Розділ «Джон»

— З ласки вашої милості, прошу вітати панну Валу. Її сестра Далла була…

— …матір’ю того верескливого немовляти, з-за якого ми вночі не спимо. Я знаю, хто це, воєводо Сніговію. — Королева пирхнула і зморщила носа. — Пощастило вам, що вона повернулася раніше, ніж мій чоловік і король, інакше б недобра на вас чекала доля. Воістину недобра.

— То ви — дичацька принцеса? — запитала Валу Ширена.

— Дехто так каже, — відповіла Вала. — Моя сестра була дружиною Манса Розбишаки, Короля-за-Стіною. Вона померла, народжуючи йому сина.

— Я теж принцеса! — оголосила Ширена. — Та ніколи не мала сестри. Мала колись брата в перших, але він поплив за море. Він був лише байстрюк, але мені подобався.

— От справді, Ширено! — втрутилася її мати. — Князь-воєвода тут, мабуть, не на те, щоб слухати про плоди Робертових капостей. Пістрявчику, будь гарненьким дурником і відведи принцесу до її покою.

Пістрявчик зателенькав дзвіночками.

— Поведу, ой, поведу, — заспівав дурник. — Ходімо зі мною до синього моря, під хвилями моря не знатимеш горя. Поведу, поведу, що й сам не знайду.

Він узяв малу принцесу за руку і потяг з кімнати, підскакуючи.

Джон мовив до королеви:

— Ваша милосте, ватажок вільного народу погодився на мої умови.

Королева Селиса ледь-ледь помітно кивнула головою.

— Мій ласкавий пан чоловік віддавна плекав намір від щедрот своїх жалувати тим дикунським племенам притулок у державі. Мабуть, слід їх привітати у новій домівці — та лише за умови дотримання королівського миру і закону.

Королева підібгала губи.

— Мені казали, з ними йде чимало велетнів.

Відповіла їй Вала.

— Майже дві сотні, ваша милосте. І більше як вісімдесят мамутів.

Королева здригнулася.

— Жахливі істоти!

Джон не зрозумів, кого саме вона мала на увазі: мамутів чи велетнів.