Розділ «20»

Іноді ми з Френком сходилися з Чаком, Еді та Джином. Та завжди щось траплялося (зазвичай через мене) і мене проганяли, а Френка проганяли через те, що він був моїм другом. Мені подобалося тусуватися з Френком. Ми всюди їздили автостопом. Одним з наших улюблених місць була кіностудія. Ми пролазили туди під парканом, порослим високими бур'янами. Ми бачили високу стіну й сходи, що використовувалась для зйомок “Кінг-Конга”. Ми бачили муляжі дерев і будинків. У будинків був лише фасад і більше нічого. Ми були там багато разів, аж поки нас не прогнали охоронці. Тоді ми почали їздити на пляж у кімнату сміху. Ми проводили там по три-чотири години. Нам запам'яталося те місце. Насправді там було не так вже й класно. Туди ходили в основному, щоб посцяти й посрати, кругом валялися порожні пляшки. Підлога сортиру була всіяна використаними зморщеними презиками. А ще в тому приміщенні спали бомжі після його закриття. В кімнаті сміху насправді не було нічого смішного. Лабіринт з дзеркал спершу здавався веселим. Ми гуляли там, аж поки не вивчили його напам'ять і нам не набридло. Ми з Френком ніколи не билися. Нам все було цікаво. Якось на причалі показували фільм про кесарів розтин, тож ми пішли подивитися його. Там було повно крові. Під час кожного розрізу кров била фонтаном, а потім діставали дитину. А ще ми ходили рибалити і коли нам вдавалося щось упіймати, ми продавали його старим єврейкам, що сиділи на лавочках. Батько лупцював мене кожного разу, коли я втікав кудись із Френком, та я думав, що все-одно він мене битиме, тож чому б не розважитись.

Втім в мене ще були неприємності з сусідськими дітьми. Батько лише погіршував ситуацію. Наприклад, одного разу він купив мені костюм індіанця з луком і стрілами, в той час, як у інших дітей були костюми ковбоїв. Продовжувалося те ж, що й у школі — мене травили. Ці ковбої оточували мене зі своїми пістолетами, а я вкладав стрілу в свій лук, натягував тятиву й чекав. Після цього вони відступали. Я ніколи не вдягав той костюм, аж поки батько не змушував мене.

Чак, Едді та Джин продовжували виганяти мене, потім знову приймали, а потім ми знову сварилися.

Одного дня я просто собі стояв на вулиці. Я був ні в поганих, ні в гарних стосунках з хлопцями, просто чекав, коли вони забудуть останній раз, коли я розізлив їх. Мені не було чим зайнятися. Білий простір і очікування. Мені набридло просто стовбичити, тож я вирішив прогулятися на схід до кінотеатру на бульварі Вашингтона, а потім назад до бульвару Вест Адамс. Можливо пройшовся б біля церкви. Тож я вирушив у дорогу. Раптом я почув голос Едді:

“Генрі, Генрі, ходи сюди!”

Хлопці стояли в проході між двомв будинками. Едді, Френк, Чак та Джин. Вони на щось дивилися. Вони схилилися надвеликим кущем і спостерігали.

“Іди сюди, Генрі!”

“Що там?”

Я підійшов до них.

“Тут павук зараз зжере муху!” сказав Едді.

Я глянув. Павук сплів павутину між гілками куща і туди потрапила муха. Павук виглядав дуже збудженим. Муха трусила павутину, намагаючись звільнитись. Вона безпорадно несамовито дзижчала, поки павук обмотував її павутиною все більше і більше. Він все снував навколо неї, огортаючи її поки вона дзижчала. Він був дуже великим і гидким.

“Зараз він її прикінчить!” вигукнув Чак. “Зараз він її вжалить!”

Я проштовхався між хлопцями й вибив павука і муху ногою з павутини.

“Якого дідька ти наробив?” запитав Чак.

“Ти ж сучий сину!” крикнув Едді. “Ти все зіпсував!”  

Я відступив. Навіть Френк дивився на мене дивно.

“Давайте провчимо його!” заволав Джин.

Вони стояли між мною і вулицею. Тож я побіг углиб двору чийогось будинку. Вони погналися за мною. Я робіг крізь задній двір і заскочив за гараж. Там була сітчаста огорожа, вкрита виноградною лозою. Я переліз через огорожу. Я пробіг крізь настпуний двір  до виходу, огледівся на ходу й побачив, що Чак ще тільки перелазив через огорожу. Він послизнувся й упав у двір, приземлившись на спину. “От лайно!” вилаявся він. Я звернув праворуч і побіг далі. Я пробіг сім чи вісім кварталів, аж поки не спинився перепочити на чиємусь газоні. Навкруги нікого не було. Я не знав чи Френк пробачить мене. Я не знав чи інші пробачать мене. Я вирішив не потрапляти їм на очі десь із тиждень...

І вони забули. За той час абсолютно нічого не сталося. Минуло багато пустих днів. Потім Френковий батько вчинив самогубство. Ніхто не знав чому. Френк сказав мені, що їм з матір'ю доведеться переїхати в менший будинок на іншу вулицю. Він пообіцяв писати. І він дійсно писав. Правда ми не зовсім писали. Ми малювали історії. Про канібалів. Він вигадував історію про те як у канібалів ставалася якась халепа, а потім я продовжував з того місця, де він зупинився. Якось мати знайшла одну з наших істоій і показала батькові після чого наша переписка скінчилась.