті про це. Альфред уже давно виніс вугрів і викинув до клозету. Зараз ми добряче зріжемося в скат, може, навіть по чверть пфеніга, про мене, а коли все минеться й ми вгамуємось, Альфред насмажить нам картоплі з яєчнею й грибами.

Матуся, нічого не сказавши, випросталась, розгладила на ліжку жовту стьобану ковдру, перед дзеркальними дверцятами шафи поправила зачіску й услід за Яном пішла зі спальні. Я відвів око від шпарини й невдовзі по тому почув, як та трійця вже тасує карти. Матуся коротко й стримано хихикнула, Мацерат зрізав колоду, Ян роздав карти, і вони почали торгуватись. Мені здається, то Ян запропонував Мацератові замовляти гру. Але цей дійшов до двадцятьох трьох і спасував. Тоді матуся запропонувала Янові тридцять шість, після чого довелося спасувати й тому, і матуся розіграла ґранд, який мало не втратила. Другий кін на самій бубні виграв Ян — ті двоє не встигли й отямитись, а в третій партії матуся замовила чирву без прикупу й хоч і ледве-ледве, а проте викрутилась.

Я вже знав, що цей сімейний скат — його лише на кілька хвилин перервали, щоб перекусити смаженою картоплею з яєчнею та грибами, — затягнеться до пізньої ночи, і до подальших партій уже майже не прислухався, ба більше — навіть спробував повернутися думками до сестри Інґи та її білих халатиків, які навіювали сон. Але наступні візити до кабінету доктора Голаца радощів мені не додали. І не тільки через те, що зелений, синій, жовтий і чорний кольори раз по раз вдиралися в червоний колір червоного хреста на брошці, а й через те, що туди ж таки прохоплювалися й події того дня на молу: щоразу, коли відчинялися двері до кабінету доктора Голака й до сестри Інґи, переді мною поставав не чистенький і легенький сестринський халатик, ні — то під навігаційним знаком на молу в Нойварвасері вантажник розвантажував конячу голову, в якій кишіли вугрі і з якої стікала вода, а те, що здавалося білим, те, що мені хотілося бачити в сестри Інґи, — то були чаїні крила, які на мить облудно затуляли собою і стерво, і вугрів у тому стерві, поки знов розверзалася рана, тільки вона не кровоточила, і з неї не сочився червоний колір, навпаки, кінь був чорний, море — зелене, як пляшка, навантажений деревом «фін» додавав до загальної картини трохи іржі, а чайки — тільки не згадуйте мені більше про голубів — хмарою накрили жертву, й умочили крила, й підкинули одного вугра моїй сестріжалібниці Інзі, а вона того вугра й упіймала, вона поставилася до нього шанобливо й сама стала чайкою, прибрала подобу — ні-ні, не голуба, а коли вже Святого Духа, то однаково в подобі, яка тут має назву чайки, і хмарою спускається на м'ясо, і святкує Трійцю.

Я махнув на все рукою, махнув рукою того разу й на шафу, невдоволено розсунув зсередини дзеркальні стулки, вибрався з того одоробла, зазирнув у дзеркало й побачив, що не змінився, й усе ж таки зрадів: пані Катер килимів уже не вибивала. І хоч Страсна п'ятниця для Оскара вже завершилася, однак страждання його мали початись аж після Великодня.