Розділ «29»

Сендвіч із шинкою

Того літа, в липні 1934, Джона Ділінджера застрелили біля кінотеатру в Чикаго. Він не мав жодних шансів. Леді в Червоному[11] вказала на нього. За рік до того всі банки обвалилися. Сухий закон відмінили і батько знову пив пиво. Та найгіршою річчю була смерть Ділінджера. Багато людей ним захоплювались, тому його смерть сильно засмутила їх. Президентом став Рузвельт. По радіо передавали його “Розмови біля каміну”[12] і всі їх слухали. Він дійсно вмів говорити. Він почав запроваджувати програми, які забезпечували людей роботою. Та все ж справи йшли погано. З моїми фурункулами також було все погано, вони були незвичайно великі.

У вересні мене призначили у старшу школу Вудхевен, та батько наполіг, щоб я пішов у школу Челсі.

“Послухай,” сказав я йому, “Челсі знаходиться не в нашому районі. Це занадто далеко.”

“Ти зробиш так, як я скажу. Ти вчитимешся у Челсі.”

Я знав, чому він хоче, аби я навчався в Челсі. Там вчилися діти багатіїв. Мій батько був божевільним. Він все ще мріяв розбагатіти. Коли Лисий дізнався, що я йду в Челсі, він також туди записався. Я не міг позбутися його і своїх прищів.

В перший день ми приїхали до Челсі на своїх велосипедах. Це було жахливо. У більшості учнів, принаймні у старшокласників, вже були власні автомобілі, багато новеньких трансформерів і вони були не чорні чи темно-сині, як більшість машин, а яскраво-жовті, зелені, оранжеві й червоні. Хлопці сиділи в них біля школи, навколо них збиралися дівчата і всі їхали кататися. Усі, хлопці й дівчата, були гарно вдягнені, у всіх були новенькі светри, наручні годинники й блискучі туфлі. Вони всі виглядали дорослими, зрілими і переважали нас у всьому. А я ходив у своїй старій сорочці, латаних штанях, зношених черевиках і вкритий прищами. Хлопці на тачках не хворіли на акне. Вони були гарні, високі, чисті з блискучими зубами і не мили голову господарським милом. Здавалося, ніби вони знають щось, чого не знаю я. Я знову опинився на самому дні.

Так як у всіх були машини, ми з Лисим соромились своїх великів. Ми залишали їх удома й ходили до школи пішки дві з половиною милі. Ми носили з собою коричневі пакети з обідом. Та більшість учнів не обідали навіть у шкільній їдальні. Вони їздили до кафе з дівчатами, слухали музику й веселилися. Їм була пряма дорога до U.S.C.

Я соромився своїх прищів. У Челсі був вибір між фізкультурою та СПОР[13]. Я обрав СПОР, тому що там не треба було носити спортивний костюм і ніхто не міг бачити прищів на моєму тілі. Та я ненавидів уніформу. Сорочка була  вовняна і подразнювала мої виразки. Уніформу слід було носити з понеділка по четвер. У п'ятницю нам дозволяли ходити в цивільному.

Ми вивчали стройові прийоми зі зброєю. Це був предмет про ведення бою і тому подібне лайно. В кінці курсу нас чекав екзамен. Ми марширували навколо стадіону. Це було щось типу стройової підготовки. Тримати гвинтівку й виконувати нею різні трюки було погано для мене. В мене на плечах були фурункули. Коли я прикладав гвинтівку до плеча, фурункули лускали і гній просочувався в сорочку. Кров просякувала тканину, але через те, що сорочка була товстою плями майже не проступали.

Я розповів про це матері. Вона нашила на плечі сорочки заплатки з матерії, та це майже не допомогло.

Одного разу до нас з інспекцією завітав офіцер. Він узяв мою рушницю й зазирнув у дуло, перевіряючи чи там немає пилу. Він віддав її мені, потім поглянув на пляму крові у мене на плечі.

“Чінаскі!” відрізав він, “у тебе з гвинтівки витікає мастило!”   

“Так, сер.”

Я протримався цілий семестр, та прищі ставали все гірші. Вони збільшились до розміру горіха і вкривали все обличчя. Я дуже цього соромився. Іноді я ставав перед дзеркалом у ванні й проколював один з них. Звідти на дзеркало бризкав жовтий гній.  Навколо були маленькі білі грудочки. Мене дивувало, як все це там вміщувалося. А ще я знав, як іншим людям важко дивитися на мене.

Мабуть у школі побалакали з моїм батьком. До кінця семестру мене звільнили від занять. Я лежав у ліжку, а батьки вкривали мене маззю. Це була коричнева смердюча маса. Батько спеціально вибрав її для мене. Вона пекла. Він казав, щоб я тримав її довго, набагато довше, ніж було написано в інструкції. Якось він наполіг, щоб я не змивав її кілька годин. Я почав кричати. Я підбіг до вмивальника, набрав води і ледве відмив ту гидоту. Пекло все тіло, обличчя, спина, груди. Я сів на край ліжка. Я не міг лягти.

До кімнати зайшов батько.

“Я ж казав тобі не змивати!”

“Поглянь, що сталося,” сказав я йому.

Увійшла мати.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сендвіч із шинкою» автора Чарльз Буковскі на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „29“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • Чарльз Буковскі Сендвіч із шинкою

  • 1

  • 2

  • 3

  • 4

  • 5

  • 6

  • 7

  • 8

  • 9

  • 10

  • 11

  • 12

  • 13

  • 14

  • 15

  • 16

  • 17

  • 18

  • 19

  • 20

  • 21

  • 22

  • 23

  • 24

  • 25

  • 26

  • 27

  • 28

  • 29
  • 30

  • 31

  • 32

  • 33

  • 34

  • 35

  • 36

  • 37

  • 38

  • 39

  • 40

  • 41

  • 42

  • 43

  • 44

  • 45

  • 46

  • 47

  • 48

  • 49

  • 50

  • 51

  • 52

  • 53

  • 54

  • 55

  • 56

  • 57

  • 58

  • Запит на курсову/дипломну

    Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

    Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
    Введіть тут тему своєї роботи