Розділ «Джон»

— Утім, такі чудовиська можуть стати в пригоді панові королю у його майбутніх битвах.

— Напевне, ваша милосте, — відповів Джон, — але мамути завеликі, щоб пройти крізь нашу браму.

— Хіба її не можна розширити?

— Це, гадаю… було б нерозумно.

Селиса знову пирхнула.

— Як скажете. Це ж ваша служба, ви маєте у ній тямити. Але де ви оселите усіх цих дичаків? Кротовина, мабуть, не досить велика, щоб там мешкало… скільки їх, до речі?

— Чотири тисячі, ваша милосте. Вони допоможуть поставити залоги у покинутих Вартою замках, щоб зміцнити оборону Стіни.

— Мені дали зрозуміти, що ті замки лежать у руїнах. Похмурі рештки колишніх твердинь, холодні й непривітні, радше купи каміння, ніж людське житло. У Східній Варті про них згадували як про притулки щурів і павуків.

«Павуки дотепер мали вже повиздихати з холоду, — подумав Джон, — а щури взимку і в казан згодяться.»

— Це правда, ваша милосте… і все ж навіть руїни дарують якийсь прихисток. А найголовніше: між ними та Іншими стоятиме Стіна.

— Бачу, воєводо Сніговію, ви ретельно все обміркували. Певно, король Станіс буде задоволений, коли повернеться переможцем зі своєї битви.

«Хай спершу повернеться.»

— Звісно, — вела далі королева, — найперше дичаки мають визнати Станіса своїм королем, а Ра-Гльора — своїм богом.

«Ось ми і стали лицем до лиця у вузькому проході.»

— Ваша милість мусять мені пробачити. Але ці умови не обговорювалися.

Обличчя королеви скам’яніло.

— Дуже прикрий недогляд.

Останні сліди тепла у її голосі миттєво зникли.

— Вільний нарід не стає на коліна, — мовила Вала.

— То його слід на них поставити! — оголосила королева.