Розділ «Тиріон»

— Я можу розім’яти, — запропонувала Копка.

— Я краще знаю, де мені болить.

Хай як Тиріон прихилився до дівчини, все ж її доторки досі бентежили його. Карлик обернувся до пана Джорага.

— Ще кілька лящів, і ти, Мормонте, будеш на пику бридкіший за мене. Ану скажи, чи в тобі лишилося трохи духу для бійки?

Дебелий лицар здійняв угору погляд оточених чорними синцями очей і зиркнув, наче на бридку балакучу комаху.

— Досить, щоб зламати тобі шию, Бісе.

— То й добре. — Тиріон підняв з землі відра. — Тоді нам сюди.

Копка зморщила чоло.

— Та ні. Ліворуч! — І вказала пальцем. — «Відьма» отам стоїть.

— А отам «Лукава сестра». — Тиріон кивнув у іншому напрямку. — Ти мені повір — мій шлях коротший.

І рушив у дорогу, теленькаючи нашийником. Копка піде слідом — цього він був певний.

Інколи він заздрив дівчині та її маленьким гарненьким мрійкам. Вона нагадувала йому Сансу Старк — юну наречену, з якою він побрався і яку втратив. Незважаючи на всі бачені Копкою жахіття, вона чомусь не втратила довіри до людей. «А мала б знати краще. Адже вона старша за Сансу і коротунка. Проте поводиться, наче красуня вельможного роду, а не рабиня у збіговиську почвар.» Ночами Тиріон часто чув її молитви. «Пусті балачки. Якщо боги існують, вони є чудовиськами і катують нас для власної розваги. Хто б іще створив отакий світ, повний неволі, крові та болю? Хто інший створив би наші тіла і душі такими, як ми є?» Іноді Тиріонові кортіло дати їй ляпаса, струснути, заверещати просто у обличчя — що завгодно, аби розбудити від снів та мрій. «Ніхто нас не врятує! — хотів він заволати. — Найгірше ще попереду!» Але зрештою не знайшов ані слів, ані хоробрості. Замість добрячого ляща поперек незугарної мармизи, щоб збити полуду з очей, Тиріон зрештою стискав їй плече або дарував дружні обійми. «І брехав кожним рухом. Я платив їй облудною монетою, а вона вважає себе за багатійку.»

І правду про Дазнакову яму він теж від неї приховав.

«Леви. Вони хотіли спустити на нас левів.» Ото був би справді неймовірний жарт долі. Може, Тиріон навіть знайшов би мить для короткого гіркого смішку, перш ніж хрупнути у левовій пащі.

Ніхто не розповідав йому, який кінець їм наготували — принаймні словами. Та здогадатися, потрапивши до схованих під цеглою Дазнакової ями приміщень, виявилося неважко. Тут, у цьому особливому темному світі, була царина ямних бійців і численної служби, що дбала про них, живих і мертвих: кухарів, які готували їжу, ковалів заліза, що їх озброювали, цирульників, що пускали кров, голили і перев’язували рани, повій, що розважали їх перед двобоями і після них, труповозів, які відтягали переможених з піску ланцюгами та залізними гаками.

Няньове обличчя дало Тиріонові перший натяк. Після вистави вони з Копкою повернулися до освітленого смолоскипами підвалу, де перед двобоями та після них збиралися бійці. Дехто гострив зброю; інші приносили жертви чудернацьким богам або глушили почуття маковим молоком, перш ніж вийти на смерть. Ті, хто бився і виграв, кидали паці в кутку і реготали так, як уміють лише люди, що зазирнули кістлявій в обличчя і вижили.

Няньо саме виплачував срібло якомусь служникові ями за програний заклад, коли побачив, як Копка веде Хрума. Замішання у його очах зникло за пів-удару серця, але не раніше, ніж Тиріон устиг здогадатися про його причину. «Няньо не чекав нашого повернення.» Тиріон озирнувся на інші обличчя. «І ніхто не чекав. Ми мали лягти там мертвими.» Останній шматочок крутиголовки став на місце, коли він підслухав наглядача за тваринами, що голосно скаржився розпорядникові ями.

— Леви голодні! Вже два дні не їли. Мені сказали їх не годувати, я й не годував. Цариця має дати гроші на м’ясо.

— От і попрохаєш її наступний раз, як прийматиме двір! — визвірився на нього у відповідь розпорядник.

Але Копка нічого не зрозуміла і донині. Згадуючи про яму, вона головне жалілася, що чимало глядачів так і не засміялися. «О-о-о, якби випустили левів, гості б собі ноги обісцяли» — трохи не ляпнув Тиріон. Але зрештою лише підбадьорливо стиснув їй плече.