Розділ «Тиріон»

— Це нашийник від Газдора! — гордовито випнувся старий. — Якого я знаю від першого дня його життя. Та він мені як рідний брат! Це такі, як ви, набрід з Астапору та Юнкаю, скиглите про волю. А я б не віддав драконовій цариці свого нашийника, навіть якби вона за те мені прутня посмоктала. Людині належить мати доброго хазяїна, тоді усе до ладу і всім на краще.

Тиріон не став сперечатися. Найпаскудніше у рабстві було те, як легко до нього звикалося. Життя більшості рабів не надто відрізнялося від життя челяді у Кастерлі-на-Скелі — принаймні, таке в нього склалося враження. Справді, траплялися серед рабовласників та їхніх наглядачів особливо лихі та жорстокі, але такі бували і серед вестероського панства, їхніх управителів та надвірної варти. Більшість юнкайських вельмож поводилися зі своїм майном ласкаво та поблажливо, якщо ті виконували службу і не чинили клопоту. Оцей старий у іржавому нашийнику, щиро та пристрасно відданий своєму Панку-Вислощоку, зовсім не становив серед рабів поодинокого винятку.

— Газдор Добросердий? — запобігливо перепитав Тиріон. — Наш хазяїн Єззан часто згадував його розум.

Насправді Єззан казав приблизно так: «Та я в лівій половинці своєї дупи маю більше розуму, ніж Газдор і всі його брати, разом узяті.» Але Тиріон завважив за доцільне приховати справжні слова.

Настав і минув полудень, поки вони з Копкою нарешті досягли колодязя, звідки воду витягав одноногий кощавий раб. Він примружив на них підозріливе око і мовив:

— По воду для Єззана завжди приходив Няньо. З чотирма людьми і возиком, запряженим мулом.

Він знову кинув цебро у колодязь; воно тихо плюхнуло у воду. Одноногий дав цебру наповнитися і почав витягати. На його руках — спечених сонцем, жилавих і м’язистих — лупилася шкура.

— Мул здох, — відповів Тиріон. — Няньові, бідоласі, теж жаба цицьки дала. А тепер і сам Єззан сів верхи на бліду кобилу, і з ним шестеро вояків уже з дупи бризкають. Можна мені два повних відра?

— Гаразд, бери.

На тім порожні балачки спинилися. «Що, почув стукіт кобилячих копит?» Брехня про вояків примусила одноногого поспішати аж зі смиком.

За деякий час вони рушили назад; кожен із карликів тягнув два налиті по вінця відра свіжої води, а пан Джораг — два у кожній руці. День ставав дедалі жаркішим, повітря — вологим і щільним, наче мокра повсть; відра важчали з кожним кроком. «Надто довгий шлях для коротких ніг.» Ще й вода вихлюпувала з відер у лад крокам, плескотіла навколо ступнів, а дзвіночки вигравали веселу похідну пісню. «Знав би я, що до цього дійде, батечку, то може, лишив би тебе живим.» За версту на схід у повітря здіймався темний стовп диму — там підпалили чийсь намет. «Палять померлих уночі.»

— Сюди, — смикнув Тиріон головою праворуч.

Копка кинула на нього здивований погляд.

— Ми прийшли не цим шляхом.

— Навіщо нам нюхати ту кіптяву? В ній забагато отруйних випарів.

І то не була брехня… принаймні, не цілковита.

Невдовці Копка вже важко пирхала, пригнічена вагою.

— Треба відпочити!

— Як скажеш.

Тиріон поставив цебра з водою на землю, вдячний за перепочинок. Ноги йому жахливо судомило; він знайшов годящий камінь і присів розтерти стегна.