Розділ «39»

Вони загиготіли.

«Ну,» сказав Джим, «в такому разі, ми орли. Але навіть і гадки не маємо, що робити з п’ятьма чайками.»

«А як це роблять пташки?» запитала котрась із них.

«Побий мене грім, якщо я знаю,» відповів Джим, «може, спробуємо якось дізнатись.»

«Хлопці, а чому б вам не приєднатись до нас?» запитала одна з них.

«Звісно,»  сказав Джим.

Говорили тільки три дівчини. Решта дві стояли й мовчки, натягуючи купальники на місця, які не хотіли показувати.

«На мене не розраховуйте,» сказав я.

«Що з тобою, друже?» запитала одна здівчат, що закривала зад.

Джим сказав, «Він дивний.»

«Що з ним не так?» запитала остання.

«Він просто дивак,» сказав Джим.

Він підвівся й пішов з дівчатами. Я заплющив очі й прислухався до хвиль. Там жили тисячі риб, що пожирали одна одну. Незліченна кількість ротів і срак, що постійно жерли і срали. Уся планета була заселена ротами й сраками, що постійно жерли, срали і трахались.

Я перевернувся і поглянув на Джима з дівчатами. Він стояв, виставивши груди і яйця. Його грудна клітка була не такою бочковидною, як у мене і ноги виглядали краще. Він був струнким і підтягнутим, чорноволосим, з маленьким ротом, повним рівних зубів, круглими вухами й довгою шиєю. У мене ж не було шиї. Хіба що трішки. Здавалося, ніби моя голова посаджена прямо на плечі. А я був великим і гидким. Не достатньо гарним, адже дівчата люблять денді. Якби не мої фурункули і шрами, я б зараз був там із ними, показуючи різні штуки. Я б привернув увагу цих пустоголових курей своїми яйцями. Я і моє життя за 50 центів на тиждень.

Потім я побачив, як дівчата потягли Джима у воду. Я чув, як вони сміялися й верещали, ніби навіжені… що? Ні, все ж, вони були милі. Вони не були, як дорослі чи батьки. Вони сміялися. Їх усе смішило. Вони нічого не боялися. В їхньому житті не було сенсу, їм усе було байдуже. Д. Х. Лоуренс знався на цьому. Людині потрібна любов, та не така любов, якою користуються, чи яку практикує більшість людей. Старий Д. Х. щось-таки тямив. Його друг Хакслі був просто інтелектуальним параноїком, але ж яким чудовим. Кращим за Г. Б. Шоу, що бороздив дно своїм жорстким кілем, спрямовуючи свій важковаговий розум на досягнення мети, котру він поставив перед собою й котра заважала йому сконцентруватися на собі, зводячи його чудову мову нанівець, ранячи розум і чуттєвість. Та все, ж як же ж добре було читати їх усіх. Це давало змогу зрозуміти, що слова можуть бути захоплюючими, хоча, зрештою, й даремними.

Джим плескав водою на дівчат. Він був Богом Води і вони любили його. Він був можливістю й обіцянкою водночас. Він був неперевершений. Він знав, що треба робити. Я прочитав багато книг, та він прочитав ту, про яку я не знав. Він був художником у маленьких плавках, з яйцями, хтивим погляддом і круглими вухами. Він був найкращим. Я не міг змагатися з ним так, як із тим хлопцем у зеленій машині з довговолосою білявою красунею. Вони обидва отримали те, на що заслуговували. Я був лише 50-центовим гівном, що плило зеленим океаном життя.

Я дивився, як вони, блискучі, ідеальні, молоді й непереможні вийшли з води. Я хотів, аби вони жадали мене. Та тільки не з жалості. Все ж, не зважаючи на їхні ідеальні тіла й чистй розум, їм усе-ж таки чогось не вистачало, адже вони ще не пройшли головного випробування. Коли проблеми увірвуться у їхні життя, буде вже запізно, занадто важко. А я був готовий до цього. Можливо.

Я бачив, як Джим витирається їхнім рушником. Поки я так дивився, до мене підійшов хлопчик десь чотирьох років і кинув повну жменю піску мені у пику. Він стояв, злісно посміхаючись, скрививши свій маленький дурний ротик в переможну посмішку. Він був відважним маленьким лайном. Я поманив його пальцем, іди сюди, хлопче, не бійся. Він стояв нерухомо.

«Малий,» сказав я, «ходи сюди. У мене є ціла торба гівна в шоколаді спеціально для тебе.»

Малий засранець розвернувся і втік. У нього була дурувата дупа. Дві маленькі сіднички персикового кольору гойдались, майже повністю роз’єднавшись. Та ще один ворог відступив.