Розділ «35»

Пов’зки допомагали. Нарешті окружній лікарні щось-таки вдалося. Набряки спухли. Вони не зникли зовсім, але трішки поменшали. Та все ж, іноді з’являлися й нові. Мене свердлили й знову замотували.

Ці процедури з проколювання були нескінченними. Тридцять два, тридцять шість, тридцять вісім разів. Я більше не боявся голки. Та й раніше страху в мені не було. Була тільки злість. Тай й вона минула. Це не значить, що я змирився, мені було просто огидно, огидно від того, що зі мною сталося, огидно, що лікарі не могли нічого вдіяти. Вони були безпорадними, як і я, єдиною різницею між нами було те, що я був тут жертвою. Вони йшли додому й забували про все, в той час я я залишався сам на сам зі своїм обличчям.

Та в моєму житті сталися й певні зміни. Батько знайшов роботу. Він здав екзамен в окружному музеї й отримав посаду охоронця. Йому завжди таланило на екзаменах. Він любив математику й історію. Він склав іспит і нарешті знайшов куди їздити щоранку. На цю посаду було всього три вакансії й він отримав одну з них.

В окружній лікарні якось про це пронюхали і міс Акерман сказала мені одного разу, «Генрі, сьогодні у тебе останній день лікування. Я сумуватиму за тобою.»

«Та ну,» сказв я, «ви певно жартуєте. Ви сумуватимете за мною не більше, ніж я за тією електричною голкою!»

Та того дня вона була якоюсь іншою. Її великі очі були вологі. Я чув як вона шмигала носом.

Я почув, як одна із сестер запитала її, «Чому ти, Дженіс, що сталося?»

«Нічого. Все добре.»

Бідолашна міс Акерман. Мені було 15, я був закоханий у неї, моє тіло було вкрите фурункулами і жоден з нас не міг нічого вдіяти.

«Що ж,» сказала вона, «це твоє останнє ультрафіолетове опромінення. Лягай на живіт.»

«Тепер я знаю, як вас звуть,» сказав я їй. «Дженіс. Гарне ім’я. Таке ж, як і ви.»

«Та ну, перестань,» відповіла вона.

Вона зайшла, коли пролунав перший сигнал. Я перевернувся, Дженіс знову увімкнула машину і вийшла з кімнати. Я більше ніколи її не бачив.

Батько не довіряв платним лікарям. «Вони змушують тебе сцяти у пробірку, забирають гроші, а потім валять додому в Беверлі Хілз до своїх дружин,» казав він.

Та якось він відправив мене до одного. У нього смерділо з рота, а голова була кругла, як баскетбольний м’яч, з маленькими оченята. Мені не подобався батько, а цей лікар був не кращим. Він наказав не їсти смаженого і пити морквяний сік. І все.

Батько сказав, що з наступного семестру я відновлю своє навчання.

«Я рву дупу, охороняючи музей від крадіжок. Вчора якийсь нігер розбив скло і вкрав рідкісні монети. Я спіймав того засранця. Ми скотилися по сходам. Я тримав його, поки не прибула підмога. Я щодня ризикую життям. Чому ж тобі сидіти вдома і протирати штани? Я хочу, щоб ти став інженером. Але як ти, в дідька, станеш інженером, якщо я знайшов твій зошит, а там одні баби з задеритими спідницями? Це все, що ти вмієш малювати? Чому ти не малюєш квіти чи гори з океаном? Ти повернешся до школи!»

Я пив морквяний сік і чекав на повернення до школи. Я пропустив усього лиш семестр. Мої фурункули не пройшли, проте вони вже не були такими старшними.

«Ти знаєш, скільки коштує мені морквяний сік? Година моєї роботи коштує, як цей клятий сік!»