Розділ «28»

— Прийти до мене в гості на ніч.

— О, Дженні… але я не можу.

— Можеш. Не рюмсай. Вони нічого не знатимуть.

— Сьюзен мені не дозволить…

— А нащо взагалі її питати? Просто підеш зі мною одразу після уроків. Нен скаже їй, де ти, і вона не буде хвилюватися. А твоїм батькам вона не розповість — боятиметься, що вони звинуватять її саму.

Ді стояла в муках нерішучості. Вона добре знала, що не повинна йти до Дженні, але спокуса була нездоланна. Дженні звернула до неї всю вогневу міць своїх надзвичайних очей.

— Це твій останній шанс, — мовила вона драматичним тоном. — Я не можу пілкуватися з тими, хто не вважає гідним своєї особи прийти до мене. Якщо не підеш — ми попрощаємося навіки.

Це й визначило хід подій. Діана, досі заворожена чарами Дженні Пенні, не могла знести думки про те, щоби попрощатися з нею навіки. Відтак Нен повернулася додому сама й переказала Сьюзен, що Ді «пішла в гості на ніч до тієї Дженні Пенні».

Якби Сьюзен була така моторна, як зазвичай, то рушила би просто до Пенні й привела б Ді додому. Але того ранку вона вивихнула ногу, і, хоч могла сяк-так нипати кімнатами й куховарити, знала, що не подужає здолати милю до старої ферми Конвеїв. Телефону в Пенні не було, а Волтер і Джем відмовилися йти по сестру. Хлопці покликали їх пекти молюсків на багатті біля маяка, та й ніхто не з’їсть Ді в тих Пенні. Сьюзен довелося примиритися з неминучим.

Ді та Дженні йшли крізь поля коротшим шляхом, що становив близько чверті милі. Попри гризькі муки сумління, Ді була щаслива. Довкола них буяла краса — зарості папороті, у яких мовби ховалися ельфи, густа зелена темінь лісів, видолинок, де танцювали шелесткі вітри, яким дівчата брели по коліно в жовтцях, звивиста стежка поміж молодих кленів, струмок, наче райдужний шарф, у якім відбивалися квіти, сонячна лука, заросла суницею. Ді, що пробуджувалася назустріч прекрасному світу, була захоплена й майже бажала, щоб Дженні вмовкла. Її невпинні балачки виглядали доречними в школі, але тепер Ді не хотілося слухати, як Дженні була отруїлася — унаслідок «нещастого випадку», звісно, — прийнявши не ті ліки. Дженні барвисто розписувала свої передсмертні муки, хоч і не сказала, чому, зрештою, вона таки не віддала Богу душу. Вона «втратила свідомлення», проте лікар усе ж відтяг її від краю могили.

— Хоча відтоді я вже не оклигала, як слід. Ді Блайт, на що ти витріщилася? Ти мене зовсім не слухаєш.

— Ні, я слухаю, — провинно мовила Ді. — Дженні, я певна, ти мала надзвичайне життя. Але поглянь на краєвид!

— Краєвид? Що таке краєвид?

— Ну… ну… оце все, те, на що ти дивишся, — Ді вказала рукою на луку, ліс, пагорб, що ледь не сягав верхівкою хмар, і сапфірову смужку моря між згірків.

— Старі дерева й корови, — пирхнула Дженні. — Я це вже сто разів бачила. Ти така дивна, Ді Блайт. Не ображайся, та часом я думаю, що на цвіту прибита. Я справді так вважаю. Але ти, мабуть, нічого не можеш удіяти. Кажуть, і мама твоя теж таке чудне говорить. А от і наш дім.

Уздрівши будинок Пенні, Ді завмерла, вражена першим глибоким розчаруванням. Невже оце — «маєток», який так вихваляла Дженні? Хоча, звісно, він був доволі великий і мав п’ять еркерів, проте його облущені стіни несамовито вимагали фарбування, а дерев’яне мереживо на даху було понищене. Ґанок з одного боку вгруз у землю, а колись гарна старовинна фрамуга над вхідними дверима була розбита. Віконниці теліпалися на видертих зі стіни цвяхах, потріскані шиби трималися купи, склеєні смужками цупкого бурого паперу, а березовий гай являв собою кілька голих і скорчених старих дерев. Повітки були геть занедбані, там і тут на подвір’ї громадився іржавий сільськогосподарський реманент, а сад потопав у бур’янах. Ді ніколи ще не бачила такого дому, і вперше їй спало на думку: чи всі оповідки Дженні правдиві? Чи може хтось, навіть у дев’ять років, так часто дивом уникати смерті, як запевняла вона?

Усередині виявилося ненабагато краще Вітальня, до якої Дженні провела Ді, тхнула пилом та цвіллю. Брудну поплямовану стелю затягло павутинням тріщин. Славетний камін із червоного мармуру був лише намальований — це розуміла навіть Ді — і задрапований огидною японською шаллю, що трималася хіба на виставлених у ряд чашках. Тут і там на пожовклих обвислих фіранках зяяли діри, а розшиті трояндами штори виявилися подертими й пожмаканими клаптями блакитного паперу. Що ж до совиних опудал, яких, за словами Дженні, у вітальні було повно, то в невеличкій заскленій шафці в кутку й справді тулилися три доволі розтріпані пташині фігурки — одна з них зовсім без ока. Ді, що звикла до краси й статечності Інглсайду, ця кімната здалася втіленням жахливого сну. Утім, Дженні, на диво, мовби геть не усвідомлювала різниці між своїм описом та реальністю. Ді перестрашено міркувала, чи не наснилися їй усі ті Дженнині оповідки про власний дім.

Надворі було трохи веселіше. Хатинка для ігор, яку дядько Дженні звів на узліссі сосняку, виявилася справжнім маленьким будиночком, поросятка й лоша були дуже милі, та й цуценята-дворняжки чарівністю й кудлатістю не поступалися представникам аристократичних собачих родів. Одне з них, що мало довгі коричневі вушка, білі лапи й плямку на чолі, та крихітний рожевий язичок, особливо сподобалося Ді. Вона тяжко засмутилася, почувши, що всіх їх уже обіцяли віддати новим хазяям.

— Хоч я не певна, що ми дали б вам собаку, навіть якби нікому їх не пообіцяли, — мовила Дженні. — Дядько дуже пильно добирає господарів для своїх цуценят. Ми чули, що у вас в Інглсайді не прижився жоден пес. Ви, певно, якісь лихі. Дядько каже, що собаки знають таке, чого люди не відчувають.

— Нічого лихого про нас вони знати не можуть! — обурено крикнула Ді.