Розділ «Джон»

Вони пройшлися верхівкою Стіни, висипаними жорствою стежками, на захід до червоного сонця, що потроху котилося до обрію. Сажнів за двадцять п’ять од хатини-зігрівайки Джон спинився і мовив:

— Ви маєте знати, навіщо я вас покликав. За три дні на світанку відчинять браму, і Тормунд зі своїми людьми пройде крізь Стіну. Нам попереду лежить багато роботи — підготуватися до їхньої з’яви.

Його оголошення зустріла тиша. Потім Отел Ярвик мовив:

— Князю-воєводо, але ж там тисячі…

— …виснажених дичаків, змарнілих до краю, змучених голодом, вигнаних з рідних домівок. — Джон вказав на вогнища унизу. — Онде вони. Тормунд каже, їх чотири тисячі.

— За вогнищами я б сказав: три тисячі. — Бовен Марш жив підрахунками та вимірами, то була його царина. — Ще двічі по стільки ж перебуває у Недолі з тією лісовою відьмою, кажуть нам розвідники. А пан Денис пише про великі табори у горах за Тіньовою Вежею.

Джон не став заперечувати.

— Тормунд каже, що Плакун хоче знову спробувати сили на Мості Черепів.

Старий Буряк помацав свого рубця, якого отримав, захищаючи Міст Черепів останнього разу, коли Плакун намагався прорубати собі шлях через Кугаву.

— Авжеж пан воєвода не збираються пропускати до нас і того… пекельного гемона?

— Не надто охоче. — Джон не забув голови, які йому лишив Плакун — з кривавими ямами замість очей. «Чорний Джак Булвер, Волохатий Гал, Гарт Сіре Перо. Я не можу за них помститися, та не забуду їхніх імен.» — Але так, пане великий шафарю, його теж. Ми не можемо перебирати вільним народом: оцього пустити, а того ні. Мир означає мир для всіх.

Норей гучно відхаркнув і сплюнув додолу.

— Краще вкласти мир з вовками та стерв’ятниками!

— У моїх підвалах тихо й мирно, — забурчав Старий Кремінець. — Віддайте Плакуна мені.

— Скільки розвідників убив Плакун? — гнівно запитав Отел Ярвик. — Скільки жінок він украв, зґвалтував чи зарізав?

— Трьох лише з моєї чаді! — відповів Старий Кремінець. — А кого з дівчат не забирає — тим виколює очі.

— Коли людина вдягає чорне, її гріхи забуваються і пробачаються, — нагадав Джон. — Якщо ми хочемо, щоб вільний нарід бився поруч з нами, то мусимо пробачити їхні злочини так само, як нам пробачили наші.

— Але Плакун не прокаже обітниць! — наполягав Ярвик. — І не вдягне чорного строю. Навіть інші наскочники йому не довіряють!

— Не обов’язково довіряти людині, щоб приймати від неї службу. — «Інакше як би я тут порався з вами усіма?» — Нам потрібен і Плакун, і решта його штибу. Хто знає дику пущу краще за дичака? Хто знає наших ворогів ліпше за того, хто боровся з ними?

— Все, що знає Плакун — різати і ґвалтувати! — заперечив Ярвик.