Розділ «40»

СПОР був для покидьків. Як я й казав, він був альтернативою фізкультурі. Я б із радістю обрав фізру, та боявся, що всі побачать мої фурункули. З усіма, хто був на СПОРі було щось не так. Майже всі там ненавиділи спорт, або ж їх записали туди батьки, бо думали, що то дуже патріотично. Багаті батьки були більш партіотичними, тому що їм було що втрачати, якби країна програла. Бідні батьки були менш патріотично налаштованими і виражали свою відданість батьківщині лиш тому, що так було треба чи просто, бо їх так навчили. Підсвідомо вони знали, що їм  не буде ні жарко ні холодно від того, що країну захоплять  росіяни, китайці, німці, або японці, особливо, якщо це були темношкірі. Усе могло б і покращитись. Тим не менш, оскільки більшість батьків школи Челсі були багатіями, у нас була одна з найбільших СПОР у місті.

Тож ми марширували під палючим сонцем і вчилися копати нужники, лікувати зміїні укуси, допомагати пораненим, накладати пов’язки, добивати ворога; ми вивчали будову ручної гранати, проникнення у тил супротивника, розвертання військ, маневри, відступ, наступ, основи ментальної й фізичної дисципліни; нас водили на стрільбища, бах-бах і ми отримували свої медалі стрілків. У нас були навіть справжні маневри, нас повезли у ліс і влаштували а-ля війну. Ми повзали на животах з рушницяим в руках. Все було серйозно. Навіть я був серйозним. У цьому щось було і воно хвилювало кров. Це було тупо і більшість із нас знали про це, та щось у нас перемкнулося і нам це подобалось. З нами був вояка на пенсії, полковник Сасекс. Це був жалюгідний миршавий дідуган, в якого з кутів рота капала слина, розтікаючись по всьому підборіддю. Він завжди мовчав. Він просто стояв у своїй формі, обвішаній різноманітними орденами і за це отримував платню від школи. Під час маневрів він ходив із блокнотом і оголошував рахунок. Він стояв на пагорбі й робив підрахунки – швидше за все. Та він ніколи не казав хто виграв. Кожна зі сторін заявляла про перемогу. Це призводило до нехороших речей.

Лейтенант Герман Бікрофт був найкращим. Його батько був власником пекарні й служби обслуговування готелів, що б це не означало. Як там що, він був просто найкращим. Перед маневрмаи, він завжди штовхай ту ж саму промову.

«Пам’ятайте, ви маєте ненавидіти ворогів! Вони хочуть згвалтувати ваших матерів і сестер! Чи, може, ви хочете, щоб вони гвалутвали ваших матерів і сестер?»

У лейтенанта Бікрофта майже не було підборіддя. Його обличчя майже повністю запливло, а там, де мала бути щелепа, був просто маленький ґудзик. Ми не знали, чи то було поранення, чи щось іще.Та його очі були неморівними у своїй люті, це був великий, палаючий символ війни та перемоги.

«Вітлінгер!»

«Так, сер!»

«Ти ж не хочеш, щоб ті покидьки згвалтували твою матір?»

«Моя мати померла, сер.»

«О, вибач… Дрейк!»

«Так, сер!»

«А ти ж не хочеш, щоб ті покидьки згвалтували твою матір?»

«Ні, сер!»

«Добре. Пам’ятайте, це війна! Ми приймаємо милість, та не проявляємо її. Ви маєте ненавидіти ворога. Убийте його! Мертвий ворог не зможе вас здолати. Поразка це хвороба! Перемога пише історію! А ТЕПЕР, ВМАЖТЕ ТИМ ХУЄСОСАМ!»

Ми розгортали війська, висилаючи наступальні ряди, а самі повзли через хащі. Я бачив полковника Сасекса з блокнотом на пагорбі. Був бій «Синіх» проти «Зелених». У кожного з нас була пов’язка на лікті. Я був за «Синіх». Повзти через чагарники було гірше за пекло. Стояла спека. Навколо були жуки, бруд, каміння й колючки. Я навіть не знав, де я. Наш командир загону, Козак, кудись зник. Зв’язку не було. Ми були в сраці. Наших матерів згвалтують. Я продирався крізь хащі, дряпаючи все тіло, почуваючись загубленим і наляканим, та, насправді, добряче надуреним. Всі ці вільні землі, чисте небо, пагорби, потоки, акри і акри. Кому це все належало? Мабуть, комусь із батьків наших багатіїв. Нам нічого не світило. Уся ця місцина була орендована школою. НЕ ПАЛИТИ. Я відповз назад. У нас не було підтримки з повітря, танків, взагалі нічого. Ми були просто купкою педиків на недороблених маневрах без їжі, жінок і мети. Я встав, підійшов до дерева й сів, спрешись на нього, чекаючи.

Решта хлопців були десь далеко, та мені було байдуже. Я зняв свою пов’язку й чекав на Червоний Хрест чи щось таке. Звсіно, війна – це пекло, та її складові – це просто нудьга.

Раптом кущі зашурхотіли й звідти виліз хлопець. У нього була зелена пов’язка. Гвалтівник. Він наставив на мене рушницю. На мені не було пов’язки, вона лежала десь у траві. Він хотів захопити полоненого. Я знав його. Це був Гарі Мішнз. Його батько був власником лісопилки. А я так і сидів під деревом.

«Синій чи Зелений?» заволав він.

«Я Мата Харі.»