Розділ «28»

Середня школа минула доволі швидко. В кінці 8 — на початку 9 класу в мене розвинувся фурункульоз. У багатьох хлопців були прищі, проте не такі як у мене. Мій випадок був дійсно жахливим. Це був найтяжчий випадок у місті. Прищі й нариви були у мене на обличчі, спині, шиї і навіть на грудях. Це почалося якраз тоді, коли мене почали сприймати як крутого хлопця. Я все ще був крутим, але це було дещо інакше. Мені довелося відступити. Я почав спостерігати за людьми з відстані, так, ніби дивився виставу. Вони всі грали на сцені, а я сам сидів у залі. Я ніколи не ладнав з дівчатами, та з розвитком хвороби я втратив усі шанси. Дівчата стали від мене ще далі, ніж були до того. Деякі з них були справді гарними — їхні сукні, волосся, очі, хода. Мені було б добре хоча б від того, що я міг би просто гуляти з ними, ходити й теревеніти про все і водночас ні про що, більше я нічого не вимагав.    

Також, як і раніше, я просто притягував до себе халепи. Більшість учителів не довіряла мені й не долюблювала мене, особливо вчительки. Я ніколи не казав нічого непристойного, та вони все твердили, що це моє “відношення.” Їм не подобалось, як я сиджу зсутулившись, чи “яким тоном” розмовляю. Мене постійно звинувачували у “висміюванні,” хоча за собою я такого не помічав. Мене часто виставляли з класу під час уроку, або й відсилали в кабінет до директора. Він завжди проводив одне й те ж покарання. В кабінеті у нього була телефонна будка. Він змушував мене стояти в в ній із замкнутими дверима. Я провів багато часу в тій будці. Єдиним чтивом там був “Ледіз хоум джорнал”. Це була спланована тортура. Тим не менш, я читав “Ледіз хоум джорнал”. Я прочитував кожен новий випуск. Я сподівався, що хоча б так дізнаюся щось про жінок.

До часу випуску в мене набарлося вже 5000 штрафних балів, та мені не було до того діла. Вони хотіли мене здихатись. Я стояв у черзі учнів, що проходили до аудиторії по одному. На нас були дешеві шапочки і мантії, що передавалися від покоління до покоління випускників. Ми чули ім'я кожного, кого викликали на сцену. Виспуск середньої школи перетворили на срану виставу. Оркестр грав гімн школи:

О, Маунт Джастін, О, Маунт Джастін

Ми будем пам'ятатимем тебе завжди,

Допоки б'ються наші серця

Нашою матір'ю залишишся ти...

Ми стояли в черзі, чекаючи коли нас викличуть на сцену. Наші батьки і друзі сиділи в залі.

“Мене зараз знудить,” сказав один хлопець.

“Переходимо з одного лайна в інше,” сказав інший.

Здавалося, дівчата ставилися до цього більш серйозно. Саме тому я й не довіряв їм. Здавалося, ніби вони є частиною усіх незгод. Ніби вони і школа співали одну й ту ж пісню.

“Ця фігня мене грузить,” сказав хлопчина. “От би зараз закурити.”

“Пригощайся...”

Інший хлопець простягнув йому цигарку. Ми пустили її по колу. Я затягнувся і випустив дим носом. Потім побачив, як заходить Керлі Вагнер.

“Зацініть!” гукнув я. “Ось іде сракоголовий!”

Вагнер підійшов до мене впритул. Він був одягнений у свій сірий спортивний костюм, зовсім так же ж, як і тоді, коли я його побачив уперше і всі подальші роки. Він став переді мною.

“Послухай,” сказав він, “ти думаєш, що звалиш від мене тільки через те, що закінчуєш цю школу, але ти помиляєшся! Я буду переслідувати тебе до кінця життя. Я знайду тебе хоч на краю світу, хоч із-під землі дістану!”

Я просто поглянув на нього, не сказавши й слова і він відійшов. Вагнерова промова лише додала мені впевненості й змусила почуватися краще. Вони подумали, що я утнув щось таке, що дійсно не на жарт розізлило його. Шкода, що так не було насправді. Вагнер просто був прибацаним.

Ми просувалися все ближче і ближче до входу в залу. Тепер ми чули не лише імена тих, кого оголошували, а й аплодисменти залу і навіть бачили глядачів.