Розділ «Джон»

— Ґаві наказувати, бранці коритися, — відповіла вона знову грайливо. — Ця ваша королева, мабуть, дуже люта, якщо ноги дорослих чоловіків згинаються від самого її вигляду. Чи не вдягти мені кольчугу замість вовни та хутра? Бо це вбрання подарувала мені Далла, не хочу заляпати його плямами крові.

— Якби слова точили з людей кров, тоді б вам було чого боятися. Та гадаю, панно, вам і в цьому вбранні буде безпечно.

Вони потроху просувалися до Король-Башти стежками, нещодавно розчищеними між кучугур брудного снігу.

— Я чула, ваша королева має довгу чорну бороду.

Джон знав, що не має посміхатися, але не втримався.

— Лише вуса. І то досить ріденькі. Кожну волосину можна полічити.

— Яка зневіра!

Попри всі свої балачки щодо господині у власному маєтку, Селиса Баратеон не надто поспішала залишити вигоди замку Чорного заради зловісних тіней Ніч-Крому. Звісно, вона тримала при собі варту: чотирьох стражників коло дверей, двох ззовні на сходах, двох усередині біля жарівниці. Очолював королевину варту пан Патрек з Король-Гори, вбраний у лицарський вапенрок біло-блакитно-срібних барв та делію, розцяцьковану п’ятикутними зірками. Коли його знайомили з Валою, лицар упав на коліно і поцілував їй рукавичку.

— Ви ще прекрасніші, ніж мені казали, принцесо, — оголосив він. — А я чимало чув од королеви про вашу красу!

— Оце так диво! Вона ж ніколи мене не бачила. — Вала попестила пана Патрека по голові. — Ну вставайте вже, пане колінкарю. Встаньте, встаньте!

Джонові здалося, наче вона наказує собаці; він ледь не розреготався. Присилувавши себе зробити кам’яну мармизу, Джон сказав лицареві, що має побачити королеву. Пан Патрек надіслав одного зі стражників угору сходами спитати, чи не матиме її милість ласку прийняти гостей.

— Але вовк має лишитися тут! — наполіг пан Патрек.

Джон цього чекав. Лютововк непокоїв королеву Селису — майже так само, як Вун Вег Вун Дар Вун.

— Привиде, сидіти!

Її милість знайшлася за шиттям коло вогню. Королевин блазень танцював навколо під музику, чутну лише йому, теленькаючи дзвіночками на рогах.

— Ґава, ґава, чорна справа! — скрикнув Пістрявчик, побачивши Джона. — А у морі, та й на дні ґави білі, наче сніг. Отакої, йой-ой-ой.

Принцеса Ширена скрутилася клубочком у кріслі коло вікна, сховавши каптуром найбридкіші латки сірої лускачки, що спотворила їй обличчя. Пані Мелісандри ніде не було видно, і за те Джон мав дяку — рано чи пізно йому доведеться мати з нею справу, та краще не в королевиній присутності.

— Ваша милосте, — мовив Джон, стаючи на коліно.

Вала вчинила так само. Королева Селиса відклала шиття.

— Підведіться.