Розділ «Тиріон»

У цьому товаристві наймудріше було тримати язика за зубами… але Тиріон не втримав.

— Її тіла не знайшли, — бовкнув він.

Старий насупився.

— А тобі відки знати?

— Та ж вони там були, — відповіла брунатна. — Це вони, карлики з бойовиська. Оті, що билися на розвагу цариці.

Старий примружився, наче щойно побачив Копку та Тиріона уперше.

— А й справді! Ви їздили на свинях.

«Наша слава летить попереду нас.» Тиріон зобразив чемний уклін і стримався від заперечення, що одна зі свиней насправді була собакою.

— Та свиня, на якій я сидів — то насправді моя сестра. В нас носи схожі, хіба ви не помітили? Чаклун навів на неї ману, та якщо подарувати їй добрячий вологий поцілунок, вона перекинеться на казкову красуню. Біда в тім, що як спізнаєш її краще, то ладен будеш поцілувати хоч куди, аби перетворити назад на свиню.

Навколо здійнявся регіт, до якого приєднався навіть старий.

— То ти її бачив, — мовив рудоволосий хлопчина позаду. — Бачив царицю. Вона справді така вродлива, як люди кажуть?

«Я бачив тендітну дівчину зі сріблястим волоссям, загорнуту в токар, — подумки відповів Тиріон. — На обличчі вона мала серпанок, а я був далеко і не мав часу витріщатися — мусив-бо подбати, щоб усидіти на свині.» Даянерис Таргарієн розташувалася у ложі власника ями поруч зі своїм гіскарським царем. Але очі Тиріона прикуті були до лицаря у біло-золотому обладунку позаду неї. Риси його обличчя були сховані, та карлик де завгодно упізнав би Барістана Селмі. «Принаймні про це Іліріо не збрехав, — пригадав він свою тодішню думку. — Але чи впізнає мене Селмі? А як упізнає, то що зробить?»

Тоді він трохи не відкрив перед усіма свою справжню особу, але щось його зупинило — осторога, боягузтво, передчуття, хай як це назвати. Він не міг уявити, щоб Барістан Зухвалий зустрів його інакше, ніж ворожістю. Селмі ніколи не схвалював присутність Хайме у його безцінній Королегвардії. Перед повстанням старий лицар вважав його надто юним, позбавленим належного гарту; опісля ж від нього чули, що Крулеріз мав би зміняти біле корзно на чорного кобеняка. Власні злочини Тиріона були ще гірші. Хайме принаймні зарізав божевільного лиходія, тоді як Тиріон устромив стрілу в живіт власному панотцеві — людині, яку пан Барістан знав і якій служив довгі роки. Все ж Тиріон майже наважився випробувати долю… аж тут Копка вдарила його по щиті, зіпсувавши швидкоплинну нагоду.

— Цариця дивилася нашу виставу, — казала Копка іншим рабам у черзі, — та ми бачили її лише тоді, лише один раз.

— Але ж ви мали бачити дракона, — зауважив старий.

«Якби ж то.» Боги відмовили йому і в цьому дарунку. Саме тоді, коли Даянерис Таргарієн злітала у повітря, Няньо набивав їм кайдани на ноги, щоб не намагалися втекти дорогою до хазяїна. Якби ж наглядач здимів, доправивши їх до місця різанини, або утік з рештою невільникарів, коли з неба спустився дракон… тоді двійко карликів пішли б звідти на волю власними ногами. «Чи радше побігли б швидко-швидко, вибиваючи дзвониками веселеньке телень-телень.»

— А хіба там був дракон? — перепитав Тиріон, здвигаючи плечима. — Я лише знаю, що мертвих цариць ніхто не знаходив.

Старого він, утім, не переконав.

— Та ж трупи валялися сотнями! Їх затягли до ями і там спалили, хоча половина вже й без того була хрустко засмажена. Може, її не впізнали — криваву, потрощену, обпечену, хто її зна. А може, знайшли, та вирішили не казати, щоб ви, раби, сиділи й не сіпалися.

— «Ми, раби»? — перекривила брунатна жінка. — А на тобі ото не нашийник?