Розділ «11»

Протягом всього другого й третього класу мене так і не брати грати в бейсбол, проте я знав, що й так розвиваюсь, як гравець. Якби мені дали битку, я знав, що міг би відбити м’яч далеко за будівлю школи. Одного дня я стояв біля майданчика, коли до мене підійшов учитель.

«Що ти робиш?»

«Нічого.»

«Це урок фізкультури. Тобі треба брати в ньому участь. Чи ти інвалід?»

«Що?»

«В тебе щось не так зі здоров’ям?»

«Не знаю.»

«Ходи зі мною.»

Він повів мене до гурту. Вони грали у кікбол. Ця гра нагадує бейсбол, тільки гарють у неї футбольним м’ячем. Пітчер котив його, а вибиваючий мав відбити його ногою. Якщо м’яч ловили, ти вилітав. Якщо ж тобі вдавалося відбити його чисто, або ж вибити за межі поля, треба було робити пробіжку.

«Як тебе звуть?» запитав мене вчитель.

«Генрі.»

Він підійшов до хлопців. «Генрі гратиме на шорт-стопі,» сказав він.

Це були хлопці з мого класу. Всі вони мене знали. Шорт-стоп був найважчою позицією. Я знав, що вони змовилися проти мене. Пітчер накотив м’яч дуже повільно, а відбиваючий вистрілив прямісінько в мене. Він вдарив сильно, але я зорієнтувався. Хоча м’яч був великий, я виставив руки і спіймав його без проблем.  Я кинув м’яч назад до пітчера. Наступний вчинив так само. Цього разу він ударив трохи вище. І трохи сильніше. Без проблем. Потім до бази підійшов Стенлі Грінберг. Моє везіння скінчилося. Пітчер подав м’яч, Стенлі відбив його. Він полетів у мене, ніби ядро, мітячи прямо в голову. Я хотів присісти, та не зробив цього. М’яч просто врізався мені в руки й застряг там. Я відкинув його пітчеру. Три аути. Я побіг уздовж лінії. Коли я повернувся, якийсь хлопець підійшов до мене й мовив, «Чінаскі, класний прийом!»

Це був хлопчина з жирною чуприною й волоссям у носі. Я розвернувся. «Агов!» гукнув я. Він спинився. Я поглянув на нього. «Більше ніколи не смій говорити зі мною.» Я побачив страх у його очах. Він поплентався на позицію, а я підійшов до паркана й сперся на нього, спостерігаючи за грою. Ніхто зі мною не стояв, та мені було байдуже. Я здобував авторитет.

Це важко пояснити. Ми були дітьми найбідніших і найнеосвіченіших батьків, училися у найбіднішій школі, більшість з нас навіть не могли нормально харчуватися, та все ж ми були набагато більшими за хлопців з інших, більш благополучних шкіл міста. Наша школа славилася цим. Нас боялися.

Наша команда шестикласників просто розривала інші команди. Особливо у бейсбол. Це були просто розгроми з рахунками 14-1, 24-3, 19-2. Просто ми вміли бити по м’ячу.

Одного дня нам кинула виклик команда школи-чемпіона серед молодших класів, Міранда Белл. Звідкись узялись гроші й кожному з наших гравців видали по новенькій кепці з Буквою «D» спереду. Наші хлопці круто виглядали у них. Коли на поле вийшла команда Міранди Белл, чемпіони серед 7-х класів, наші шестикласники повалилися зі сміху, побачивши їх. Ми були більші, виглядали жорсткішими, у нас була інша хода, ми знали щось таке, чого їм не було відомо. Молодші хлопці також сміялися. Ми знали, що зробимо з ними усе, що забажаємо.

Хлопці з Міранди виглядали аж занадто ввічливими. Вони були дуже тихі. Їхній пітчер був найбільшим серед них. Він вибив перших трьох наших беттерів, одних із кращих. Та в нас був Лоубол Джонсон. Лоубол зробив з ними те ж саме. Виглядало це так: обидві сторони просто вибивали одна одну й нічого більше. Потім прийшла наша черга відбивати. Біфкейк Капалетті буквально вистрілив. Господи, той постріл варто було чути! Здавлося, м’яч летить просто у вікно. Я ще ніколи не бачив подібного польоту м’яча! Він вдарився об флагшток і відскочив назад. Легка пробіжка. Капалетті оббігав бази, а наші хлопці виглядали просто чудово у своїх блакитних кепках з білою літерою «D».

Хлопці з Міранди просто посипалися після такого. Вони не знали як їм бути далі. Вони прийшли з багатого району й не знали, що значить відбиватися. Наш наступний гравець подвоїв результат. Як же ж ми горланили! Все було ясно. Вони нічого не могли вдіяти. Наступний хлопець потроїв. Вони змінили пітчера. За ним пішов ще один. Наступний беттер надолужив. До кінця іннінгу в нас було дев’ять пробіжок.