Розділ «28»

— Ну, сподіваюся, що так. Твій тато жорстоко ставиться до твоєї мами?

— Ні, авжеж ні!

— Я чула, що він лупцював її — аж поки вона заверещала. Та звісно, я не повірила в це. Правда, жахливо, як люди брешуть? Але ти подобаєшся мені, Ді, і я завжди тебе захищатиму.

Ді усвідомлювала, що повинна бути вдячна за це, проте вдячності чомусь не відчувала. Її посів неспокій, а романтичний ореол довкола Дженні Пенні зненацька й незворотно розвіявся. Вона не відчувала колишнього трепету, слухаючи, як Дженні ледь не втопилася в ставку. Ді не повірила в це — Дженні просто все вигадала. І, очевидно, дядько-мільйонер, перстень із діамантом за тисячу доларів і тітка в колонії «для проказаних» теж були тільки вигадкою. Спустошена Ді сиділа ні в сих, ні в тих.

Утім, лишалася ще Ба — принаймні вона була справжня. Коли Ді та Дженні повернулися в будинок, тітка Ліна, пишногруда рум’яна жінка в не надто охайній ситцевій сукні, сказала, що Ба хоче бачити гостю.

— Вона прикута до ліжка, — пояснила Дженні. — Ми завжди відводимо всіх гостей до неї нагору — інакше вона образиться.

— Гляди неодмінно запитай, як її поперек, — застерегла тітка Ліна. — Вона не любить, коли про це забувають.

— І про дядька Джона також, — докинула Дженні. — Гляди запитай у неї про дядька Джона.

— А хто такий дядько Джон? — поцікавилася Ді.

— Її син, що вмер п’ятдесят літ тому, — відповіла тітка Ліна. — Доти він кілька років був хворий, і Ба звикла, що люди питали, як він почувається. Тепер їй цього бракує.

Уже в горішньому передпокої Ді раптом злякалася. Ця неймовірно стара жінка жахала її вже самим своїм існуванням.

— Чого ти? — запитала Дженні. — Ніхто тебе не вкусить.

— А вона… вона справді жила до потопу, Дженні?

— Та звісно, ні! Хто тобі це сказав? Але їй виповниться сто, якщо вона доживе до наступного дня народження.

Ді полохливо зайшла всередину. У маленькій неприбраній спальні на велетенськім ліжку лежала Ба. Її обличчя, висхле й пооране страхітливою кількістю зморщок, нагадувало мордочку старої мавпи. Вона втупилася в Ді запаленими каламутними очима й роздратовано буркнула:

— Нема чого так витріщатися! Ти хто?

— Це Діана Блайт, Ба, — зненацька боязко мовила Дженні.

— Гм! Ім’я пишне, нівроку! Я чула, сестра в тебе принда.

— Нен не принда! — палко вигукнула Ді. Невже це Дженні ганила Нен?

— А ти й сама собі нахаба, га? Мене не так учили розмовляти зі старшими. І вона принда. Коли ходить, так задерши голову, як каже мала Дженні, то вона принда. Як-кі ми гонористі! Не переч мені.