Розділ «Далекосяглий спів із Ярусної вежі»

Матуся також мала вигляд поважний, відповідно до ситуації.

— Не тут, Маркусе, — казала вона, — прошу вас, не тут, не в крамниці.

Але Маркус не вгавав, і я повік не забуду його благального й воднораз театрального голосу, який промовляв:

— Не робіть цього більше з Бронським, адже він служить на пошті, а вона польська, і це, кажу я вам, добром не скінчиться, бо він з поляками. Не ставте на поляків, ставте, коли вже хочете ставити, на німців, бо вони піднімуться — не сьогодні, то завтра. Вони вже й тепер знов пішли вгору, їх уже видно, а пані Аґнес і досі ставить на Бронського. Якби ви ставили бодай на Мацерата, за яким ви заміжжю, то було б іще сяк-так. Чи, якщо ваша ласка, то, кажу ж, ставте на Маркуса й ідіть за Маркуса, бо він охрестився лишень недавнечко. Їдьмо до Лондона, пані Аґнес, там у мене свої люди, і папери є на той випадок, якщо ви згодитесь поїхати. А як не хочете з Маркусом, бо гребуєте ним, то що ж, гребуйте. Але він просить вас від щирого серця: не ставте більше на отого навіженого Бронського, який стирчить на Польській пошті, хоч Польщі скоро гаплик, бо скоро прийдуть вони, німці!

Та саме тієї миті, коли вже й матуся, вражена стількома можливостями й неможливостями, ладна була вдаритися в сльози, Маркус помітив у дверях крамниці мене й, пустивши одну матусину руку, промовисто показав п'ятірнею в мій бік:

— Ну ось, коли ваша ласка, його ми теж візьмемо з собою до Лондона. Він житиме там, як маленький принц! Як маленький принц!

Нарешті й матуся перевела погляд на мене й спромоглася ледь усміхнутись. Може, вона згадала про те, що в Міському театрі вікна у фойє зосталися без шибок, а може, її трохи розважила думка про оте велике обіцяне місто, Лондон. На превеликий мій подив вона, однак, похитала головою і недбало, немовби відмовлялася від запрошення до танцю, промовила:

— Дякую вам, Маркусе, але нічого не вийде, справді нічого не вийде... Через Бронського.

Для Маркуса дядькове ім'я пролунало, мов сигнал, тож він одразу підхопився на ноги, перегнувся, мов складаний ножик, у поклоні, й проказав:

— Ви вже даруйте Маркусові, я б одразу мав здогадатися, що нічого не вийде саме через нього.

Коли ми вийшли з крамниці в Цойґгауз-пасажі, Маркус, хоч до вечора було ще й далеко, замкнув її знадвору й провів нас до зупинки п'ятого трамвая. Перед Міським театром усе ще стояв гурт перехожих і кілька поліцейських. Однак страху я не відчував і про свої перемоги над склом уже майже забув. Маркус нахилився до мене й прошепотів радше до самого себе, ніж до нас:

— До чого тільки він не вдатний, цей Оскар! І на барабані мастак, і перед театром улаштував бучу.

Матусю, що, побачивши бите скло, почала втрачати впевненість, крамар заспокоїв рухом руки, а коли підійшов трамвай і ми піднялися до причіпного вагона, він іще раз благально й тихенько, щоб не почув хтось чужий, промовив:

— Ну, тоді зоставайтеся з Мацератом, якого маєте, і не ставте більш на поляків...

І коли тепер Оскар, лежачи або сидячи в своєму залізному ліжку, але й навлежачки, й навсидячки барабанячи, відтворює в пам'яті Цойґгауз-пасаж, каракулі на мурах темниць у Ярусній вежі, саму вежу й змащені знаряддя тортур у ній, за колонами — троє вікон у фойє Міського театру, а тоді знов Цойґгауз-пасаж і крамницю Сиґізмунда Маркуса, щоб описати подробиці того вересневого дня, то йому доводиться водночас шукати й країну поляків. Як він її шукає? Він шукає її за допомогою барабанних паличок. Чи шукає він ту країну й власною душею? Він шукає її всіма своїми органами чуттів, тільки ж душа — не орган.

Я теж шукаю країну поляків, яка згинула, яка «єшщє нє зґінєла». Дехто каже: мало не згинула, вже згинула, знову згине. Тут, у цій країні, країну поляків віднедавна почали шукати за допомогою кредитів, фотокамер «лейка», компасів, радарів, чарівних паличок і делегацій, гуманізму, опозиційних лідерів і членів земляцтв, які поки що тримають свої національні костюми в скринях із нафталіном. Поки тут, у цій країні, країну поляків шукають душею, наполовину з Шопеном, наполовину з реваншем у серці, поки вони тут відкидають усі поділи Польщі — від першого до четвертого — й уже виношують плани п'ятого, поки вони літають до Варшави лініями «Ейр Франс» і скорботно покладають віночки там, де колись було ґетто, поки країну поляків тут шукатимуть за допомогою ракет, я шукаю Польщу на своєму барабані, я барабаню: зґінєла, єшщє нє зґінєла, знову зґінєла, чому зґінєла, майже зґінєла, вже зґінєла, Польща зґінєла, все зґінєло, «Єшщє Польска нє зґінєла».