Розділ «Джон»

— Я можу більше.

«Чом би й ні? — подумав Джон. — Вони всі вірять, що вона принцеса.» Вала і виглядала найсправжнісінькою принцесою, і верхи сиділа так, наче народилася у сідлі. «Принцеса-войовниця, — майнула думка, — не якась квола істота, що сидить у вежі, чепурить волосся і чекає, щоб її урятував подорожній лицар.»

— Я мушу повідомити королеву про нашу угоду, — мовив Джон. — Запрошую і вас до знайомства з нею. Якщо, звісно, знайдете в собі сили зігнути коліна.

Негоже вийде, якщо її милість образиться ще до того, як він розтулить рота.

— Можна мені сміятися, коли колінкуватиму?

— Не можна. Це не забавка. Між нашими народами тече річка пролитої крові — стара, глибока і червона. Станіс Баратеон — один з дуже небагатьох володарів, які вітають думку прихистити дичаків у Семицарстві. Для успіху мого задуму мені потрібна згода його королеви.

Грайлива посмішка зникла з вуст Вали.

— Маєте моє слово, Снігу-воєводо. Перед вашою королевою я буду чемною та сумирною дичацькою принцесою.

«Вона мені не королева, — хотів був відповісти Джон. — Правду кажучи, вже не дочекаюся, коли вона звідси зникне. А якщо боги зглянуться, то й Мелісандру з собою забере.»

Решту шляху вони подолали мовчки. Привид трусив по п’ятах; Мормонтів крук супроводив їх до брами, а потім, коли люди злізли з коней, полинув на чорних крилах угору. Лошак пішов попереду з запаленою гілкою — освітити шлях крижаним проходом.

Коло південного виходу брами на Джона з супутниками вже чекала невеличка купка чорних братчиків. Серед них був Ульмер з Королівської Пущі; саме старий лучник виступив наперед сказати слово за інших.

— З ласки пана воєводи, хлопці хочуть знати. То бути миру, мосьпане? Чи крові та залізу?

— Миру, — відповів Джон. — За три дні від нинішнього Тормунд Велетнебій проведе своїх людей крізь Стіну. Як друзів, не ворогів. Дехто навіть стане до наших лав новими братчиками. Ми маємо привітати їх належним чином. Тепер повертайтеся до своїх обов’язків.

Джон віддав повід коня Шовкунові.

— А мені треба до королеви Селиси. — Її милість сприйняла б за образу, якби він не з’явився до неї негайно. — Потім мушу написати кілька листів. Принеси до моїх покоїв пергамен, пера і горщик маестерського чорнила. Потім поклич Марша, Ярвика, септона Келадора і Клідаса.

Келадор, певно, буде напідпитку, а Клідас — поганенькою заміною справжньому маестрові. Та інших він не мав. «Дочекатися б Сема.»

— Північан теж поклич. Кремінця і Норея. Ти, Шкіряне, теж маєш бути там.

— Гоб пече пироги з цибулею, — мовив Шовкун. — Попрохати усіх приєднатися до вас за вечерею?

Джон подумав і відповів:

— Ні. Попрохай приєднатися до мене на заході сонця нагорі Стіни. — І обернувся до Вали. — А вас, панно, прошу зі мною, коли ласка.