Розділ «Тиріон»

Лицар не надто добре звикав до полону. Коли його кликали зіграти ведмедя і понести красну діву до полону, він відбував виставу абияк, похмуро і мляво човгаючи ногами — якщо взагалі зізволяв опуститися до лицедійства. Хоча тікати він не намагався і полонителям опору не чинив, та накази їхні часто зневажав, бурмочучи собі під ніс тихі прокльони. Ніщо з цього не припало до смаку Няньові; своє незадоволення він показав ясніше нікуди тим, що посадовив Мормонта у залізну клітку і щовечора, коли сонце сідало у Невільницьку затоку, наказував бити. Лицар сприймав побиття мовчки і байдуже; єдине, що було чути — лайливе бурмотіння рабів, які його гамселили, та глухий ляск київ по розбитій, напухлій, вкритій синцями та саднами плоті.

«Він — порожня шкаралупа, — подумав Тиріон, коли вперше побачив, як лупцюють лицаря-здорованя. — Треба мені було стримати язика і дозволити Заріні його купити. Може, мав би легшу долю, ніж тут.»

Мормонт вибрався з тісної клітки скарлючений і зсудомлений, мружачи обидва чорні запухлі ока, зі спиною, вкритою кіркою засохлої крові. Обличчя, набрякле і розтовчене, ледве скидалося на людське. З одягу на ньому була тільки перепаска — брудна жовта ганчірка на стегнах.

— Носитимеш їм воду, — наказав йому Морго.

Єдиною відповіддю від пана Джорага був понурий погляд байдужих очей. «Напевно, декому краще померти вільним, ніж жити рабом.» На щастя, Тиріон не страждав на ту саму дурну хворобу. Та якщо Мормонт уб’є Морго, інші раби можуть і не побачити різниці.

— Ходімо! — поспіхом мовив він, поки лицар не вчинив чогось занадто хороброго і занадто дурного.

І зашкандибав геть, сподіваючись, що Мормонт піде за ним. Один раз боги все-таки мали ласку — Мормонт рушив услід.

Два відра для Копки, два для Тиріона і чотири для пана Джорага — два у кожну руку. Найближчий колодязь стояв на південь і захід од «Відьми»; туди вони спершу і рушили, весело теленькаючи дзвіночками на нашийниках з кожним кроком. Ніхто не звертав на них уваги — велике діло, кілька рабів ідуть по воду для свого господаря. Виходило так, що носити нашийника означало мати певні переваги — а надто визолоченого нашийника з написом «Єззан зо’Каггаз». Дзенькіт дзвіночків проказував кожному, хто мав вуха, яке перед ним коштовне майно. Адже раб мав лише ту вагу серед людей, якою міг похвалитися його хазяїн. Єззан був найбагатшою людиною в Жовтому Місті, він привів на війну шість сотень рабів-вояків, хай навіть скидався на велетенського жовтого слимака і смердів сечею. Нашийники, начіплені на рабів од його імені, дозволяли ходити всередині табору всюди, де заманеться.

Та лише до Єззанової смерті.

Пани-Брязкуни саме навчали своїх бойових невільників у найближчому полі. Брязкіт ланцюгів, що з’єднували бійців, утворював дратівливу для вуха залізну музику; невільники рухалися піском крок у крок і шикувалися, наставляючи довгі списи. Деінде гурти інших рабів насипали купи каміння і піску попід метавками та скорпіонами — повертали їх угору до неба для кращого захисту табору на випадок повернення чорного дракона. Карлик аж вишкірився, спостерігаючи, як вони лаються і упрівають, намагаючись затягти важкі знаряддя на зроблені для них схили. Арбалетів теж виднілося чимало — трохи не кожен другий стискав у руках самостріл, а при боці носив повний сагайдак стріл.

Якби хтось здогадався спитати його, Тиріон порадив би їм облишити зайвий клопіт. Улюблене звірятко королеви навряд чи зіб’єш з неба тими іграшками — хіба що якимсь дивом поцілиш у око одним з довгих залізних списів, що кидали скорпіони. «Дракона так легко не вхекаєш. А полоскочеш — лише розбурхаєш гнів.»

Саме очі були в драконів найвразливішими місцями. Очі, та ще мозок за ними. Але не живіт, як оповідалося у деяких старих казках — там луска була така ж тверда й міцна, як на боках та спині. Лізти драконові в пащу також було безглуздо, ба навіть божевільно; тутешні драконоборці радше б загасили пожежу, тицяючи у неї вістрями списів. «Смерть виходить у дракона з рота, — писав септон Барт у своїй «Неприродній історії», — але не входить тим самим шляхом.»

Далі дорогою два легіони з Нового Гісу стояли однією стіною щитів проти іншої, поки осавули у залізних шоломцях з гребенями кінського волосу верещали накази своєю нерозбірливою говіркою. На перший погляд гіскарці здавалися грізнішим військом, ніж юнкайські бойові невільники, але Тиріон плекав свої сумніви. Так, легіонери мали озброєння і вишкіл, подібні до Неблазних… але євнухи не знали іншого життя, крім війська, тоді як гіскарці були вільними міщанами, лишень служили трирічний строк.

Черга біля колодязя простяглася на добрячі півверсти. За день пішки від Меєрину зустрічалося хіба що кілька колодязів, тому чекати завжди доводилося довгенько. Більшість юнкайців брали собі воду для пиття зі Скахазадхану — але Тиріон знав, що то дуже погана думка, ще перед тим, як його застеріг цілитель. Розумніші принаймні йшли вище за течією від нужників… але й тоді лишалися нижче від міста.

Все ж те, що в межах денного переходу від міста досі лишилися колодязі з чистою водою, безпомилково показувало дитяче невігластво Даянерис Таргарієн у мистецтві облоги. Вона б мала наказати отруїти всі колодязі — тоді усі юнкайці пили б з річки. «І чи довго б тривала така облога?» Тиріон не сумнівався, що його татусь подбав би про все належним чином.

Щоразу, як вони просувалися у черзі на крок чи два, дзвіночки на залізних комірах весело теленькали. «Так душу звеселяють, аж кортить комусь видлубати ложкою очі.» Донині Гриф, Качур та Хальдон Півмаестер мали вже висадитися на Вестеросі разом зі своїм юним принцом. «А я б мав бути з ними… та ні, закортіло одному побавитися з хвойдою. Вбити батька тобі мало, ти мав піхвою та вином довершити свій занепад. То що, тепер раденький? Стовбичиш на іншому кінці світу в нашийнику раба, і кожен чує твої кроки у музиці золотих дзвіночків. Ну то ще й потанцюй гарненько — може, видзвониш «Рине дощ у Кастамирі».»

Не було кращого місця послухати останніх новин, чуток та пліток, ніж біля колодязя.

— Я що бачив, те бачив, — торочив старий раб у іржавому залізному нашийнику, поки Тиріон і Копка потроху просувалися чергою. — А бачив я, що дракон відривав руки й ноги, роздирав людей навпіл і палив на попіл та кістки. Люди розбігалися з ями, та я прийшов подивитися на видовисько, і клянуся всіма богами Гісу, я його побачив. А сидів я аж на ліловому, там дракон не мав мене дістати.

— Цариця залізла драконові на спину і полетіла геть! — наполягала висока брунатношкіра жінка.

— Намагалася, так, — заперечив старий, — але не втрималася. Дракона поранили з арбалета, а царицю поцілили просто між її солоденьких рожевих цицьок. Так люди кажуть. Тоді вона і впала, просто у канаву, і там її розчавило возом. Я знаю дівчину, яка знає чоловіка, що сам бачив її смерть.