Розділ «36»

У Челсі все залишалось по-старому. Одна група сташокласників випустилась, а на зміну їм прийшла інша група, зі спортивними машинами й дорогим одягом. Вони мене не чіпали. Я їх не цікавив, вони ігнорували мене. Вони були зайняті дівчатами. Вони ніколи не розмовляли з бідняками.

Приблизно через тиждень від початку занять я заговорив з батьком під час обіду.

«Послухай,» сказав я, «мені важко у школі. Ти видаєш мені 50 центів кишенькових грошей на тиждень. Не можна збільшити суму до долара?»

«До долара?»

«Так.»

Він запхнув повну виделку нарізаних маринованих буряків до рота й прожував. Потім поглянув на мене з-під своїх кучерявих брів.

«Якби я давав тобі по долару на тиждень, це б виходило 52 долраи на рік, а це, у свою чергу – що мені б довелося працювати додатковий тиждень, аби забезпечити тебе цими грошима.»  

Я не відповів. Тільки подумав, о боже, якщо так вважати, враховувати кожну дрібницю, то не можна купувати взагалі нічого: хліба, кавунів, газет, муки, молока чи крему для гоління. Я більше нічого не сказав, тому що коли ненавидиш, то не просиш…

Ті багатії полюбляли ганяти на своїх тачках швидко, видовищно, палячи гуму на колесах, а потім навколо їхніх блискучих машин збиралися дівчата. Заняття були для них розвагою, всіх їх очікував коледж, а уроки були просто для годиться, їх рідко коли можна було помітити з підручниками, швидше за все їх можна було зустріти коли вони саме газували, від’їжджаючии з тротуару з повною машиною дівчат, що вищали й реготали. А я дивився на них зі своїми 50 центами в кишені. Я навіть не вмів водити машину.

Тим часом бідняки, ізгої й ідіоти продовжували гуртуватися навколо мене. Я любив обідати під футбольною трибуною. У мене завжди був пакет з двома бутербродами з ковбасою. Потім підходила решта, «Привіт, Хенку, можна поїсти з тобю?»

«Пішов нахуй звідси! Я не буду повторювати двічі!»

Уже й так доволі багато з них встигли налипнути на мене. По великому рахунку, мені було байдуже до них: до Лисого, Джиммі Хатчера і до худого незграбного єврея, Ейба Мортенсона. Мортенсон був круглим відмінником, але одним з найбільших придурків у школі. З ним було щось явно не в порядку. Коли в нього в роті збиралася слина він, замість того, щоб плюнути на землю й позбутися її, плював собі у руки. Я не знав, для чого він це робить і навіть не питав його. Мені не подобалось питати. Я просто дивився на нього й гидувався. Якось я повертався з ним додому і дізнався чому він був відмінником. Його мати змушувала його увесь час просиджувати над підручниками. Вона змушувала його прочитувати всі книжки знову і знову, сторінку за сторінкою. «Йому треба скласти іспити,» сказала вона мені. Їй навіть на думку не спадало, що ті книги могли й помилятися. А може їй це було байдуже. Я в неї не питав.

Я почувався так, ніби знову потрапив у середню школу. Мене оточували одні слабаки, замість сильних, уроди, замість красенів, невдахи, замість переможців. Здавалося, ніби мені на роду написано провести з ними все життя. Та найбільше мене непокоїв той факт, що я не міг опиратися усім цим жалюгідним ідіотам. Я був ніби купа гівна, що притягує мух, а не квіткою, котру полюбляють метелики і бджілки. Я хотів, аби вони мене залишили, найбільше мені подобалось бути самому, так я почувався чистішим, та мені не вистачало клепки, щоб позбутися їх. Напевно, вони були моїми повелителями: іншими формами мого батька. Так чи інакше, було важко витримувати їх поряд, поки я їв свій бутерброд.