Розділ «28»

Ба здавалася такою лютою, що Ді квапливо поцікавилася, як її поперек.

— А хто сказав, що в мене поперек? Яка зухвалість! Мій поперек нікого не обходить. Підійди-но… підійди до мене!

Ді підійшла, хоч і прагнула опинитися за тисячу миль віддалік. Що це жахливе бабисько зробить із нею?

Ба спритно посунулася на край ліжка й поклала пазуристу руку на голову Ді.

— Руда, проте коси гладенькі. Гарна сукня. Підніми поділ і покажи свою нижню спідницю.

Ді скорилася, потай радіючи, що на ній біла нижня спідничка, обшита плетеним мереживом Сьюзен. Але що це за сім’я, де гостю змушують показувати нижню спідницю?

— Я завжди суджу про дівчат з їхніх нижніх спідниць, — мовила Ба. — Твоя годиться. Тепер панталони.

Ді не насмілилася заперечити й підняла нижню спідницю.

— Гм! І тут мереживо. Це вже зайве. І ти не спитала про Джона.

— Як він почувається? — хапливо видихнула Ді.

— Як він почувається, каже вона, безсоромна! Він помер, як ти добре знаєш. Ану скажи мені — це правда, що у твоєї матері є золотий наперсток? Зі щирого золота?

— Так. Тато подарував їй на день народження…

— Ти ба, а я не вірила. Мені сказала мала Дженні, та з її слів жодне й шага не варте. Наперсток зі щирого золота! Я про таке й не чула. Ну, ідіть вечеряти. Їда ніколи не вийде з моди. Дженні, підтягни рейтузи! Одна холоша геть витикається. Поводься хоч трохи пристойно!

— Мої рей… панталони не витикаються, — сердито відрубала Дженні.

— У Пенні — рейтузи. Панталони — у Блайтів. Оце різниця між вами, і так буде завжди. Не переч мені.

На вечерю у великій кухні зійшлася вся сім’я Пенні. Досі Ді не бачила нікого з них, окрім тітки Ліни, та, швидко оглянувши стіл, вона зрозуміла, чому мама й Сьюзен забороняли їй іти сюди. Обрус був подертий і вкритий застарілими плямами соусу. Посуд являв собою невимовно строкатий набір тарілок і ложок. Що ж до самих Пенні — Ді ніколи ще не сиділа за столом у такім товаристві й прагнула опинитися знов у рідному Інглсайді. Та це випробування вона мусила здолати до кінця.

Дядько Бен, як називала його Дженні, сидів на чолі стола; він мав вогненно-руду бороду й гиряву голову зі жмутками сивого волосся. Його нежонатий брат Паркер, неголений і кощавий, вмостився на розі столу так, щоби зручно було плювати в ящик із дровами, що він робив доволі часто. Хлопці — дванадцятилітній Керт і тринадцятилітній Джордж-Ендрю — зухвало глипали довкола банькатими сіро-блакитними очима, а крізь діри в їхніх сорочках світилося голе тіло. Керт, що порізав долоню битим склом, мав на руці брудну закривавлену пов’язку. Одинадцятилітня Аннабел і десятилітня Герті Пенні були собі гарненькими дівчатками із круглими карими очима. Дворічний Таппі мав прегарні кучері й рум’яні щічки, а пустотливе чорнооке немовля на руках у тітки Ліни мало би славний вигляд, якби було чисте.

— Керте, чом ти не почистив нігтів, коли знав, що будуть гості? — суворо запитала Дженні. — Аннабел, не говори з повним ротом. Я єдина, хто намагається навчити цю сім’ю добрих манер, — пояснила вона Ді.

— Замовкни! — густим басом гримнув дядько Бен.

— Не замовкну! Ви мене не змусите! — крикнула Дженні.