Розділ «28»

— Дженні мають видалити мигдалини, — плакала Ді. — Але це ж не заразне, правда? Одній із її кузин теж видаляли мигдалини, і вона стекла кров’ю й так і померла непритомна. Дженні, мабуть, теж помре, якщо в їхній родині це часто трапляється. Вона така тендітна — минулого тижня аж тричі зомліла. Та вона готова до всього. Тому вона й запрошує мене в гості — щоб я мала собі згадку після того, як її не стане. Будь ласка, мамо! Я обійдуся без нового капелюшка з довгими стрічками — тільки відпустіть мене до Дженні!

Проте мама була невблаганна й Ді рушила нагору плакати в подушку. Нен не співчувала сестрі — Нен не переносила Дженні Пенні.

— Як підмінили дитину, — бідкалася Енн. — Досі вона так не поводилася. Ця Дженні Пенні мовби й справді зачарувала її.

— Ви слушно вчинили, пані Блайт, дорогенька, що не дозволили їй іти до людей, які їй не рівня.

— Ох, Сьюзен, я не хочу, щоб вона вважала себе вищою за інших. Але всьому повинна бути межа. Річ не в самій Дженні — вона, здається, таки нешкідливе дитя, попри свою звичку прикрашати дійсність… але мені казали, що їхні хлопці просто жахливі. Учителька в Мобрей-Нерровзі геть не може дати з ними раду.

— Невже вони справді так тебе теронизують? — погордливо запитала Дженні, коли Ді сказала, що не зможе прийти до неї. — Я нікому не дозволила б так поводитися зі мною. Я надто сильна духом. Я можу спати надворі всю ніч, якщо забажаю! Ти, мабуть, і мріяти про таке не насмілишся.

Ді смутно поглянула на цю загадкову дівчинку, що могла «спати надворі всю ніч». Як це чудово!

— Ти сердишся, що я не йду до тебе, Дженні? Ти ж знаєш, як я хотіла піти.

— Авжеж я не серджуся. Інші дівчата не зважали б на заборони, але ти, звісно, нічого не вдієш. А нам було б так весело. Я думала покликати тебе вудити рибу при місяці в нашім струмку. Ми часто так робимо. Я впіймала там отакенну форель. А ще в нас є гарненькі поросята, лоша й цуценятка. Мабуть, я покличу Зеді Тейлор. Її тато й мама дозволяють їй жити власним життям.

— Мої тато й мама дуже мене люблять, — віддано заперечила Ді. — А мій тато — найкращий лікар на цілім острові. Усі так кажуть.

— Хвалишся, що маєш тата й маму, а я ні, — презирливо чмихнула Дженні. — Та в мого тата є крила, і він носить золоту корону, але я ж цим не хизуюся, правда? Слухай, Ді, я не хочу з тобою сваритися, але терпіти не можу, коли вихваляються родичами. Це не тикет. А я собі постановила в усьому бути, як справжня дама. Коли ця твоя Персіс Форд, про яку ти стільки торочиш, приїде влітку сюди, я з нею не пілкуватимуся. Тітка Ліна каже, що в неї якась дивна мама, її чоловік був мрець, а тоді він ожив.

— О, Дженні, усе було зовсім не так. Я знаю — мама розповідала нам. Тітонька Леслі…

— Я не хочу про це чути. Хай що з нею сталося, про таке ліпше не говорити. А от і дзвоник.

— Ти справді покличеш до себе Зеді? — глухо запитала Ді з очима, круглими від образи.

— Можливо. Я ще подумаю. Може, я дам тобі ще один шанс. Але він буде останній.

Кілька днів потому Дженні Пенні підійшла на перерві до Ді.

— Я чула, як Джем казав, що твої тато й мама поїхали вчора й повернуться аж завтра ввечері.

— Так, вони поїхали до тітоньки Марілли в Ейвонлі.

— Тоді це твій шанс.

— Мій шанс?