Розділ «Джон»

— Хай князь-гайворон приходить до мого ліжка, коли схоче — аби мав сміливість. От вихолощу його — зразу стане легше триматися обітниць.

— Гир! — знову пирхнув Тормунд. — Чув, Торегу? Тримайся од неї подалі. Одну доньку я вже маю, другої мені не треба.

І струснувши головою, ватажок дичаків пірнув назад до свого намету.

Поки Джон чухав Привида за вухом, Торег привів Валі коня. Вона все ще їздила сірим бахмутиком, якого їй дав Мулій у день від’їзду зі Стіни — кошлатим, опецькуватим, сліпим на одне око. Розвернувши коника до Стіни, Вала спитала:

— Як ся має маленька потворка?

— Удвічі побільшав, відколи ви поїхали, а голосить утричі гучніше. Коли вимагає цицьку, його чують у Східній Варті, — відповів Джон, сідаючи на власного коня.

Вала поїхала поруч.

— Отже… я привела вам Тормунда, як обіцяла. То що тепер? Мене повернуть до старої келії?

— Вашу стару келію вже зайнято. Король-Башту забрала собі Королева Селиса, для себе і почту. Пам’ятаєте Гардінову Башту?

— Оту, що наче зараз завалиться?

— Вона валиться вже років сто. Верхній поверх я наказав полагодити для вас, панно. Ви матимете більше простору, ніж у Король-Башті, хоча й не такого зручного. Зрештою, Гардіновим Палацом її ніхто ніколи не звав.

— Між зручностями та волею я щоразу обираю волю.

— Замком ви можете ходити вільно, та в іншому, на жаль, мусите лишатися бранкою. Втім, обіцяю, що вам не дошкулятимуть небажані гості. Гардінову Башту стережуть мої люди, не королевині. А у нижньому передпокої спить Вун-Вун.

— Велетень за охоронця? Навіть Далла не могла таким похвалитися!

Тормундові дичаки спостерігали, як вони йдуть, визираючи з наметів та куренів, нашвидкуруч поставлених між позбавленими листя деревами. На кожного чоловіка, здатного битися, Джон побачив трьох жінок і стільки ж дітей — кощавих, змарнілих, з запалими щоками і голодним вогнем у очах. Коли Манс Розбишака вів вільний нарід у напад на Стіну, його військо гнало поперед себе великі гурти овець, кіз, свиней; та нині єдині тварини, що траплялися на очі, були мамути. Якби не лють і сила велетнів, їхніх мамутів теж покололи б і поїли — Джон не мав у тім сумніву. Що не кажи, а м’яса на кістках мамута знайдеться чимало.

Побачив Джон і ознаки хвороб, і саме вони стурбували його найбільше. Якщо загін Тормунда отак потерпає від голоду і немічі, то що сталося з тими тисячами, які пішли за Матінкою-Кротихою до Недолі? «Котер Пайк має невдовзі бути там. Хтозна — якщо вітри на нас зглянулися, раптом він уже пливе назад до Східної Варти, натоптаний по вінця вільним народом.»

— Як вам повелося з Тормундом? — запитала Вала.

— Спитайте за рік. Найтяжче досі попереду — як умовити мою власну братію з’їсти те, що я їм наварив. Боюся, жодному з них моя страва не смакуватиме.

— То дозвольте мені допомогти.

— Ви вже допомогли. Ви знайшли Тормунда.